Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 38)
Азріель тихо хмикнув у бік Мор, але взяв виделку. Я зробила те саме, вичікуючи, поки він з’їсть шматочок, перш ніж сама взялася за їжу. Про всяк випадок.
Смачно. Так смачно. А вино…
Я навіть не зрозуміла, що Мор наповнила мій келих вином до того, як зробила перший ковток, і ми з нею цокнулися келихами.
— Не дозволяй цим зарозумілим особам диктувати щось тобі.
— Чиє нявчало б, а твоє мовчало б, — видав Кассіан. Потім він похмуро глянув на Амрен, яка ледь торкнулася своєї тарілки. — Я завжди забуваю, як же все це дивно.
Він безцеремонно взяв її тарілку, виваливши половину того, що на ній лежало, на свою, а решту передав Азріелю.
— Весь час повторюю йому, що, перш ніж так вчинити, треба спитати дозволу, — сказав Азріель Амрен, накладаючи їжу на свою тарілку.
Амрен клацнула пальцями, і порожня тарілка зникла з покритих шрамами рук Азріеля.
— Якщо ти, хлопчику, не зміг його навчити цього за кілька століть, сумніваюся, що в тебе взагалі це вийде.
Вона поклала срібло на вільне місце перед собою.
— Ти не їси? — спитала я.
Це було перше, що я сказала відтоді, як сіла за стіл.
Зуби Амрен сліпучо сяйнули.
— Таку їжу — ні.
— Котел мене забери, — сказала Мор, відпивши вина. — Ми можемо
Я вирішила, що мені також не хочеться знати, що за їжу їла Амрен.
Різ, який сидів поруч, пирснув зо сміху.
— Нагадай мені, щоб ми влаштовували сімейні посиденьки частіше.
Сімейні посиденьки, а не офіційні збори мешканців Двору. І сьогоднішній вечір… Може, вони не знали, що я опинилася тут тільки тому, що мала вирішити, чи хочу працювати з Різом. Чи просто не бажали прикидатися тими, ким вони не були. Вони, безсумнівно, вдяглися в те, що їм подобалося. У мене виникло відчуття, що навіть якби я вдяглася в нічну сорочку, їм було б байдуже. Унікальна компанія. А щодо Гайберну… Ким вони будуть — союзниками чи супротивниками, що зможуть зробити?
Здавалося, Азріель, який сидів напроти мене, був оточений коконом цілковитої тиші, що пульсувала навколо нього навіть тоді, коли інші взялися за їжу. Коли він відпив вина, я знову кинула погляд на блакитний камінь овальної форми на його рукавичці. Азріель швидко, як і завжди, зауважив мій погляд — у мене було таке відчуття, ніби він помічав і запам’ятовував усі мої рухи, слова і кожен вдих. Він підвів руки, показуючи мені задні частини рукавичок, — обидва камені опинилися в полі мого зору.
— Це Сифони. Вони концентрують і скеровують нашу силу в битві.
Лише він і Кассіан носили їх.
Різ відклав виделку й пояснив мені:
— Сила наймогутніших іллірійців діє за принципом: спочатку спали, а потім подумай. Крім цієї, у них не так багато магічних сил — лише сила вбивати.
— Жорстокий дар — розпалювати війни, — додала Амрен.
Азріель кивнув, тіні кільцями зануртували навколо його шиї та зап’ясть. Кассіан уважно подивився на нього, його обличчя напружилося, але Азріель не зважав на нього.
Попри те, що я знала: Різ помічав кожен погляд, якими обмінювалися головний шпигун і командувач його армією, — він повів далі:
— Іллірійці накопичують силу, щоб мати перевагу в битвах. Сифони збирають чисту енергію й дають Кассіану і Азріелю змогу перетворювати її на дещо більш тонке й різноманітне: на щити і зброю, стріли і списи. Є різниця — вилити на стіну відро фарби чи користуватися пензлем. Сифони роблять магію більш спритною, точною на полі бою, тоді як їхня природна сила прагне чогось більш брудного, неприборканого, потенційно небезпечного, особливо коли ви воюєте в обмеженому просторі.
Мені стало цікаво, як часто цим користувалися. І чи ці шрами на руках Азріеля — результат такої магії.
Кассіан розім’яв пальці, милуючись яскраво-червоними каменями, що прикрашали тильний бік його широких рук.
— А ще в них крутий вигляд.
— Іллірійці, — пробурмотіла Амрен.
Кассіан оголив зуби у звірячій задоволеній посмішці і відпив вина.
Познайомитися з ними ближче, уявити, як це — працювати з ними, покладатися на них, якщо конфлікт з Гайберном все ж таки вибухне… Я зібралася на силі, щоб поставити запитання, але запитала лише тоді, коли тіні навколо Азріеля знову зникли:
— Як ти… Я маю на увазі, як ти і Лорд Кассіан…
Кассіан пирснув вином через весь стіл, через що Мор схопилася й обрушила на нього прокльони. Вона дістала серветку, щоб промокнути свою сукню.
Але Кассіан голосно реготав, а на обличчі Азріеля з’явилася слабка, обережна посмішка, коли Мор змахнула рукою над своєю сукнею і плями від вина з’явилися на військовому обладунку Кассіана, чи, як я зрозуміла, шкіряному спорядженні для польотів. Мої щоки спалахнули. Якийсь протокол Двору, що його я несвідомо порушила і…
— Кассіан, — розтягуючи слова, сказав Різ, —
Не він? Різ, мабуть, прочитав запитання у мене на обличчі, тому що сказав:
— Я іллірієць лише наполовину. Усе одно що бастард для тих, хто належить до чистокровних Вищих Фе.
— То ви троє не Вищі Фе? — запитала я його і двох інших чоловіків.
Кассіан припинив сміятися.
— Іллірійці, безумовно, не Вищі Фе. І я цим тішусь. — Він заправив чорний локон за вухо — заокруглене; раніше і моє було таке. — Але ми й не нижчі фейрі, хоча деякі звуть нас так. Ми просто іллірійці.
— І це здебільшого так, — уточнив Азріель.
Я не насмілилась запитати, чи ці тіні теж були частиною життя іллірійців.
— Я не бачила вас у Підгір’ї, — натомість сказала я.
Я повинна була знати, без найменшого сумніву, чи були вони там, чи бачили мене, чи це впливатиме на нашу з ними роботу.
Запала тиша. Ніхто з них, навіть Амрен, не глянув на Різенда.
— Тому що нікого з нас там не було, — сказала Мор.
Обличчя Різенда стало холодною маскою.
— Амаранта не знала про їх існування. І якщо хтось намагався розповісти їй, вони були не в змозі зробити це, тому що відразу впадали в божевілля.
Спину обсипало морозом. Не холоднокровний вбивця, але — але…
— Ти справді ховав це місто і цих людей від неї всі п’ятдесят років?
Кассіан тупо дивився у свою тарілку, але, здавалося, ось-ось був ладен вибухнути.
— І ми охоронятимемо це місто й ховатимемо людей від наших ворогів і надалі, — сказала Амрен.
Це аж ніяк не відповідь.
Коли Різ був в’язнем у Підгір’ї, він не сподівався знову їх побачити. Проте якимось чином убезпечував їх.
І це вбивало їх усіх — чотирьох людей за столом. Їх убивало все, що він зробив, проте цього вже було не змінити. Навіть Амрен це не до снаги.
Напевно, не лише через те, що Різ терпів Амаранту тоді, як вони були тут. Напевно, також через усіх тих, кого покинули за межами міста. Напевно, вибрати одне місто, щоб захистити, було краще, ніж нічого. Напевно… напевно, це заспокоювало його, адже в Прифії було місце, яке залишилося недоторканим. Цнотливим.
Коли Мор говорила зі мною, її голос був різкуватий, а на голові виблискували золоті гребені.
— Немає жодної людини в цьому місті, яка не знала б, що відбувалося зовні, за його межами. І яку ціну заплатили за це.
Я не хотіла питати, яку ціну. Зрозуміла з важкого мовчання, просоченого болем.
Якщо вони досі могли жити попри свій біль, досі могли сміятися… Я прочистила горло, виструнчуючись, і звернулася до Азріеля, чиї тіні здавалися не такими загрозливими, але навряд чи вони справді були такі.
— Як ви познайомилися? — невинне запитання, щоб відчути їх, дізнатися, ким вони були. Чи не так?
Азріель просто повернувся до Кассіана, який дивився на Різа із сумішшю почуттів провини, любові й відчаю, таких глибоких, що дещиця колишнього інстинкту, що ледь жевріла в мені, майже змусила мене нахилитися через стіл і взяти його за руку.