Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 53)

— А ти де був? — спитала вона.

— Чекав. Так далеко, що вона не могла мене помітити.

Я загарчала на нього:

— Я жадала допомоги!

— Ти вижила, — сказав він, — і знайшла спосіб зарадити собі.

Побачивши жорсткий блиск у його очах, я зрозуміла, що він знав про мою паніку, яка мало не вбила мене — через ментальні стіни, які я забула звести, чи через чергову аномалію нашого з ним зв’язку. Він знав і змусив мене витримати цю паніку.

Бо якби мене це вбило зараз, потім від мене не було б користі, якби це сталося у важливий момент — з Книгою. Все достоту, як він і казав.

— Ось навіщо все це було потрібно?! — плюнула я спересердя. — Не тільки через цей триклятий перстень! — Я залізла в кишеню і вдарила перснем по столу. — Не тільки щоб перевірити мої здібності, але щоб побачити, чи зможу я приборкати свою паніку?!

Дивлячись на перстень, Кассіан знову вилаявся.

Амрен похитала головою, і її волосся заколихалося чорною хвилею.

— Жорстоко, але ефективно.

Різ лише сказав:

— Тепер ти знаєш. Ти можеш використовувати свої здібності під час пошуку предметів, отже й під час пошуку Книги у Дворі Літа, а також можеш себе контролювати.

— Різенде, ти дурень, — тихо сказав Кассіан.

Різ склав свої крила витонченим жестом.

— Ти зробив би те саме.

Кассіан знизав плечима, ніби відповідаючи, що так би й було.

Я подивилася на свої руки, нігті — потріскані й подряпані. І сказала Кассіану:

— Я хочу, щоб ти навчив мене битися. Щоб я стала сильною. Якщо твоя пропозиція щодо тренувань не втратила актуальності.

Кассіан скинув бровами, навіть не подивившись на Різа, щоб той схвалив його.

— Ти дуже скоро й мене лаятимеш, якщо ми розпочнемо тренування. І я гадки не маю, як тренувати людей, — такі ваші тіла тендітні. Були тендітні, я маю на увазі, — додав він, підморгнувши. — Ну, ми розберемося із цим.

— Я не хочу весь час тікати, — сказала я.

— Втеча, — урвала Амрен, — врятувала тобі сьогодні життя.

Я не звернула уваги на її слова.

— Я хочу навчитися битися. Не хочу чекати на когось, хто мене врятує. — Я подивилася на Різа: — Ну, то як? Я себе проявила?

Але він просто підняв перстень і кивнув на знак подяки.

— Це був перстень моєї матері. — Так, ніби можна було обмежитися цим поясненням.

— То як же ти загубив його? — не заспокоювалася я.

— Я його не губив. Моя мама подарувала його мені на пам’ять, але потім забрала назад, коли я виріс, і віддала Ткалі на зберігання.

— Навіщо?

— Щоб я його не загубив.

Дурість, ідіотизм і… Я хотіла прийняти ванну. Хотіла тиші й прийняти ванну. Думка про ці речі була така сильна, що мої коліна підломилися.

Я майже не дивилася на Різа, коли він узяв мене за руку, випростав крила і ми злетіли, шугнувши у вікно. Ми падали долілиць п’ять диких митей — п’ять ударів серця, а потім він розсіяв нас у мою кімнату в міському будиночку. Гаряча ванна вже була наповнена по вінця. Я попрямувала до неї, хитаючись і відчуваючи лише виснаження, коли Різ запитав:

— А як щодо тренування інших твоїх здібностей?

Крізь пару, що піднімалася від ванни, я відповіла:

— Гадаю, ми з тобою розірвемо одне одного на шмаття.

— Так, напевно. — Він зіперся на одвірок. — Але інакше було б нудно. Відтепер вважай наші з тобою тренування офіційною частиною твоїх робочих обов’язків. — Він скинув голову. — Ну ж бо, спробуй оминути мій захист.

Я знала, про що він говорить.

— Я так втомилася. І ванна охолоне.

— Обіцяю, для цього знадобиться лише кілька секунд і вона не остигне. Або ж, якщо ти відточиш свої здібності, то зможеш подбати про це сама.

Я насупилася. Але ступила крок до нього, а потім другий, змушуючи його відступити в кімнату. Фантомний жир і прилипле волосся нагадали мені про те, що він вчинив зі мною.

Я утримувала його погляд; фіалкові очі Різа мерехтіли.

— Ти відчуваєш її, чи не так? — сказав він, заглушаючи цвірінькання птахів у саду. — Силу, що перетікає під твоєю шкірою, шепоче тобі на вушко?

— А коли так, то що?

Він усміхнувся:

— Я здивований, що Аянта досі не розітнула тебе на вівтарі, щоб дізнатися, який вигляд це має зсередини.

— З яких конкретно причин ти так ставишся до неї?

— Я вважаю, що образ Вищих Жриць став занадто перекрученим порівняно з тим, якими вони колись були і якими мали б бути тепер. І Аянта одна з найгірших.

Мені стало зле.

— Чому ти так говориш?

— Пройди крізь мою стіну, і я покажу тобі.

Я зрозуміла, чому він змінив тему розмови. Провокація. Наживка.

Я утримувала його погляд… Дозволила собі потонути в ньому. Уявила цю лінію між нами — промінь світла, що сплівся… І на іншому кінці нашого зв’язку була його ментальна стіна. Чорна, суцільна й неприступна. Входу всередину не було. Утім, одного разу я вже змогла прослизнути. Не знаю як. На сьогодні з мене досить тестів.

Різ перетнув відстань у два кроки між нами.

— Вищі жриці проникли до деяких Дворів. Передусім Дворів Світанку, Дня і Зими. Вони так вкоренилися в них, що їх шпигуни тепер є всюди, їх послідовники поклоняються їм як фанатики. Але протягом цих п’ятдесяти років вони зуміли вислизнути. Сховатися. Я не здивувався б, якби дізнався, що Аянта навмисно шукала способу пробратися до Двору Весни і зміцнити свої позиції в ньому.

— Ти хочеш сказати, що всі вони лиходійки з чорними серцями?

— Ні. Лише деякі з них. Є жриці милосердні, безкорисливі й мудрі. Але є й надзвичайно лицемірні… І саме таких я вважаю найнебезпечнішими.

— Як же Аянта?

Іскра розуміння зблиснула в його очах.

Він не хотів мені розповідати. Він дражнитиме мене, крутитиме цим, як наживкою, як шматком м’яса у мене перед носом…

Я зробила випад. Сліпо, дико я відправила свою силу цим зв’язком між нами. І скрикнула, коли вона врізалася в його внутрішні стіни. Відгомін удару луною відбився в мені, немов я вдарилася об щось тілом.

Різ посміхнувся, і я побачила вогонь.

— Захопливо… Поки що не доопрацьовано, але спроба була чудова.

Трохи захекана, я скипіла. Але він сказав:

— Тільки за старання.