Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 44)
Учора я залишалася в ліжку протягом кількох годин, не в змозі рухатися або думати.
Різ простягнув руку, щоб допомогти мені піднятися на дуже крутий виступ, з легкістю підняв мене на вершину, де сидів сам. Минуло багато часу — занадто багато відтоді, як я була на відкритому повітрі, користувалася своїм тілом, покладаючись на нього. Я дихала уривчасто, навіть тепер, ставши безсмертною.
— Тобі нема за що вибачатися, — сказав він. — Зараз ти тут.
— Але все одно я була боягузкою й ніколи не повернулася б сюди без цього амулета.
Він підморгнув мені:
— Я не скорочуватиму твою платню.
Я так захекалася, що навіть не насупилася. Ми піднімалися, поки верхня частина гори не перетворилася на стіну, а позаду не лишилося нічого, крім трав’янистих схилів далеко-далеко внизу, що перетікали в неспокійне сіре море. Різ блискавичним рухом витягнув з-за спини меч.
— Не дивися так здивовано, — сказав він.
— Я… я ніколи не бачила тебе зі зброєю.
Крім кинджала, який він схопив, щоб перерізати горло Амаранті й таким чином позбавити мене мук.
— Кассіан сміявся б до хрипоти, якби це почув. А потім змусив би мене вийти з ним на тренувальний ринг.
— Він може перемогти тебе?
— У рукопашному бою? Так. Він би, звісно, чимало потрудився, але зрештою виграв би.
У цих словах не вчувалося ані зарозумілості, ані пихи.
— Кассіан — кращий з воїнів, якого я зустрічав у будь-якому Дворі чи на континенті. Саме тому він командує моєї армією.
Я не мала сумнівів щодо цього. Але інший іллірієць…
— Азріель — його руки. Я маю на увазі шрами, — сказала я. — Звідки вони?
Різ на мить замовк. Потім тихо сказав:
— Його батько мав двох законних синів, обидва були старші за Азріеля. Обидва були жорстокі, зіпсовані. Вони дізналися про Азріеля від своєї матері, дружини Лорда. Протягом одинадцяти років, що Ез жив у свого батька, вона дбала про те, щоб він сидів у темній камері, де немає вікон і куди не проникає світло. Щодня вони випускали його лише на годину і одну годину на тиждень дозволяли йому бачитися з матір’ю. Йому не було дозволено тренуватися, літати, нічого з того, чого вимагали його іллірійські інстинкти. Коли йому було вісім років, його брати вирішили: буде весело подивитися, що станеться, якщо здатність іллірійців швидко зцілюватися перевірити за допомогою олії й вогню. Воїни почули зойки Азріеля, але відреагували недостатньо швидко, щоб врятувати його руки.
Нудота підступила до горла. Але він перебував із ними під одним дахом іще три роки. Які жахи довелося йому перетерпіти, перш ніж він опинився в гірському таборі?
— А його брати… чи були… були вони покарані?
Обличчя Різа залишалося так само байдужим, як камінь, вітер і море довкола, коли він сказав з убивчим спокоєм:
— Зрештою — так.
У цих словах було вдосталь болю, щоб я змінила тему:
— А Мор… Яка в неї робота?
— Мор — та, до кого я звернусь, коли війська будуть розбиті, а Кассіан і Азріель — мертві.
Кров застигла в моїх жилах.
— Тобто доти вона мусить чекати?
— Ні. Як Третя, Мор… наглядає за Двором. Стежить за відносинами між Двором Жахіть і Двором Мрій, керує Веларісом і Кам’яним містом. Я вважаю, у світі смертних її можна було б називати королевою.
— А Амрен?
— Як моя Друга Заступниця вона виконує обов’язки політичного радника, ходячої бібліотеки й робить усю брудну роботу. Я призначив її після того, як посів трон. Але вона була моїм союзником і, можливо, другом задовго до цього.
— Я маю на увазі… На війні, якщо твої війська будуть розбиті, а Кассіана й Азріеля не стане, і навіть Мор… — Кожне слово було немов шматочок криги в мене на язику.
Різ на мить припинив тягнутися до голої скелі, що височіла перед нами.
— Якщо це станеться, я розчаклую Амрен і нацькую її на весь світ, а мене попрошу вбити першим.
Свята Мати.
—
— Інша. Вона щось набагато гірше, ніж ми. І якщо вона колись знайде спосіб вирватися зі своєї в’язниці з плоті й крові, тоді… хай помилує всіх нас Котел.
Я знову здригнулася і втупилася у прямовисну кам’яну стіну.
— Я не зможу залізти на неї.
— Ти й не повинна, — сказав Різ, поклавши руку на плаский камінь.
Немов міраж, він зник у брижах світла.
На їх місці стояли світлі різьблені ворота, такі високі, що їх вершина зникала в тумані. Ворота з кісток.
Кістяні ворота безшумно відчинилися, оголивши печеру. Вона була геть чорна — такої чорнильної темряви я в житті не бачила, навіть у Підгір’ї.
Я стиснула амулет на шиї — метал трохи теплішав під моєю долонею. Амрен вибралася. Виберуся і я.
Різ поклав теплу руку мені на спину й повів усередину. Три сфери місячного світла виникли перед нами.
Ні — ні, ні, ні, ні, ні…
— Дихай, — сказав він мені на вухо. — Один вдих.
— Де охоронці? — спитала я попри важкість у легенях.
— Вони живуть у самій скелі, — пробурмотів він. Знайшовши мою руку, він стиснув її й потягнув мене вперед, у вічну темряву. — Вони виходять тільки під час годування або для того, щоб розібратися з неспокійними ув’язненими. Вони всього лише тіні думки і стародавнього заклинання.
Маленькі вогники світла пливли попереду, і я намагалася не дивитися на сірі стіни занадто довго. Особливо на ті, що були так грубо висічені, що зубчасті відколки скидалися на ніс, або на крутий лоб, або на усміхнені губи.
На сухій підлозі не було нічого, окрім маленьких обкатаних камінців.
Цілковита тиша. Ми завернули за ріг, і останній промінь світла з туманного світу позаду нас розчинився в чорнильному мороці.
Я зосередилася на диханні. Я не можу бути в пастці, не можу опинитися замкненою в цьому жахливому мертвому місці.
Стежка йшла глибше, в саме черево гори, і я міцніше стиснула пальці Різа, щоб не спіткнутися й не впасти. Другою рукою він досі тримав свій меч.
— А чи всі Вищі Лорди можуть сюди потрапити? — поцікавилася я, і мені здалося, що мої слова поглинула темрява. Навіть сила, що гула в моїх судинах, зникла, сховавшись десь у глибині моїх кісток.
— Ні. В’язниця сама собі закон. Острів узагалі можна вважати Восьмим Двором. Але він потрапляє під мою юрисдикцію, і моя кров — ключ до брами.
— Ти можеш звільнити в’язнів?
— Ні. Після того як винесено вирок і в’язень проходить через цю браму, він стає власністю В’язниці. І вона ніколи його не відпустить. Я ставлюся дуже, дуже серйозно до вироку людей, що ув’язнені тут.
— Ти колись…
— Так. Але зараз не час говорити про це.
Він стиснув мою руку.
Ми стали спускатися крізь морок.
Ні дверей, ні світла. Жодних звуків. Навіть дзюрчання води.
Але я відчувала їх. Відчувала, як вони сплять, ходять, шарудять і дряпають кігтями стіну з іншого її боку.
Вони були древні й дуже жорстокі, навіть гірші за Амаранту. Вони були вічні й терплячі і вивчили мову темряви й каменю.