Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 41)

Вони знову примовкли. Погляд Азріеля став задумливим. Він не розказав свою історію. Чи розповідав колись? Чи бодай раз вони говорили про ті опiки на його руках? І що тіні шепочуть йому — і якою мовою, чи взагалі мовою?

— Ти навчилася полювати. А як щодо вміння битися? — спитав мене Кассіан.

Я похитала головою. Кассіан сперся руками на стіл.

— Тобі пощастило, ти щойно знайшла собі вчителя.

Я розтулила рота, щоб заперечити, але… Мати Різенда подарувала йому цілий арсенал зброї, яким він міг скористатися в тому разі, якщо інші сили його зрадять. А що було в мене, крім уміння вправно стріляти з лука, та ще моєї впертості? І якщо в мене є ця нова сила — ці нові сили…

Я більше не буду слабкою. Я ні від кого тепер не залежатиму. Ніколи більше не терпітиму торкань Аттора, як тоді, коли він тягнув мене, тільки тому, що я була беззахисна й не знала, куди і як бити. Більше ніколи…

Але те, що сказали Аянта й Темлін…

— Ти ж не думаєш, що це буде чимось надто недоречним, коли люди побачать, як я вчуся битися й користуватися зброєю?

Тієї миті, коли ці слова прозвучали, я зрозуміла всю їхню недолугість. І дурість усього того, за допомогою чого мені замилювали очі протягом останніх місяців.

Тиша. Потім Мор сказала мені з легкої злобою, яка дала мені зрозуміти, що Третя заступниця Вищого Лорда пройшла підготовку у Дворі Жахіть.

— Дозволь мені порадити тобі дві речі. Я й сама колись була в подібній ситуації.

І знову поєднання злості й болю: злість була спільна для них усіх, біль пульсував між усіма ними, крім Амрен, яка неприязно подивилася на мене.

— По-перше, — сказала Мор, — ти полишила Двір Весни.

Я намагалася не дати цим словам стати моїм тягарем, приплюснути мене своєю вагою.

— Якщо це вже не знак сам собою, лихий чи добрий, тоді й твої тренування нічого не змінять. По-друге, — вела вона далі, поклавши долоні на стіл, — колись я жила в такому місці, де думка інших була дуже важлива. Це пригнічувало мене і майже знищило. Тому я розумію, Фейро, що ти відчуваєш, я знаю, що вони намагалися зробити з тобою, і, ставши достатньо хороброю, ти можеш послати їх усіх під три чорти й начхати на свою репутацію.

Її голос пом’якшав, і напруження між ними всіма зникло.

— Роби те, що ти любиш, те, що потрібно тобі.

Мор не стала б говорити мені, що вдягати, а що — ні. Вона не дозволила б мені залишатися осторонь в той час, як вона каже замість мене. Вона не зробила б жодної з тих речей, що я так охоче й відчайдушно дозволяла робити Аянті.

У мене раніше ніколи не було подруги. Аянта… вона не була подругою. Не в тому значенні, яке ми вкладаємо в ці слова. А Неста й Елейн у ті тижні, що я була вдома ще до Амаранти, почали грати цю роль, та зараз, дивлячись на Мор, я не могла пояснити, не могла зрозуміти, але відчувала. Наче я повинна була піти на цю вечерю заради того, щоб побачити її. Поговорити з нею.

Я могла багато взяти від неї, але майже нічого не могла дати їй натомість.

Але те, що вона сказала… що сказали всі вони… так, Різ зробив мудрий крок, привівши мене сюди. Дозволив мені вирішити самій, чи зможу я з ними жити — з їх під’юджуванням, енергією, міццю. Чи схочу бути частиною цієї групи, яка, ймовірно, тиснутиме на мене, чимось приголомшуватиме і, можливо, налякає. Утім, якщо у всіх них є прагнення повстати проти Гайберну, після того як уже билися з ним п’ять століть назад…

Я зустрілася поглядом з Кассіаном. І хоч його очі блищали, в них не було й тіні веселощів.

— Я поміркую над цим.

Через зв’язок на моїй руці я могла покластися, що відчула проблиск приємного подиву. Я перевірила свої ментальні стіни — вони були незаймані. І спокійне обличчя Різенда нічого не виражало.

Тому я чітко і впевнено сказала йому:

— Я приймаю твою пропозицію — працювати з тобою. Щоб заробити собі на життя. І допомогти з Гайберном усім, чим зможу.

— Гаразд, — коротко відповів Різ.

Решта від подиву здійняла брови. Так, судячи з усього, вони не знали, що це було чимось на кшталт інтерв’ю.

— Тож ми починаємо завтра.

— Де? І що? — ледь пробурмотіла я.

Різ схрестив пальці й поклав руки на стіл, і я зрозуміла, що, крім мого рішення, у цієї вечері була ще одна мета.

— Тому що король Гайберну ладен ось-ось розв’язати війну і для цього хоче воскресити Джуріана, — виголосив він.

Джуріан — стародавній воїн, чию душу Амаранта уклала в той огидний перстень як покарання за вбивство її сестри. Всередині персня було і його око…

— Дурня! — вигукнув Кассіан. — Це неможливо!

Амрен завмерла, і саме за нею оцінюючи спостерігав Азріель. «Амаранта була лише початком», — якось сказав мені Різ. Чи знав він це вже тоді? Чи були всі ті місяці в Підгір’ї лише прелюдією пекла, що насувалося на нас? Воскресити мерця. Що за страшна сила…

— Але навіщо королю воскрешати Джуріана? Він був такий мерзенний. Усе, що йому подобалося найбільше, — це говорити про себе, — простогнала Мор.

Вік цих людей приголомшив мене, наче в мене вдарили каменем, хоча все це вони розповідали мені раніше. Та Війна… вони всі… вони билися в тій Війні п’ятсот років тому.

— Це я й хочу з’ясувати, — сказав Різенд. — І як король планує це зробити.

— До нього дійдуть чутки про перетворення Фейри. Він знає, що це можливо — воскресити мертвого, — нарешті мовила Амрен.

Я засовалася на місці. Я очікувала жорстоких армій, кровопролитних битв. Але це…

— Усі сім Вищих Лордів повинні дійти згоди й погодитися, — парирувала Мор. — Немає жодного шансу, що це станеться. Він піде іншим шляхом.

Її очі звузилися до щілинок, коли вона подивилася на Різа, сказавши:

— Та бійня — ті масові вбивства в храмах… Гадаєш, вони пов’язані?

— Ти знаєш, що одне випливає з другого. Я не хотів говорити тобі, бо не був у цьому впевнений. Проте Азріель підтвердив, що вони напали на меморіал у Санграві три дні тому. Вони шукають щось… або вже знайшли.

Азріель кивнув на знак підтвердження, навіть коли Мор кинула на нього здивований погляд. У відповідь Азріель винувато хитнув головою.

Я видихнула:

— Ось… ось чому перстень із оком і фаланга пальця зникли після того, як Амаранта померла. Через це. Але хто… Адже вони так і не спіймали Аттора, чи не так?

У роті стало сухо.

— Ні. Ні, вони не спіймали його, — занадто тихо сказав Різ.

Мені стало зле.

— Як можна взяти очі й палець і знову зробити із цього людину? І як нам це зупинити? — запитав він Амрен.

Амрен насупилася, дивлячись на своє вино, якого не торкнулася.

— Ти вже знаєш, як знайти відповідь. Іди до В’язниці. Поговори з Косторізом.

— Лайно, — одночасно сказали Мор і Кассіан.

— Тобі не варто туди йти, Амрен, — тихо сказав Різ.

Я була рада, що мене відділяв від неї стіл.

— Ноги моєї не буде у В’язниці, Різенде, ти знаєш чому! Тож іди сам або пошли кого-небудь зі своїх псів, — прошипіла Амрен.

Кассіан посміхнувся, оголюючи білі рівні зуби — ідеально гострі для укусу. Амрен клацнула зубами у відповідь.

Азріель лише похитав головою.

— Я піду. Варта у В’язниці знає мене. Знають, який я.

Мені стало цікаво, чи було звичайною справою для Співця тіней першим кидатися назустріч небезпеці. Пальці Мор завмерли на ніжці келиха, її очі звузилися, вона подивилася на Амрен. Коштовності, червона сукня — напевно, все для того, щоб притлумити якусь темну силу, що тече в ній.

— Якщо хто й піде у В’язницю, — озвався Різ, перш ніж Мор розтулила рота, — то це я. І Фейра.

— Що? — перепитала Мор, поклавши руки на стіл.

— Він не говоритиме з Різом, — пояснила Амрен іншим, — з Азріелем — також. І будь із ким з нас. У нас немає нічого, що ми могли б йому запропонувати. Але безсмертна зі смертною душею…

Вона подивилася на мої груди, немов могла бачити серце, що б’ється всередині… І я знову подумала про те, що вона їсть.