Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 39)

Але Кассіан, здавалося, досі перетравлював моє запитання й мовчазне прохання його друзів розповісти цю історію самому. На його обличчі з’явилася усмішка.

— Спочатку ми всі ненавиділи одне одного.

В очах Різа, який сидів поруч зі мною, світло пригаснуло. Те, що я запитала про Амаранту, які жахи я змусила його згадати…

Визнання за визнання — я гадала, що він зробив це заради мене. Може, йому просто хотілося, щоб його вислухали, але він не міг розповісти цим людям, не заподіявши їм при цьому ще більшої шкоди й не викликавши почуття провини.

Кассіан і далі відволікав мою увагу від Вищого Лорда, що примовк праворуч від мене.

— Ми бастарди, як ти вже знаєш. Ез і я. Іллірійці… Ми любимо наших людей і наші традиції, але вони живуть у кланах і в таборах глибоко в горах на півночі, і вони не люблять чужинців. Особливо Вищих Фе, які намагаються диктувати, що їм робити. Та водночас вони схиблені на походженні, а також мають власних принців і лордів. Ез, — сказав він, вказуючи великим пальцем на нього, аж Сифон на його рукавичці сяйнув у світлі, — був бастардом одного з місцевих лордів. І якщо ти думаєш, що всю ненависть скеровують на бастарда Лорда, то й уявити не можеш, як ненавидять бастарда прачки з військового табору і його батька-воїна, якого та не змогла запам’ятати або не хотіла пригадати.

Він невимушено повів плечем, але ця невимушеність була вдаваною, бо з погляду його вихлюпувалася ненависть.

— Коли батько й мати Еза зрозуміли, що її син — Співець тіней, вони відправили його тренуватися в табір.

Співець тіней. Хай би що означало прізвисько, воно було влучне.

— Як і дематі, — сказав мені Різ, — Співці тіней — це рідкість, і вони бажані гості у всьому світі, у всіх Дворах через їхню потаємність і схильність чути й відчувати речі, яких інші не можуть.

Напевно, ці тіні справді шепотіли йому щось. Обличчя Азріеля нічого не виражало.

— Лорд у таборі мало не наклав у штани від радощів, коли Еза залишили з нами. Але я… коли мати відняла мене від грудей і я навчився ходити, мене віднесли в далекий табір і жбурнули в болото, щоб побачити, залишуся я живим чи помру.

— З їхнього боку було б розумніше скинути тебе у прірву, — хмикнувши, сказала Мор.

— О, безсумнівно, — відповів Кассіан, і його усмішка стала гострою як лезо. — Особливо коли я став дорослим і досить сильним, щоб повернутися в табір, у якому народився, і дізнатися, що ці виродки змушували мою матір працювати до самої смерті.

Знову тиша — цього разу інша. Напруження та лють команди, що витерпіла і пережила стільки всього… й гостро відчувала біль одне одного.

— Іллірійці, — м’яко втрутився Різ, і в його погляді нарешті знову засяяло світло, — незрівнянні воїни, багаті на історію і традиції. Але також вони жорстокі й нецивілізовані, особливо з погляду на те, як вони поводяться зі своїми жінками.

Очі Азріеля погаснули, він дивився на стіну з вікон позаду мене.

— Вони варвари, — сказала Амрен, і жоден іллірієць їй не заперечив.

Мор кивнула, підтверджуючи сказане Амрен. Помітивши стан Азріеля, вона прикусила губу.

— Вони калічать своїх жінок, щоб утримати їх для народження ще більш бездоганних воїнів.

Різ скривився.

— Моя мати була низького походження, — сказав він мені, — і працювала швачкою в одному з численних іллірійських військових таборів у горах. Коли жінки в таборах досягають шлюбного віку — коли в них починається перша кровотеча — їхні крила… обрізають. Просто роблять надріз у потрібному місці, а процес загоювання кидають напризволяще. Таким чином можна стати калікою назавжди. А моя мама — вона була дика, чуттєва й обожнювала літати. Вона робила все, що могла, щоб затримати своє дозрівання. Морила себе голодом, збирала заборонені трави — все, щоб зупинити природний розвиток тіла. Їй виповнилося вісімнадцять, проте кровотечі досі не було, і це дуже лякало її батьків. Аж ось у неї почалася перша кровотеча, хоч, на свою біду, вона опинилася в неправильному місці і в неправильний час — один із чоловіків почув її запах і доповів начальнику табору. Вона намагалася втекти — злетіти в небо. Але мама була ще молода, а воїни були меткіші за неї, тож вони притягли її назад. Вони вже збиралися прив’язати її до стовпів у центрі табору, коли з’явився, розсіявшись, мій батько — прибув на зустріч із начальником табору, щоб обговорити підготовку до Війни. Він побачив мою матір, яка, немов дика кішка, трощила все навколо і відбивалася, і… — він зупинився, — між ними виник особистий зв’язок. Один погляд на неї — і він зрозумів, хто вона. Він розсіяв варту, яка утримувала її.

— Розсіяв? — насупилася я.

Кассіан зло посміхнувся, коли Різ змусив лимонну скибку, яка прикрашала курку, злетіти над столом. Просто клацнув пальцями, і скибка перетворилася на цитрусовий порох.

— Крізь кривавий дощ, — повів далі свою розповідь Різ, а я відігнала думки про те, що сталося з тілами, що він здатний із ними зробити, — мама подивилася на нього. І зв’язок відчула й вона. Того вечора мій батько забрав її у Двір Ночі і зробив своєю нареченою. Вона любила свій народ і сумувала за ним, але не змогла забути, що вони намагалися з нею скоїти — що коїли вони зі своїми жінками. Вона намагалася протягом багатьох десятиліть домогтися, щоб мій батько заборонив це, але вибухнула Війна, і він не ризикнув втратити іллірійців саме тоді, коли вони повинні були очолити його армію. І померти за нього.

— Твій батько — справжній подарунок, — пробурчала Мор.

— Принаймні він любив тебе, — парирував Різ, а потім пояснив мені: — Мій батько і мати попри особистий зв’язок були поганою парою. Мій батько був холодний і розважливий, іноді жорстокий — таким його навчили бути з народження. А мама була м’яка й палка, її любили всі, хто її знав. Вона зненавиділа його через деякий час — але не перестала бути вдячною за те, що він врятував її крила, що дозволив їй літати, хай би куди чи коли вона забажала. І коли народився я і зміг закликати іллірійські крила за своїм бажанням… Вона хотіла, щоб я вивчав культуру свого народу.

— Вона хотіла сховати тебе подалі від кігтів твого батька, — уточнила Мор, підносячи келих з вином.

Її плечі розслабилися, коли Азріель нарешті кліпнув очима і, здавалося, прогнав те, що змусило його застигнути.

— І це теж, — додав Різ сухо. — Коли мені виповнилося вісім років, мама привела мене в один з іллірійських військових таборів. Щоб мене навчали, як навчають усіх іллірійських чоловіків. І, як усі іллірійські матері, вона виштовхнула мене на тренувальний ринг першого ж дня й пішла, не озираючись.

— Вона покинула тебе? — спитала я, а тоді усвідомила, що сказала.

— Ні, це не так, — мовив Різ люто. Так гнівався він лише кілька разів. — Вона теж залишилася жити в таборі. Але вважають ганьбою для матері няньчитися із сином, коли він іде тренуватися.

Я насупила брови, і Кассіан засміявся.

— Нецивілізовані, одне слово, — відказав воїн.

— Мені було з біса страшно, — зізнався Різ без тіні сорому. — Я вчився володіти своєю силою, але іллірійська магія була лише малою її частиною. І це дуже рідкісний серед них випадок — спокійні Сифони на руках воїнів.

— У ті роки я намагався використовувати Сифони, — сказав Різ. — І знищив із десяток до того, як зрозумів, що вони не для мене — камені не могли втримати її. Моя сила тече й міцніє в інший спосіб.

— Як важко бути таким могутнім Вищим Лордом, — під’юдила брата Мор.

Різ закотив очі.

— Лорд табору заборонив мені користуватися магією. Заради всіх нас. Проте, коли ступив на той тренувальний ринг у той день, я не мав жодного уявлення про те, як битися. Решта хлопців мого віку відразу це зрозуміла. Особливо один. Він глянув на мене й відразу побив мало не до смерті.

— Ти був такий охайненький, — сказав Кассіан, похитуючи головою. — Солоденький полукровка, син Вищого Лорда. Яким же розкішним ти був у своєму новому тренувальному костюмі!

— Кассіан, — сказав мені Азріель таким голосом, ніби сама темрява могла говорити, — протягом багатьох років здобував собі новий одяг, втручаючись у бійки з іншими хлопцями, винагородою за які був одяг з їхнього плеча.

У його голосі не було гордості — за жорсткість його людей. Я не звинувачувала Співця тіней. Але таке ставлення…

Кассіан, однак, посміхнувся. Але зараз я дивилася на його широкі сильні плечі, дивилася в його світлі очі.

Я ніколи не бачила нікого в Прифії, хто був би голодний — так, як колись я.

Кассіан кліпнув очима, і погляд, яким він дивився на мене, змінився — став більш оцінювальним, більш… щирим. Я могла присягнутися, що поглядом він казав: ти знаєш, як це. Ти знаєш, який це лишає слід.

— У селі я двічі побив кожного хлопчика нашого віку, — продовжив свою розповідь Кассіан. — Але потім з’явився Різ, у його чистому одязі, і він пахнув… інакше. Як справжній суперник. Тому я атакував його. За нашу бійку ми обидва отримали по три удари батогом.

Я здригнулася. Бити дітей…

— У цих таборах, дівчино, — втрутилася Амрен, — вони чинять і гірше. Три удари батогом у них те саме, що підбурювання затіяти бійку знову. Коли діти скоять щось лихе, їм ламають кістки. Постійно. Багато тижнів поспіль.

— Твоя мати добровільно відправила тебе туди? — спитала я. «Справді, добра та чуйна», — подумала, але вголос не сказала.