Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 40)

— Моя мати не хотіла, щоб я покладався лише на свою силу. Відтоді, як завагітніла, вона знала, що на мене полюватимуть решту моїх днів. Хотіла, щоб мене врятували мої інші сильні навички. Освіченість була ще одним видом зброї — ось чому вона пішла зі мною: щоб навчати мене грамоти після того, як закінчувалися заняття. І коли в першу ніч вона забрала мене до нашого нового будинку на околиці табору, то змусила читати біля вікна. Саме там я й побачив Кассіана. Він плентався брудною стежкою в бік кількох старих наметів за межами табору. Я запитав його, куди він іде, і він сказав мені, що бастардам нічого не дають: вони самі шукають собі дах і їжу. Якщо виживають і проходять відбір у військові угрупування, то довіку обіймають найнижчі посади, але отримують свої власні намети і їжу. Але до тієї пори вони кинуті напризволяще.

— Ті гори, — додав Азріель, і обличчя в нього було тверде як лід, — вони набагато суворіші, ніж ти можеш собі уявити.

Я провела досить часу в морозному лісі, щоб зрозуміти це.

— Після моїх уроків, — вів далі Різ, — мати промивала мої рани, і коли вона це робила, я вперше усвідомив, що означає бути в теплі, безпеці й оточеним турботою. І це в мене викликало супротив.

— Звісно, — сказав Кассіан. — Бо одного разу цей маленький виродок серед ночі розбудив мене, пробравшись до мого скромного намету, і сказав мовчати й рушити за ним. Можливо, холод змусив мене послухати його, але ж я підкорився. Його мати була дуже бліда. Та я ніколи не забуду виразу її прекрасного обличчя, коли вона подивилася на мене й мовила: «Тут є ванна з гарячою водою. Лізь у неї. А не хочеш, то можеш повертатися на холод». Я був кмітливий хлопець, тож підкорився. Коли я вийшов, вона дала мені чисту піжаму й звеліла лягати спати. Я все своє життя спав на землі, тож, коли відмовився, вона сказала, що розуміє мене, і розповіла, що їй теж довелося зазнати всіляких випробувань, а коли одного разу вона лягла в ліжко, то довго їй потім здавалося, що воно ковтає її. Вона сказала, що і я якийсь час почуватимуся так само, але ліжко моє, допоки я буду з ними.

— І після цього ви стали друзями?

— Ні, заради Котла, ні, — сказав Різенд. — Ми ненавиділи одне одного, але поводилися добре, бо якщо один із нас устрявав у бійку або провокував іншого, ми обидва залишалися без вечері. Незабаром моя мама почала навчати й Кассіана, але ми вирішили стати союзниками лише після того, як з’явився Азріель.

Усмішка Кассіана стала ширшою, коли він потягнувся через Амрен, щоб поплескати свого друга по плечу. Зітхання Азріеля було сповнене страждання. Найтепліший вираз на його обличчі за весь час.

— Новенький бастард у таборі — Співець тіней, якому ще тренуватися і тренуватися, — ідеальна мішень для стусанів. Не кажучи вже про те, що він не міг навіть літати через…

— Не відхиляйся від теми, Кассіане, — ліниво втрутилася Мор.

Справді, вираз обличчя Азріеля змінився. Але я переступила через свою цікавість, і Кассіан знову повів плечем попри тишу, яка, здавалося, лилася від Співця тіней. Однак Мор побачила це, хоч Азріель робив вигляд, що не помічає її стурбованого погляду. Вона дивилася на його руку, немов збираючись торкнутися її, але передумала.

Кассіан повів далі:

— Різ і я перетворили його життя на справжнє пекло, був він Співцем тіней чи ні. Але мати Різа була знайома з матір’ю Еза, тому вона забрала і його до себе. Коли ми підросли, то зрозуміли, що всі навколо ненавиділи нас і що в нас буде більше шансів на виживання, якщо ми триматимемося разом.

— У тебе є якісь здібності? — запитала я його й кивнула в бік Азріеля і Різа. — Як у них, приміром?

— Хіба що вибуховий характер, — втрутилася Мор, щойно Кассіан розтулив рота.

Він посміхнувся їй так, що я зрозуміла: біда на порозі. Проте він відповів мені:

— Ні. У мене їх немає, окрім убивчої сили. У тому вся сутність бастарда, народженого ніким.

Різ подався вперед, хотів заперечити, проте Кассіан урвав його:

— Нехай так, чоловіки знали, що ми відрізнялися від них. І не лише тому, що ми були два бастарди й один полукровка. Ми були сильніші, швидші, і один лише Котел знав чому, але ми були розділені і згідно з його волею знайшли одне одного. Мати Різа теж бачила це. Особливо коли ми досягли повноліття і зрозуміли, що все, чого нам хотілося, — це страхатися й битися.

— Чоловіки жахливі істоти, еге ж? — спитала Амрен.

— Огидні, — сказала Мор, цокнувши язиком.

Мені захотілося щиро розсміятися.

Кассіан спроквола усміхнувся й повів далі:

— Сила Різа зростала щодня, і всі, включно з лордами табору, знали, що він може розсіяти їх усіх, якщо схоче. А ми двоє… не відставали. — Він постукав по малиновому Сифону пальцем. — Іллірієць-бастард ніколи не отримував жодного з них. Ніколи. Але їх вручили мені й Езу, хоч і неохоче, і кожен воїн у кожному таборі по той бік гір оцінював нас. Лише чистокровні дурні отримували Сифони — народжені й вигодувані заради однієї мети — вбивати. Вони досі не сплять ночами: сушать голову, звідки в дідька ми їх узяли.

— Потім прийшла Війна, — продовжив Азріель. Він говорив так, що я навіть виструнчилася. Напружила слух.

— І батько Різенда відвідав наш табір, щоб подивитися, як почувається його син через двадцять років.

— Мій батько, — сказав Різ, збовтуючи вино в келиху, — побачив, що його син не тільки почав змагатися з ним за владу, а й об’єднався з, можливо, двома найнебезпечнішими іллірійцями в історії. Він забрав собі в голову: якщо нам дати легіон у цій війні, то ми легко зможемо розвернути його проти нього самого, коли повернемося.

Кассіан хмикнув, але продовжив свою розповідь:

— Тому цей виродок розділив нас. Він віддав Різу під командування легіон іллірійців, які ненавиділи його за те, що він був напівкровкою, а мене закинули в інший легіон як звичайного піхотинця, попри те що силою я перевершував будь-кого з військових лідерів. Еза він тримав у себе як Співця тіней, здебільшого для шпигунства і брудної роботи. Ми всі зустрічалися лише на полях битв протягом усіх семи років, коли вирувала Війна. Розсилали списки поранених і вбитих серед іллірійців, і я читав кожен, боячись побачити їхні імена. Але потім Різа схопили.

— Ось ця історія для іншої нагоди, — сказав Різ так чітко, що навіть Кассіан скинув угору брови, проте потім кивнув. Фіалкові очі Різа зустрілися з моїми, і я замислилася, чи справжнє зіркове світло в них сяяло, коли він говорив. — Коли став Вищим Лордом, я обрав цих чотирьох як своє Внутрішнє Коло і сказав старій знаті мого батька: якщо вони мають якісь проблеми з моїми друзями, то можуть паняти геть. Усі так і зробили. Отже, найгірше, що міг зробити Вищий Лорд-напівкровка, — це призначити двох жінок і двох іллірійських бастардів на посади.

Певною мірою це так само погано, як призначити смертних.

— Що… що сталося з ними потім?

Різ замислився, його неперевершені крила сколихнулися від поруху плечей.

— Знать Двору Ночі розділилася на три категорії: ті, хто ненавидів мене так сильно, що коли Амаранта прийшла до влади, то вони вступили до лав підданих її Двору й невдовзі померли; ті, хто ненавидів мене досить, щоб спробувати повалити, але й вони дістали свої наслідки; і ті, хто ненавидів мене, але не був дурнем і відтоді терпить правління напівкровки, особливо зважаючи на те, що воно лише зрідка зачіпає їхнє жалюгідне життя.

— Вони… це вони живуть у Підгір’ї?

Різ кивнув.

— Так, у Кам’яному місті. Я віддав їм його, тому що вони вчинили мудро. Вони щасливі залишатися там, зрідка покидають місто і, маючи самоврядування, можуть скільки їм заманеться робити огидні речі, хоч цілу вічність.

Певне, це й був той Двір, який він показав Амаранті, коли вона вперше з’явилася тут, — і аморальність їхнього життя їй так сподобалася, що власний Двір вона створила за зразком Кам’яного міста.

— Двір Жахіть, — сказала Мор, цокнувши язиком.

— І що воно таке, цей Двір? — запитала я, махнувши рукою навколо себе. Найважливіше запитання.

Коли Кассіан відповів, його очі просвітліли, яскраво засяявши, так само як і Сифони.

— Тут — Двір Мрій.

Двір Мрій — мрій Вищого Лорда-напівкровки, двох воїнів-бастардів і… двох жінок.

— А ви двоє? — звернулася я до Мор і Амрен.

— Різ запропонував мені стати його Другою заступницею, — просто сказала Амрен. — Ніхто ніколи не пропонував мені такого раніше, тому я зголосилася, щоб зрозуміти, як воно. Мені це сподобалося.

Мор відкинулася у своєму кріслі. Азріель спостерігав за кожним її рухом з ледь помітною, але неослабною увагою.

— Я була мрійницею, народженою у Дворі Жахіть, — сказала Мор. Вона намотувала кучері на палець, і я подумала, що її історія може бути найжахливішою з усіх, що я чула. Але вона просто сказала: — Тому я втекла.

— А яка в тебе історія? — запитав Кассіан, кивнувши в мій бік.

Я вважала, що Різенд їм усе розповів. Але він лише повів плечем. Тому я виструнчилася.

— Я народилася в багатій сім’ї торговців. У мене було двоє старших сестер та батьки, яких не хвилювало нічого, окрім грошей та соціального становища. Мати померла, коли мені було вісім років; батько втратив усе своє майно через три роки. Він продав те, що залишилося, щоб віддати борги, ми переїхали в хатину за містом. Він не спромігся знайти роботу, і ми були приречені на голодне існування, яке тривало багато років. Мені було чотирнадцять, коли геть не стало ні грошей, ні їжі. Він не працював — не міг, тому що з’явилися кредитори і на наших очах розтрощили йому ногу. Тому я пішла в ліс і навчилася полювати. Я не дозволила нам усім померти, навіть коли голодна смерть стояла на нашому порозі всі п’ять років. До того, як усе це сталося.