Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 45)

— Скільки, — видихнула я, — скільки вона просиділа тут?

Я не наважилася вимовити її ім’я.

— Азріель одного разу заглянув до архівів у наших найдавніших храмах і бібліотеках. Усе, що він знайшов, — це лише непевні згадки, що вона ввійшла сюди ще до того, як Прифія була розділена на Двори, а вийшла по тому, як вони були створені. Її було ув’язнено до того, як у нас виникла писемність. Я не знаю, як довго вона лишалася тут — кілька тисячоліть напевно.

Жах нуртував у мені.

— Ти ніколи її не запитував?

— Навіщо? Вона скаже мені сама, коли виникне потреба.

— Звідки вона?

Брошка, яку він їй подарував — такий скромний подарунок як для монстра, який колись мешкав тут.

— Я не знаю. Однак існують легенди, згідно з якими, коли зароджувався всесвіт, існували розриви в полотні світів. І в хаосі Створення істоти з інших світів могли пройти через ці розриви й потрапити до нас. Але врешті-решт розриви затягнулися й істоти опинилися в пастці, не маючи можливості повернутися додому.

Це було страшніше, ніж я могла уявити, — і те, що монстри пройшли між світами, і жах залишитися замкненим у чужому світі.

— Гадаєш, вона була однією з них?

— Гадаю, що вона унікальна у своєму роді, і немає ніяких відомостей, подібних до цієї, що існували раніше. Навіть суріелі мають чисельність, хоч їх і небагато. Але вона й ув’язнені тут, у В’язниці… Напевно, вони прийшли звідкілясь іззовні. І вони протягом дуже тривалого часу шукали шлях додому.

Я тремтіла в підбитому хутром шкіряному одязі, моє дихання клубочилося хмарою.

Ми спускалися нижче й нижче, і я вже не могла відстежити плин часу. Минули години, а може й дні, і ми зупинялися лише тоді, коли моє втомлене тіло просило води. Він не відпускав моєї руки навіть тоді, коли я пила. Так, ніби боявся, що камінь може поглинути мене назавжди. Я намагалася зробити так, щоб ці зупинки були швидкі й нечасті.

Ми просувалися дедалі глибше. Тільки вогні та його рука утримували мене від вільного падіння в темряву. На мить я відчула сморід своєї власної тюремної камери й лоскіт і хрускіт перепрілої соломи на щоках.

Різ міцніше стиснув мою долоню.

— Ще трохи.

— Ми вже повинні бути біля самого Підгір’я.

— Уже пройшли. Косторіз замкнений набагато нижче Підгір’я.

— Хто він? Який він?

Мені коротко розповіли лише про те, що говорити, і нічого не сказали, чого від нього очікувати. Певно, для того щоб не дати мені геть шалено запанікувати.

— Ніхто не знає. Він щоразу прибирає якого йому заманеться вигляду.

— Він перевтілюється, як перевертень?

— І так, і ні. Ти можеш побачити одне, а я можу стояти поруч із тобою, проте побачити геть інше.

Я здивувалася.

— А різьблення по кістках?

— Побачиш.

Різ зупинився перед гладкою кам’яною плитою. Коридор і далі спускався вниз, вниз у одвічну темряву. Повітря тут було щільне й густе. Навіть хмарки мого дихання, здавалося, миттєво розсіювалися в прохолодному повітрі.

Різенд нарешті відпустив мою руку лише для того, щоб ще раз покласти свою долоню на гладкий камінь. Камінь вкрився дрібними бурунами під його долонею, перетворюючись на двері.

Як і попередня брама, двері були кольору слонової кістки, а на їхній поверхні вигравірувано безліч зображень: флора і фауна, моря і хмари, зірки й місяці, немовлята і скелети, прекрасні істоти й жахливі створіння…

Двері відчинилися. У камері був морок, що мало відрізнявся від непроглядного мороку в коридорі.

— Я вирізав двері для кожного з в’язнів, — сказав тихий голос всередині, — але малюнок на моїх — найулюбленіший.

— Не сперечатимуся, — сказав Різенд.

Він ступив усередину. Сфери світла гойдалися попереду, вихоплюючи з темряви чорнявого хлопця, який сидів біля дальньої стіни. Його неймовірно сині очі зупинилися спочатку на Різенді, а потім сковзнули туди, де у дверях причаїлася я.

Різ поліз у сумку, якої я не помітила раніше. Ні, радше він дістав її з кишені між світами, яку використовував як камеру схову. Він кинув предмет убік на грубу кам’яну підлогу. Ще одна кістка — довга, міцна, із зазублинами на одному кінці.

— Гомілкова кістка, якою Фейра добила Міденгардського хробака, коли боролася з ним, — сказав Різ.

У мене похолола кров у жилах. Там було стільки кісток — у пастці, яку я спорудила, — що я й не помітила, яка саме добила потвору. І не думала, що хтось іще це помітить.

— Заходь, — сказав Косторіз, і в його дитячому голосі не було жодних ознак невинності чи доброти.

Я ступила крок уперед.

— Минула вічність, еге ж? — мовив хлопець, дивлячись на мене. — Відтоді, як щось нове приходило в цей світ, минула ціла вічність.

— Привіт, — видихнула я.

Посмішка хлопця була удаваною, насмішкувато невинною.

— Ти боїшся?

— Так, — сказала я.

«Не брехати за жодних обставин», — то було перше, про що мене попередив Різ.

Хлопець підвівся, але залишився з іншого боку камери.

— Фейро, — пробурмотів він, схиливши голову.

Ореол фейського світла посріблив його чорне волосся.

— Фей-ро, — мовив він знову, розтягуючи склади, немов намагаючись відчути їх смак. Нарешті він випростався. — Куди ти потрапила, коли померла?

— Запитання на запитання, — відповіла я так, як мене проінструктували під час сніданку.

Косторіз повернув голову в бік Різенда.

— Ти завжди був розумніший за своїх предків. — Але його погляд знову зупинився на мені. — Розкажи мені, де ти була, що ти бачила там, і я відповім на твоє запитання.

Різ злегка кивнув мені, але його очі були насторожені. Бо те, про що запитав хлопчина…

Я намагалася утамувати подих, щоб подумати. Щоб пригадати.

Там була кров, смерть, біль і крики — і вона ламала мене, повільно вбиваючи, і там був Різ, який ревів від люті, коли я померла, Темлін стояв на колінах біля її трону й молився за моє життя. Там було дуже багато мук, і я хотіла припинити все це, хотіла, щоб усе закінчилося…

Різ стежив за кожним рухом Косторіза й немов скам’янів. Наче мої спогади вільно текли крізь ментальні стіни, які, як я перевірила вранці, були цілі. І я хотіла б дізнатися, чи вважав він, що я в той момент здалася.

Я стиснула руки в кулаки.

Я вижила. Вибралася звідти. І сьогодні виберусь.

— Я почула хрускіт, — сказала я.

Різ повернув голову до мене.

— Я почула хрускіт, коли вона звернула мені шию. Він був не лише в мене у вухах, а й усередині мого черепа. Мене не стало, ледь я встигла відчути першу хвилю болю.

Фіалкові очі Косторіза, здавалося, засяяли яскравіше.

— А потім — морок. Інший, не такий, як тут. Але ще була… нитка, — сказала я. — Ланцюжок. Я смикнула його — і раптом змогла бачити. Але не своїми очима, а… а через його очі, — сказала я, кивком вказуючи на Різа. Я розтиснула пальці на татуйованій руці. — Я знала, що була мертва і цей крихітний клаптик душі, що тримався за ланцюжок нашої угоди, — то було все, що залишилося від мене.

— Але чи був там хтось, чи бачила ти щось?

— Лише цей зв’язок у темряві.