Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 42)
— Косторіз може, хоч і неохоче, поговорити з нею.
Вони поглянули на мене. Немов чекали, що я благатиму не посилати мене туди, згорнуся в клубочок і знічуся. Швидка, жорстока перевірка, щоб побачити, чи хотіли вони самі працювати зі
Але Косторіз, наги, Аттор, суріель, боге й Міденгардський хробак. Може, вони зламали в мені те, через що я була здатна боятися. Або, можливо, страх був єдиним, що я могла відчувати уві сні.
— Твій вибір, Фейро, — недбало сказав Різ.
Ухилитися й краяти собі серце або зустрітися віч-на-віч — простий вибір.
— Наскільки погано це може бути? — спитала я.
— Дуже погано, — сказав Кассіан.
Ніхто не заперечив.
Розділ 17. Джуріан
Ім’я звучало в голові, навіть коли ми закінчили вечерю, після того як Мор, Кассіан, Азріель і Амрен урвали суперечку й уже не гарчали, з’ясовуючи, хто, де і що робитиме, тоді як ми з Різом — хай би там як — завтра підемо до В’язниці.
Різ відніс мене назад у місто, пірнаючи то в темряву, то у світло вогнів. Я швидко зрозуміла, що підйом краще за спуск, і не могла змусити себе надто довго дивитися навколо себе — виникало відчуття, що я ось-ось попрощаюся зі своєю вечерею. Але то було просто відчуття.
Ми летіли мовчки, єдиний звук — свист зимового вітру, проте мене захищав кокон Різа, не даючи геть замерзнути. Лише коли музика залунала на вулицях, я поглянула в його обличчя, але нічого не могла прочитати на ньому. Він зосередився на польоті.
— Сьогодні я знову відчула тебе. Я пройшла крізь твої стіни?
— Ні, — відповів він, роздивляючись вимощені вулиці внизу. — Цей зв’язок живий. Відкритий канал між нами, створений моїми силами для того, щоб ти могла ним скористатися за потреби, коли ми укладали угоду.
— Мені потрібно було не померти, коли я погоджувалася.
— Ти не повинна була залишатися на самоті.
Наші очі зустрілися. Було дуже темно, надто темно, щоб прочитати все, що чаїлося в його очах. Я перша відвела погляд.
— Я досі вчуся, як і чому ми іноді можемо відчувати те, чого інший не хоче, щоб ми знали, — зізнався він. — Тому в мене немає пояснення тому, що ти відчула сьогодні.
«Ти не повинна була залишатися на самоті»…
Але як же він? П’ятдесят років він був відділений від своїх друзів, від сім’ї…
Я сказала:
— Ти дозволив Амаранті й усьому світові думати, що ти володарюєш у Дворі Жахіть і насолоджуєшся цим. Але це все прикриття — щоб зберегти найважливіше для тебе в безпеці.
Міські вогні золотили його обличчя.
— Я люблю свій народ і свою сім’ю. Не думай, що я не став би чудовиськом, щоб їх захистити.
— Ти вже став ним у Підгір’ї. — Слова вихопилися зненацька, перш ніж я змогла їх зупинити.
Вітер шелестів у його волоссі.
— І я підозрюю, що мені скоро доведеться знову стати ним.
— Яка ціна за те, — наважилася запитати я, — щоб зберегти це місце в таємниці і зберегти його свободу?
Він кинувся просто вниз — крила тримали пряму траєкторію — і ми приземлилися на даху його міського будинку. Я хотіла зробити крок назад, але він схопив мене за підборіддя.
— Ти вже знаєш ціну.
Підстилка Амаранти.
Він кивнув, і я подумала, що, напевне, сказала ці мерзотні слова вголос.
— Коли вона обманом позбавила мене сил, залишивши тільки жалюгідні рештки, все одно їх було більше, ніж у інших. І я вирішив використати їх для того, щоб проникнути у свідомість кожного мешканця Двору Ночі, який став її бранцем, будь-чию, хто дізнався б правду. Я створив мережу для того, щоб поєднувати всіх, контролюючи їх розум щосекунди, щодня, щодесятиліття, аби вони забули про Веларіс, про Мор, і Амрен, і Кассіана, і Азріеля. Амаранта хотіла довідатися, хто був близький до мене — щоб знати, кого вбивати й катувати. Але моє справжнє оточення, наближені до мене були тут, керували цим містом і всім іншим. І я використав решту моїх сил, щоб сховати їх усіх, зробити невидимими й нечутними. Мене стало б тільки на одне місто — одне місце з-поміж усіх. Я вибрав Веларіс, і тепер повинен жити з наслідками, знаючи, що за його межами залишалися страдники. Проте ті, хто пролітав або проходив побіля Веларіса, не побачили б нічого, крім голого каміння, і, навіть якби хтось спробував пройти через нього, раптово змінив би своє рішення. Морські подорожі й торговельні обміни були припинені: моряки перетворилися на фермерів і стали працювати на землі навколо Веларіса. І мені не було чого протиставити Амаранті, Фейро, адже всі мої сили були спрямовані на захист. Тому я вирішив: щоб вона не ставила запитань про людей, які мали для мене значення, я ладен був стати її заручником.
Він зробив усе це, скоїв жахливі речі… задля свого народу, своїх друзів. І тільки одну-єдину частинку себе він зумів сховати, зберегти від знищення, навіть якщо це означало п’ятдесят років в пастці, у кам’яній клітці…
Крила тепер були широко розпростерті. Скільки людей знало про їх існування за межами Веларіса або іллірійських військових таборів? Чи він, може, стер усі спогади про них із Прифії задовго до Амаранти?
Різ прибрав руку з мого підборіддя. Але, коли він опустив її, я стиснула його зап’ястя, відчуваючи тверду силу в ньому.
— Прикро, — сказала я, і звуки музики міста майже поглинули мої слова, — що інші в Прифії про це не знають. Прикро, що ти дозволяєш їм думати про тебе зле.
Він відступив на крок, його крила били повітря, мов могутні барабани.
— Поки люди, які для мене важливі, знають правду, мені немає діла до інших. Тобі треба поквапитися.
Потім він злетів у небо і розчинився в темряві серед зірок.
Я провалилася у важкий сон. Мої сновидіння, немов відплив, потягли мене вниз, вниз, вниз, аж поки я не опинилася в їх пастці.
Я лежала гола, ниць на знайомій підлозі з червоного мармуру; Амаранта лоскотала мої голі ребра ножем, сталь ніжно дряпала мою шкіру.
— Брехлива, зрадлива жінка, — промуркотіла вона. — З брехливим підступним серцем.
Прохолодне лезо ножа пестило мене. Я хотіла підвестися, проте тіло не слухалося.
Вона поцілувала мене в ямочку на шиї.
— Ти такий самий монстр, як і я. — Вона занесла ніж над моїми грудями, нахилила вбік пружного соска, ніби хотіла побачити серце, що билося в мені.
Я заридала.
— Не витрачай сльози марно.
Хтось далеко кричав, звав мене на ім’я, про щось благав.
— Я перетворю твою вічність на пекло, — пообіцяла вона.
Кінчик кинджала колов чутливу плоть під моїми грудьми, її губи видихали повітря поряд із моїми, а потім вона вдарила…
Руки… руки на моїх плечах, які трясли мене, стискали мене. Я боролася з ними, кричала, кричала, кричала…
—
Голос був одночасно сутінками і світанком, був землею й зірками, і кожна клітинка мого тіла заспокоїлася і скорилася його первісній силі.
— Розплющ очі! — наказав голос.
Я скорилася.
У горлі стояла грудка, у роті було повно попелу, обличчя — мокре, липке, і Різенд… Різенд, який нахилився наді мною, широко розплющивши очі.
— Це був сон, — сказав він.
Як і я, Різенд уривчасто дихав.
Місячне сяйво, що струменіло крізь вікна, освітлювало темні лінії татуювань, які вихрилися на його руці, плечах, виразних, досконало окреслених грудях. Вони були схожі на татуювання на моїй руці. Він вдивлявся в моє обличчя.
— Сон, — знову повторив він.
Веларіс. Я була у Веларісі, в його будинку. І я… мій сон…
Простирадла, ковдри були розірвані. Пошматовані. Але не ножем. І цей смак попелу, диму в роті…
Рука анітрохи не тремтіла, коли я підвела її й подивилася на пальці, на кінчиках яких мерехтіли жаринки догорілого вугілля. Живі кігті полум’я, які пройшли крізь мою білизну, немов випалюючи на ньому рани…
Я різко відштовхнула Різа плечем, упала з ліжка і, вдарившись об комод, метнулася у ванну кімнату, впала на коліна перед унітазом — мене вивернуло. Удруге. Ще і ще. Пальці зашипіли від дотику до холодного фарфору.