Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 52)
У мене враз усе вилетіло з голови.
Я спробувала проштовхнутися в лещатах димоходу, але не змогла зрушити з місця.
Я тут помру. Мене стягнуть униз ці красиві руки, пошматують, і ці гнилі зуби мене розтрощать.
Можливо, я буду ще жива, коли вона вп’ється в мою плоть своїм моторошним ротом, і гризтиме й рватиме на шмаття…
Мене охопила паніка. Знову я опинилася в пастці в Підгір’ї. У брудному рівчаку, де Міденгардський хробак насувався на мене. Я майже втекла. Майже.
Я не могла дихати, не могла дихати, не могла…
Нігті Ткалі дряпнули цеглу, вона піднімалася вгору…
Ні, ні, ні, ні, ні…
Я штовхала, штовхала й штовхала цегляну стіну.
— Гадаєш, поцупила в мене і втечеш, маленька крадійко? — шипіла вона.
Краще вже Міденгардський хробак. Краще його величезні гострі зуби, ніж її тупі пеньки.
«Припини».
Реальність увійшла в мою свідомість.
І голос був мій.
«Припини», — сказав він — це сказала я.
«Дихай».
«Думай».
Ткаля підбиралася ближче, кришила цеглу руками. Вона повзла, як павук, а я була мухою в її павутинні.
І це слово заглушило все інше.
Я промовила його.
«Припини, припини, припини».
«Думай».
Я пережила хробака, пережила Амаранту. Мені дали великі здібності, справжній дар. Я мала благословення — свою силу. Я була сильна.
Я вдарила рукою по стіні димоходу так низько, як змогла дотягтися. Від уламків, що посипалися вниз, Ткаля засичала. Зібравшись на силі, я знову вдарила кулаком.
Я не домашня тварина, не лялька й не звір.
Я вижила, і я сильна.
Я більше не буду слабкою й безпорадною. Я не зламаюся, і мене ніхто
Я знову і знову била кулаком по цеглинах, і Ткаля зупинилася.
Того часу було достатньо, щоб уламок розхитаного мною каміння встиг упасти в мою долоню. І щоб я встигла з силою пожбурити той уламок у її жахливе обличчя.
Кістка тріснула, і Ткаля заревла, розбризкуючи чорну кров. Проте я штовхнула димар плечем, розірвавши шкіру під курткою. Я била, поки не стала каменем, що ламає камінь, і вже ніхто не стримував мене, коли я піднімалася вгору димоходом.
Я не зупинялася, діставшись краю димаря, піднявшись назовні й вивалившись на солом’яну стріху. Ні, то була не солома.
То було волосся.
І весь цей жир, від якого закоптило димохід, тепер блищав на моїй шкірі. Це волосся приставало до мене. Грудочками, пасмами, жмутами. До горла підступила жовч, але цієї миті вхідні двері відчинилися.
Ні. Не туди. Тільки не на землю.
Угору, вгору, лише вгору.
Гілка якогось дерева була так близько, і я дерлася цим гидким дахом, намагаючись не думати, на що чи на кого я наступаю, що прилипає до моєї шкіри, до мого одягу. Я стрибнула на гілку, стала продиратися крізь листя й мох, коли нараз почула, як Ткаля закричала:
—
Але я вже бігла по дереву, а потім перестрибнула на сусіднє. Я перебиралася з гілки на гілку, обдираючи руки об кору.
Де ж Різенд?
Я бігла далі під супровід її криків, проте вони віддалялися.
«Де ти, де ти, де ти…»
І тут я побачила Різенда, який розвалився на гілці дерева просто переді мною, однією рукою тримаючись за її край. Він промовив:
— Що ж, у дідька, ти накоїла?
Мене занесло, коли я спробувала зупинитися; я загнано дихала. Мені здавалося, що мої легені стікають кров’ю.
— Ти! — прошипіла я.
Але він тільки приклав палець до своїх губ, потім підхопив мене за талію однією рукою, а другою за шию, розсміявся й поніс нас подалі звідси.
У Веларіс. Ми летіли над Домом Вітру.
Ми падали, і мені забракло повітря, щоб закричати, проте тієї ж миті він широко випростав крила й не дав упасти. Ми промайнули у відчинені вікна, найімовірніше, залу військової ради. Там був Кассіан, який сперечався про щось із Амрен.
Обоє завмерли, коли ми приземлилися на червону підлогу.
Позаду них, на стіні, було люстро, і, побачивши в ньому своє відображення, я зрозуміла, чому вони так витріщалися.
Моє обличчя було в крові, і вся я була вкрита брудом і жиром,
— Як барбекю, — сказала Амрен і скривилася.
Кассіан розслабив руку на руків’ї бойового ножа, прикріпленого до стегна.
Я засапалася й намагалася відновити дихання. Волосся, що пристало до мене, дряпало й лоскотало.
— Ти вбила її? — запитав Кассіан.
— Ні, — відповів за мене Різ, трохи підібгавши крила. — Але я чув, як кричала Ткаля, тож мені страшенно цікаво, що там накоїла люба наша Фейра.
Жир… На мені були
Мене знудило на підлогу.
Кассіан вилаявся, але Амрен змахнула рукою, і все це — як і бруд на мені — вмить зникло. Мов і не було. Але я все одно відчувала сліди бруду, останки людей, кам’яний пил.
— Ткаля якимось чином викрила мене, — сказала я, витираючи рот об рукав куртки і спираючись на чорний круглий стіл. — Вона зачинила двері й вікна. Тому довелося вибиратися крізь димохід. І я застрягла.
Брови Кассіана поповзли вгору.
— А коли вона полізла за мною, я кинула їй в обличчя уламок каменя.
Мовчання.
Амрен подивилася на Різенда.