Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 24)

— Звісно, я хочу. Хочу. — Голос у мене тремтів. — Але ти… Темліне…

Стіни тиснули на мене. Тиша, охоронці, сходи. Те, що я бачила сьогодні під час збирання податку.

— Я тону, — змогла я вичавити із себе. — Тону. І що більше ти так чиниш, то більше варти поряд зі мною… Це так, ніби ти тримаєш мою голову під водою.

Жоден м’яз на його обличчі не сіпнувся, погляд був кам’яний.

Але по тому…

Я закричала, інстинкт узяв гору, ця сила вибухнула на всю кімнату.

Шибки з вікон вилетіли.

Меблі розкололися на скіпки.

І та скринька з фарбами, пензлями, папером…

Вона вибухнула пилом, друзками скла й деревом.

Розділ 10

Усе відбулося навдивовижу швидко.

Щойно кімната була ціла.

І раптом… перетворилася на уламки.

Але жоден з уламків не торкнувся ані мене, ані того місця на підлозі, куди я впала, обхопивши руками голову.

Темлін задихався, схоже було, що він схлипує.

Мене трясло — трясло так сильно, що я думала, мої кістки розсиплються, як щойно розсипалися меблі. Але я змусила себе опустити руки й поглянути на нього.

На обличчі — вираз відчаю. І болю. І страху. І скорботи.

Навколо мене — жодного уламка, так, немов Темлін і в гніві прикрив мене невидимою парасолькою.

Він ступив до мене і раптом відсахнувся, наткнувшись на невидиму перешкоду.

— Фейро, — хрипко вимовив він.

Ще крок — щось не давало йому йти.

— Фейро, будь ласка, — видихнув він.

І я зрозуміла: перешкода і парасолька не його захист. Це захист від нього, створений мною.

Стіна. Але не ментальна, а фізична.

Я не знала, хто з Вищих Лордів контролює повітря, чи стихію вітру, чи ще щось подібне до цього. І від кого в мене ця сила. Можливо, від когось із Сонячного Двору. Мені було до того байдуже.

— Фейро, — простогнав Темлін утретє, простягаючи руки до мене, упираючись у невидиму стіну ущільненого повітря, — будь ласка, будь ласка.

Ці слова зламали щось у мені. Відкрили мене навстіж.

Можливо, вони зламали і мою стіну — рука Темліна з легкістю пройшла крізь неї.

Потім він переступив цю межу між хаосом і порядком, небезпекою і безпекою й опустився на коліна, взявши моє обличчя в долоні.

— Мені шкода, шкода.

Я не могла вгамувати тремтіння.

— Я спробую, — голосно видихнув він. — Намагатимуся стати кращим. Я не… Іноді я не можу цього контролювати. Цю злість. Сьогодні просто… просто був жахливий день. Через десятину, через усе це. Сьогодні — забудьмо все. Залишмо це в минулому. Будь ласка.

Я не пручалася, коли його руки обвилися навколо мене, міцно притискаючи до себе, досить сильно, щоб його тепло проникло в кожну клітинку мого тіла. Він занурився обличчям у мою шию і бурмотів вибачення так, ніби моє тіло могло увібрати його слова, ніби він міг спілкуватися тільки так — притискаючись своїм тілом до мого.

— Я не зміг урятувати тебе тоді. Не зміг захистити від них. І ось, ти сказала, що… що я… топлю тебе… Чим же тоді я кращий за них?

Мені слід було сказати йому, що це неправда, але… я говорила це щиро. Як могла.

— Я намагатимуся стати кращим, — знову сказав він. — Будь ласка, дай мені більше часу. Дай мені… впоратися з усім цим. Будь ласка.

«Впоратися — з чим?» — хотіла я спитати, але не змогла вимовити ані слова. Я усвідомила, що досі мовчала.

Зрозуміла, що він чекав відповіді, якої в мене для нього не було.

Тому обняла його, бо і я могла говорити лише так — притискаючись тілом до тіла.

Це було достатньою відповіддю.

— Мені шкода, — знову сказав він. Він весь час стиха повторював ті самі слова.

«Ти й так уже багато віддала, Фейро».

Напевно, він мав рацію. І, можливо, тепер у мене вже нічого не залишилося, що я могла б віддати йому.

Я дивилася йому через плече, коли обіймала.

Червона фарба розтеклася по всій стіні навпроти нас. І, коли вона стікала дерев’яними панельними стінами, я подумала, що вона схожа на кров.

Протягом усіх наступних днів Темлін не втомлювався вибачатися. Він кохався зі мною вдень і вночі. Він виявляв захват моїм тілом, усім, чим міг, — руками, язиком, зубами. І це завжди було для нас напрочуд приємно. Усе інше було доволі складно.

Але він був вірний своєму слову.

Гуляючи садами, я помітила, що охоронців стало менше. Дехто наглядав за мною, але тепер ніхто з них не ходив слідом. Я навіть могла прогулятися лісом без супроводу.

Проте я знала, що конюхи негайно повідомляли Темліну, коли я виїздила і коли поверталася.

Темлін же ніколи не згадував про ту міцну повітряну стіну, що її я використала проти нього. Усе вляглося, тому мені не хотілося повертатися до тієї теми.

Дні минали, як у тумані. Темлін лише зрідка залишався вдома і, повертаючись, нічого не розповідав мені. Я не чіпала його, не дозоляла розпитуваннями. Захисник — ось ким він був і ким завжди буде. Саме цього я хотіла, коли мені було холодно, важко і безрадісно; саме це було мені найпотрібніше, щоб розтопити лід гірких років голодного існування.

Мені бракувало сміливості запитати в себе, чого б я хотіла або що мені потрібно зараз. Ким я стала.

Неробство було моїм єдиним заняттям, тому всі дні я просиджувала в бібліотеці — читала, писала. Зміцнювала ментальну стіну, цеглинка за цеглинкою, шар за шаром. Іноді я перевіряла, чи могла збудувати стіну зі щільного повітря. Я насолоджувалася тишею, хоч нею вже були сповнені мій кровоток і свідомість.

Були дні, коли я зовсім ні з ким не розмовляла. Навіть з Ейсіл.

Я прокидалася щоночі, тремтіла, задихалася. І я була рада, що Темлін не був свідком цього. Адже я теж не бачила, як він підхоплювався, заскочений нічними жахіттями, весь у холодному поту. Або перетворювався на чудовисько і не спав до світанку, перевіряючи, чи немає якоїсь загрози, чи все спокійно в маєтку. Чим я могла заспокоїти його, розігнати страхи, коли я й була джерелом більшості з них?

Приблизно за два тижні після збору десятини він повернувся додому на тривалий час, і я вирішила спробувати поговорити з ним, вплинути на нього. Я була зобов’язана йому, зобов’язана перед собою.

Здавалося, він думав так само. І вперше за тривалий час… усе було нормально. Або принаймні так нормально, як могло бути.

Одного ранку мене розбудили низькі глибокі голоси, які лунали з коридору. Я заплющила очі, втиснулася в подушку й натягнула ковдру вище. Через наші з ним ранкові вправи в ліжку я дуже пізно прокидалася — іноді не переймаючись тим, щоб встати раніше обіду.

Від ревіння здригнулися стіни, і я розплющила очі.

— Геть звідси, — попередив Темлін.

Почулася тиха відповідь — надто тиха, щоб я могла розібрати щось, крім бурмотіння.

— Кажу востаннє.

Коли той голос урвав його, мене обсипало морозом. Я роздивлялася тату на долоні, подумки проводячи підрахунки. О ні, сьогодні не могло настати так швидко.

Відкинувши ковдру, метнулася до дверей, на півдорозі усвідомивши, що я гола. Одяг, що його роздер Темлін у пориві пристрасті, був закинутий у дальній куток кімнати, а халат узагалі не трапився мені на очі. Перш ніж відчинити двері, я схопила ковдру з найближчого крісла й загорнулася в неї.