Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 46)

Різенд зблід, його губи стиснулися в тонку лінію.

— І коли мене створили заново, я пішла за цим зв’язком назад — у своє тіло. Я знала, що будинок був на іншому кінці цього ланцюга. Потім було світло. Немов я пливла в басейні ігристого вина.

— Тобі було страшно?

— Я хотіла одного — повернутися до людей навколо мене. Я хотіла цього так сильно, що в мені не було місця для страху. Найгірше вже сталося, і морок був спокійний і тихий. І це було б не так уже й погано — розчинитися в ньому. Але я хотіла додому. І я пішла за цим зв’язком.

— І там не було ніякого іншого світу, — підказав Косторіз.

— Навіть якщо й був, я його не бачила.

— Ні світу, ні порталу?

«Ти так хочеш туди піти?» — питання майже злетіло з язика.

— Там були лиш спокій і темрява.

— У тебе було тіло?

— Ні.

— Ти…

— З тебе досить, — промуркотів Різенд. Звучання його голосу було подібне до оксамиту, що вкриває найгостріший сталевий клинок. — Ти поставив шість запитань.

Косторіз притулився спиною до стіни і присів.

— Не кожного дня мені доводиться побачити когось, хто повернувся з лап справжньої смерті. Прости мене за бажання дізнатися, що там, за тією завісою. — Він делікатно махнув рукою в мій бік. — Запитуй, дівчино.

— Якщо немає тіла — немає нічого, крім, можливо, малого шматка кістки, — сказала я твердо, — чи є спосіб воскресити людину? Створити нове тіло і вкласти туди душу?

Його очі спалахнули.

— Чи була душа якимось чином збережена? Запечатана?

Я намагалася не думати про очі в персні, який носила Амаранта, про душу, яку вона заточила в ньому, що була свідком кожного жахливого, кожного насильницького вчинку.

— Так.

— Це неможливо.

Я майже зітхнула з полегшенням.

— Якщо тільки… — Хлопець розчепірив пальці, його рука була, немов бліда комаха, що тріпотіла крилами. — Давно, задовго до появи Вищих Фе, задовго до людства був Котел — Котел… Кажуть, що всередині нього була зібрана вся магія і що світ був народжений саме в ньому. Але він потрапив не в ті руки. І з його допомогою робили великі й жахливі речі. Викувані з його допомогою. Вони були такі небезпечні, що Котел врешті-решт був викрадений знову, але ціною багатьох життів. Його не можна знищити, тому що він створив усе, і якщо його пошкодити, то життя на землі зникне. Тому він був захований. І забутий. Тільки за допомогою Котла можна викувати, воскресити щось, що вже померло.

На обличчі Різенда знову з’явилася кам’яна маска спокою.

— Де вони його сховали?

— Розкажи мені свій секрет, якого ніхто не знає, Нічний Лорде, — я розкажу свій.

Я внутрішньо приготувалася почути будь-яку жахливу правду.

Але Різенд спокійно сказав:

— Моє праве коліно прострілює болем під час дощу. Я пошкодив його на Війні, і воно відтоді болить.

Косторіз різко й коротко засміявся, тоді як я дивилася на Різа.

— Ти завжди був моїм улюбленцем, — сказав він, посміхаючись, і цю посмішку ні за що в світі не можна було назвати дитячою. — Гаразд. Котел заховали на дні замерзлого озера в Лаплунді…

Різ повернувся до мене, ніби мав намір рушити туди просто зараз, але тут Косторіз сказав:

— І він давно зник звідти.

Різ завмер.

— Я не знаю, куди він подівся й де він зараз. За тисячоліття до того, як ти народився, три ніжки Котла, на яких він стоїть, відкололи від його основи, намагаючись зруйнувати частину його сили. Це спрацювало — але не до кінця. Прибрати ніжки було однаково що видалити першу фалангу пальця. Неприємно, але з певними труднощами можна користуватися рукою й надалі. Ніжки були заховані в трьох різних храмах: Цесирі, Санграві й Ітіці. І якщо вони пропали, то, найімовірніше, Котел знову активний, і це означає, що його володар маніпулює цим і хоче отримати всю силу й міць Котла, не втрачаючи жодної краплини.

Ось чому храми були розграбовані. Щоб дістати ніжки, на яких стояв Котел, і повернути йому всю силу.

Різ уточнив:

— І ти, звісно, не знаєш, у кого зараз Котел?

Косторіз показав тонким пальчиком на мене.

— Пообіцяй, що ти віддаси мені її кістки, коли вона помре, і я подумаю над цим.

Я напружилася, але хлопець засміявся.

— Хоча ні, не думаю, що навіть ти пообіцяєш мені це, Різенде.

Я могла б назвати вираз обличчя Різа попереджувальним.

— Дякую за допомогу, — сказав він, поклавши руку мені на спину, щоб вивести звідси.

Але якщо він знав… Я знову повернулася до істоти, що мала вигляд хлопчика.

— У мене був вибір. Смерть, — сказала я.

Його очі сяйнули кобальтовим вогнем.

Рука Різа напружилася на моїй спині, але він не прибрав її. Теплий, надійний доторк. І мені здалося, що цей доторк був для нього способом переконатися, що я тут і досі дихаю.

— Я знала, — вела я далі, — що могла б піти в темряву. Проте вирішила боротися, щоб затриматися ще трохи. І все ж таки я знала: якби захотіла, то зникла б у темряві. І, може, це був би новий світ — царина спокою й тиші. Але я не була готова піти туди сама. Я знала: щось поза межами цієї темряви досі чекає на мене. Щось хороше.

На мить ці фіалкові очі спалахнули яскравіше. Потім хлопчик сказав:

— Ти знаєш, у кого Котел, Різенде. Хто пограбував храми. Ти прийшов сюди тільки для того, щоб підтвердити свою здогадку.

— Король Гайберну.

Жах хлинув моїми венами й заповнив мене зсередини. Я не повинна була дивуватися, повинна була знати, але…

Косторіз більше нічого не сказав. Чекав на ще одне визнання.

І я запропонувала йому ще одну зруйновану частину мене.

— Коли Амаранта змусила мене вбити тих двох фейрі, якби третім не був Темлін, я б зрештою встромила кинджал у своє серце.

Різ заціпенів.

— Я знала, що мені немає шляху назад після того, що я зробила, — сказала я, і мені стало цікаво, чи могли фіалкові очі Косторіза спалити мою душу, залишивши сам попіл. — І щойно я знищила прокляття, щойно дізналася, що їм це допомогло, я просто хотіла мати достатньо часу, щоб встигнути скерувати клинок на себе. І вирішила, що хочу жити, тільки коли вона вбила мене. Я зрозуміла, що не завершила чогось… чогось, для чого була народжена тут.

Я насмілилася поглянути на Різа. На його прекрасному обличчі був вираз спустошеності. За мить цей вираз зник.

Косторіз м’яко сказав:

— За допомогою Котла можна не тільки воскресити мерців, але й вчинити багато чого іншого. Наприклад, зруйнувати Стіну.

Єдину річ, яка охороняє і відокремлює землі людей — мою сім’ю — не тільки від Гайберну, але й від інших фейрі.

— Цілком можливо, що король Гайберну мовчав стільки років лише тому, що полював за Котлом і вивчав його секрети. Воскресіння конкретної людини цілком може стати першим випробуванням сил Котла після того, як його ніжки приварять, — і способом виявити, що Котел — це чиста енергія, чиста сила. Але, як і будь-яка магія, він може виснажуватися. Король дасть йому спокій, дасть час на відновлення, поки вивчатиме його таємниці, щоб наповнити його ще більшою енергією, силою.

— Чи є спосіб зупинити це? — видихнула я.

Мовчання — і водночас очікування.