Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 51)

Це голос для скрипки, що не стих і не зник.

Я пішла за пульсацією — до полиць, що висіли біля вогнища. Нічого. І на другій полиці. Але на третій, трохи вище рівня очей… Там…

Я майже відчула його солонувато-цитрусовий запах. Косторіз мав рацію.

Стала навшпиньки, щоб подивитися на полку. Старий ніж для листів, книжки, обтягнуті шкірою, яких мені не хотілося торкатися або нюхати, жменя жолудів, потьмяніла корона з рубінів і яшми і…

Перстень. Перстень із переплетених золотих і срібних ниток, із вкрапленнями перлів, прикрашений глибоким, насиченим синім каменем. Немов сапфір, утім, то був не він, а інший камінь. Я ніколи не бачила такого сапфіра, навіть у майстерні мого батька. Цей… Я ладна була заприсягтися, що округла непрозора поверхня каменя приховувала тьмяні обриси шестикутної зірки.

Різ — на ньому стояло ім’я Різенда.

Він відправив мене сюди за перснем?!

Ткаля співала далі:

Ось заспівала третя струна:

— У властителя-батька тепер донька одна.

Я спостерігала за нею ще мить, оцінюючи відстань між полицею й відчиненими дверима. Схоплю перстень і вже за мить вислизну. Швидко, тихо, спокійно.

Ось заспівала друга струна:

Там моя мати, царівна вона.

Я опустила руку до одного з прив’язаних до моїх стегон ножів. Коли я повернуся до Різа, можливо, встромлю цей ніж йому в живіт.

Уявила кров на своїх долонях. Знала ж бо, як це — встромити кинджал у шкіру, кістки й плоть. Знала, як струменітиме кров, як він стогнатиме від болю…

Відігнала цю думку, попри те що вже могла відчути кров тих фейрі, якою просякнута була смертна частина мене, яка не вмерла й не належала нікому, крім мене, жалюгідної, нещасної.

Аж раптом озвалися струни всі три:

— Довелося пізнати підступність сестри.

Надзвичайно тихим рухом, що був тихіший за останній вдих приреченого, я схопила перстень з полиці.

Ткаля припинила співати.

Розділ 21

Я завмерла. Перстень лежав у кишені моєї куртки. Вона закінчила останню пісню. Можливо, почне іншу. Можливо.

Прядильне колесо сповільнювалося.

Я ступила крок у бік дверей. Потім зробила ще один. Чимдалі повільніше. Кожен оберт стародавнього колеса ставав довшим за попередній.

Усього десять кроків до дверей.

П’ять.

Колесо зробило останній оберт так повільно, що я могла розрізнити кожну його спицю, що крутилася.

Два кроки.

Я вже стояла коло дверей, коли вона смикнула рукою, хапаючи колесо й зупиняючи його.

Двері з брязкотом зачинилися переді мною.

Я кинулася до ручки, але її там не було.

Вікно. Потрібно дістатися вікна.

— Хто в моїй домівці? — спитала вона тихим співучим голосом.

Страх… Чистий концентрований страх обліг мене, змушуючи згадати. Згадати, як це — бути слабкою й безпорадною, бути людиною. Згадати, як це — битися за своє життя, за кожен крок, вдих і видих, аби тільки залишитися живою.

Я дісталася вікна поряд із дверима. Замкнено. Ані клямки, жодної можливості відчинити його. Саме скло, міцне й непробивне. Але це не було скло, воно лише мало вигляд скла.

Ткаля повернулася до мене.

Була я вовчицею чи мишею — тепер це не мало значення, бо я стала просто твариною, яка намагалася вижити.

Гнучке молоде тіло вкривала сіра шкіра, зморшкувата, обвисла й суха, на яку спадало прекрасне чорне волосся. А там, де мали виблискувати очі, були чорні гноїсті западини. Губи її висохли й перетворилися на глибокі чорні вертикальні смуги, а в пащі було повно гострих пеньків-зубів, що, напевно, сточилися від того, що вона перегризла надто багато кісток.

І я знала, що вона от-от увіп’ється і в мої кістки, якщо не виберуся звідси.

Ніс, що колись, певне, був красивий і зухвало кирпатий, а зараз наполовину ввалився, — розширився, коли вона принюхалася в мій бік.

— Що ти таке? — спитала Ткаля своїм напрочуд молодим і прекрасним голосом.

Вибратися. Вибратися. Вибратися звідси — ось що треба зробити якнайшвидше.

Був іще вихід. Самогубний, необачливий вихід. Нерозсудливий вихід.

Я не хотіла вмирати. Не хотіла, щоб мене з’їли. Не хотіла опинитися в безнадійному мороці.

Ткаля підвелася зі стільця.

І я знала, що відведений мені час скінчився.

— Щось таке, як усі? — міркувала вона, роблячи граційний крок в мій бік. — Проте не схоже на всіх?

Я була вовчицею.

І я можу вкусити, якщо мене торкнуться.

Я кинулася до єдиної запаленої свічки на столі, що стояла в центрі кімнати. І жбурнула її в стіну з тканими нитками — в ці страшні темні котушки ниток. Сплетені тіла, шкіра й життя. Нехай вони відтепер будуть вільні.

Зметнувся вогонь, і вереск Ткалі був такий пронизливий, що я подумала: «Моя голова зараз вибухне, і кров закипить у жилах».

Вона кинулася до полум’я, немов намагаючись загасити його своїми бездоганними білими руками; її паща з гнилими зубами відкрилася, видаючи такі крики, ніби вони лунали із самої чорноти пекла.

Я помчала до вогнища в темному кутку. Точніше, до каміна й димаря над ним.

Отвір був вузький, але я побачила, що для мене він досить широкий.

Недовго думаючи, я схопилася за виступ і підтяглася вгору, вигинаючи руки. Сила безсмертних допомогла мені подолати лиш частину шляху, перш ніж я відчула себе слабкою, знесиленою.

Я сама дозволила їм зробити мене такою слабкою. Схилилася, піддалася, занепавши духом.

Закопчені цеглини були хиткі й нерівні. Ідеально, щоб ними видертися. Швидше — я мушу рухатися швидше.

Плечі дряпала цегла, у димарі стояв нестерпний сморід — смерділо мертвечиною й горілим волоссям, на камінні блищав маслистий наліт.

Крик Ткалі урвався, коли я вже здолала половину шляху, проповзши димарем, коли вже майже побачила сонячне світло й дерева, а кожен мій подих був мало не схлипом.

Я вхопилася за наступну цеглину, ламаючи нігті, і підтяглася вгору так різко, що руки звело від болю, бо в димарі було вузько й каміння стискало мене, мов лещата. Аж ось…

Я застрягла.

Застрягла — і почула, як Ткаля зашипіла знизу:

— Що воно за мишеня повзе моїм димарем?

Тут було достатньо місця, щоб я могла подивитися вниз, і саме в той момент я побачила, як там з’явилося огидне обличчя Ткалі.

Вона поклала свою сніжно-білу руку на виступ, і я усвідомила, якою мізерною була відстань між нами.