Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 65)

А через лист, який Різ, стоячи в передпокої, зараз читав:

«Я пішла зі своєї волі. Про мене піклуються, я в безпеці. Я вдячна за все, що ти для мене зробив, все, що ти мені дав. Будь ласка, не шукай мене. Я не повернуся».

Він швидко склав його вдвічі, і лист зник.

— Ти впевнена?

Можливо, хай би яка склалася зараз ситуація у Дворі Весни, мій лист вирішить її. Я глянула у вікно за його спиною. Туман, що огортав місто, вже відступив, відкривши яскраве безхмарне небо. І якимось чином думки в голові прояснилися порівняно з попередніми днями, навіть місяцями.

За вікном було місто, якого я майже не бачила і до якого досі мені не було діла.

І мені захотілося зануритися в нього — у його життя, піти до людей. Я захотіла побачити й відчути його. Ніяких кордонів, ніяких меж тому, із чим мені доведеться зіткнутися або що я зроблю.

— Я не чиясь домашня тварина, — сказала я.

У Різа був задумливий вираз обличчя, і я вгадувала, чи пам’ятає він, що одного разу сказав мені те саме, — тоді я занадто загрузла у своєму почутті провини й безнадійності, щоб зрозуміти це.

— Що тепер?

— Хай там як, але я справді хотів дати тобі день відпочинку.

— Не треба зі мною няньчитися.

— У мене й на думці цього не було. І я б не назвав наш сьогоднішній ранок відпочинком. Але ти мені пробачиш, якщо я прийму рішення з огляду на твій фізичний стан?

— Я сама буду приймати такі рішення. Як щодо Книги Дихання?

— Щойно Азріель закінчить з Аттором, йому доведеться застосувати інший набір навичок, щоб проникнути у Двір смертних королев і дізнатися, де вони тримають Книгу і про їхні можливі плани. А що стосується іншої половини, що розташована у Прифії… Ми вирушимо до Двору Літа за кілька днів, якщо буде схвалено мій візит. Усі нервуються, коли Вищі Лорди відвідують інші Двори. А потім ми зможемо розібратися і з Книгою.

Він замовк, певне, чекаючи, що я поплентаюсь нагору, щоб відпочити — поспати й подумати.

Досить — я виспалася на сьогодні.

— Ти казав, що це місто найпрекрасніше вночі. Ти так просто бовкнув чи все ж таки мав на увазі показати мені його?

Він тихо засміявся, роздивляючись мене. Я не ігнорувала його погляду.

Коли наші очі зустрілися, він обдарував мене усмішкою, яку мало хто бачив. У ній було справжнє захоплення й задоволення, можливо, дещиця щастя з якось частинкою полегшення. Обличчя чоловіка, зазвичай приховане за маскою Вищого Лорда.

— Вечеря, — сказав він. — Сьогодні. Хотілося б дізнатися, люба Фейро, чи ти знічев’я говориш про прогулянку містом, чи то правда, що дозволиш Лорду Ночі запросити тебе оглянути місто.

Амрен зазирнула в мою кімнату перед вечерею. Очевидно, ми всі ввечері підемо на прогулянку.

Кассіан і Мор внизу сперечалися про те, чи подолає Кассіан коротку дистанцію на крилах швидше, ніж Мор розсіється в ту саму точку. Я припустила, що Азріель був неподалік, намагаючись заховатися в безпечне місце в тінях. Сподіваюся, він зміг відпочити після розправи над Аттором, перш ніж вирушить у землі смертних, щоб стежити за королевами.

Цього разу Амрен постукала, перш ніж увійти. Нуала й Керрідвен, закінчивши укладати перлинні гребінці в моєму волоссі, поглянули на тендітну жінку й випарувалися з хмарками диму.

— Спритні істоти, — сказала Амрен. Її червоні губи зігнулися в зловісну посмішку. — Примари завжди такі.

— Примари? — Я обернулася на сидінні перед туалетним столиком. — Гадала, що вони Вищі Фе.

— Наполовину, — відповіла Амрен, розглядаючи моє вбрання: бірюзове, кобальтове з білим. — Примари — це просто тіні й туман, вони здатні проходити крізь стіни, камінь — що завгодно. Я навіть не хочу знати, як ці двоє були зачаті. Вищі Фе засунуть свої члени всюди.

Я поперхнулася, і це було схоже чи то на сміх, чи то на кашель.

— З них бувають хороші шпигуни.

— Як ти гадаєш, чому вони зараз шепочуть на вушко Азріелю, що я тут?

— Я думала, вони звітують Різу.

— Вони звітують обом, але спершу їх тренував Азріель.

— Шпигують за мною?

— Ні. — Вона насупилася, побачивши ниточку, що виборсалася з її блузки кольору дощової хмари. Її чорне волосся, яке сягало підборіддя, колихнулося, коли вона звела до мене голову. — Різ постійно говорить їм не робити цього, але, здається, Азріель ніколи мені до кінця не довірятиме. Тож вони повідомляють про мої пересування. І це правильно.

— Чому?

— А чому б і ні? Я була б розчарована, якби головний шпигун Різа не стежив за мною. Навіть якщо він іде проти самого наказу.

— Різ не карає його за непокору?

Її срібні очі зблиснули.

— Двір Мрій заснований на трьох принципах: захищати, поважати й берегти. Ти сподівалася побачити грубу силу й підпорядкування? Більшість високопоставлених осіб Різа має або малу силу, або ж не має взагалі. Він цінує відданість, хитрість і співчуття. Дії ж Азріеля попри його непокору завжди спрямовані на захист Двору і його людей. Тому ні. Різенд не карає за таке. Існують правила, але вони гнучкі.

— А як щодо десятини?

— Якої десятини?

Я підвелася з невеличкої лавки.

— Десятина — податки, що завгодно. Двічі на рік.

— Існують податки, що їх сплачують містяни, але я не чула про десятину. — Вона клацнула язиком.

— Утім, Вищий Лорд Двору Весни ввів його.

Я не хотіла про це думати, цілковито занурюватися в ці думки — не зараз, коли мій лист уже був на шляху до нього, якщо не доставлений. Тому я потягнулася до маленької скриньки на туалетному столику й дістала звідти її амулет.

— Ось, тримай. — Я передала їй золоту річ, інкрустовану коштовностями. — Дякую.

Брови Амрен злетіли вгору, коли я поклала амулет на її простягнуту долоню.

— Ти повернула його.

— Я й не усвідомлювала, що це був тест.

Вона повернула його до скриньки.

— Залиш його собі. У ньому немає ніякої магії.

Я моргнула:

— Ти збрехала…

Прямуючи до дверей, вона лише повела плечем.

— Я знайшла його на дні своєї скриньки для прикрас. А тобі потрібно було те, у що ти могла б вірити. Вірити, що ти виберешся із в’язниці знову.

— Але Різ досі дивиться на нього…

— Тому що це він подарував мені його двісті років тому. Мабуть, здивувався, знову його побачивши, і, напевно, думав, навіщо я його тобі дала. Найімовірніше, був заінтригований з приводу того, навіщо я це зробила.

Я зціпила зуби, але Амрен із веселим виглядом уже виходила за двері:

— Нема за що.

Розділ 29

Попри прохолодну ніч усі крамниці були відчинені, коли ми гуляли містом. Музиканти грали в маленьких скверах, а в Палаці Ниток і Коштовностей була сила-силенна покупців та артистів, Вищих і нижчих Фе. Але ми йшли далі, до річки. Поверхня води була така гладка, що зірки й вогні міста зливалися на її темній дзеркальній поверхні й були подібні до живої стрічки вічності.

П’ятеро з нас уповільнювали крок, коли ми прогулювалися одним із широких мармурових мостів через Сидру. Вони йшли вперед, зрідка обертаючись, щоб поговорити одне з одним. Фейське світло, що лилося від ліхтарів на бічних огорожах моста, відкидало золотаві тіні на крила трьох чоловіків з нашої компанії, висвічуючи кігті на верхівках їхніх крил.

Розмова переходила від обговорення знайомих до матчів і команд таких видів спорту, про які я навіть ніколи не чула (дізналася, що Амрен затята, просто одержима фанатка одного із цих видів спорту), від нових крамниць до музики, яку вона слухала, до клубів, що їй сподобалися. Жодної згадки про Гайберн або загрози, з якими ми мали зіткнутися — звісно, це були секретні відомості, але… Але в мене було відчуття, що вони не говорили про це, тому що сьогодні, проводячи час разом, вони не хотіли згадувати жахливу реальність. Так, ніби всі вони були звичайними містянами, навіть Різ. Ніби вони не були наймогутнішими людьми Двору Ночі і, можливо, всієї Прифії… І ніхто, геть ніхто не тікав від неї з переляку, нажаханий, не полотнів і не падав долілиць, знепритомнівши.

Благоговіли — можливо, дивувалися — так, але страхалися. Це було так незвично для мене, що я мовчала і просто дивилася на моїх супутників — на їхній світ. Нормальність, за збереження якої кожен із них боровся. На яку я злилася, яку ненавиділа колись.