Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 23)

— Жодна Фе в тій черзі не дала б їй гроші. Жодна не насмілилася б зробити це. Багато хто втопився від голоду. Ненажерливість — то їхнє прокляття. Твоїх прикрас не вистачить їй і на тиждень.

Я тупнула ногою.

— Хай там як! — повела далі Ейсіл, відкладаючи гребінець, щоб заплести волосся в косу. Її довгі веретеноподібні пальці ледь дряпали, торкаючись шкіри голови. — Вона ніколи цього не забуде. Доки жива, хоч би що ти їй сказала, вона буде твоєю боржницею.

Ейсіл завершила плетіння коси і торкнулася мого плеча:

— За останні п’ятдесят років багато хто із Фе пізнав голод. Не думай, що про це ніхто не дізнається.

Слова Ейсіл чомусь викликали в мене не сплеск марнославства, а хвилю страху.

Я чекала, що Темлін все ж таки прийде до мене, але він не з’являвся. Коли було вже за північ, я вирушила на його пошуки. Поблукавши темними тихими коридорами, я знайшла його в кабінеті. Цього разу він був сам.

Дерев’яна скринька з товстим рожевим бантом лежала на столі, обабіч якого стояли два однакові крісла.

— Я вже хотів піднятися до тебе, — сказав він, підводячи голову, щоб пересвідчитися, що зі мною все гаразд. — Тобі треба виспатися.

Я зачинила за собою двері. Знала, що не зможу заснути, — слова, які ми прокричали одне одному, ще дзвеніли у мене в голові.

— Ти теж, — сказала я голосом таким непевним, як і мир між нами. — Ти забагато працюєш.

Я пройшла кімнатою і сперлася рукою на крісло, роззираючись довкола. Потім я звернула увагу на його подарунок. Темлін тим часом уважно розглядав мене.

— Як ти гадаєш, чому я не хотів бути Вищим Лордом? — спитав він, підвівшись із крісла й обходячи стіл. Він поцілував мене в брову, у кінчик носа, в губи й прошепотів у мої розкриті уста: — Забагато паперової роботи.

Я засміялася, а він поцілував мене між шиєю й плечем.

— Мені шкода, — мурмотів він, тим часом як відчутно напружувалася моя спина. Він знову поцілував мене в шию. — Мені шкода.

Я провела долонею по його руці:

— Темліне…

— Мені не слід було розповідати тобі ті жахливі речі.

Я відчувала його подих на своїй шкірі.

— Тобі і Люсьєну. Я нічого такого не мав на увазі.

— Знаю.

Він усім тілом притиснувся до мене.

— Вибач, що нагримала на тебе.

— Твоя правда, — сказав він, хоча насправді це було не так. — Я помилявся.

Правда була на його боці — якщо він робитиме винятки, тоді й інші Фе вимагатимуть того самого ставлення. І те, як я вчинила зі своїми прикрасами, могли розцінити, як підривання його влади.

— Може, я була…

— Ні. Я зрозумів. Я справді не знаю, як це — вмирати від голоду. Я нічого про це не знаю.

Я відсторонилася, злегка кивнувши в бік подарунка, що чекав мене на столі. Найбільше я тієї миті бажала, щоб цей подарунок був останній. Я глузливо посміхнулася.

— Це тобі? — спитала.

Він злегка прикусив мочку мого вуха, у відповідь прошепотівши:

— Тобі. Від мене. Вибачення.

Уперше відчувши себе набагато щасливішою, ніж була останніми днями, я потягнула за стрічку банта й розкрила скриньку зі світлого дерева. Вона була заввишки з пів метра, а завширшки майже метр, зверху була міцна залізна ручка — без вичинки чи тиснення, які могли б натякнути на те, що було всередині. Достоту не сукня, але…

Будь ласка, аби не корона.

Хоча корона або діадема не були б так примітивно упаковані. Я відсунула засувку і відкинула кришку. Правду кажучи, це було гірше, ніж корона.

У скрньці були відділення, кріплення, штатив. Усе було заповнено фарбами, олівцями, пензлями, вугіллям для малювання. Пересувний етюдник.

Червона фарба була така яскрава, а блакитна — як очі тієї Фе, яку я вбила.

— Я подумав, що тобі буде зручніше носити все своє приладдя в цій скриньці. Не носити ж усі ці валізки із собою, як ти це зазвичай робиш.

Пензлі були свіжі, вони сяяли. Щетина м’яка й чиста.

Роздивляючись те, що було всередині скриньки, я почувалася так, ніби дивилася на пошматований круками труп.

Я намагалася усміхнутися, надати виразу свого обличчя задоволення.

Він сказав:

— Тобі не подобається мій подарунок.

— Чому, — змогла заперечити я. — Чудовий подарунок.

Я не підігравала Темліну. Його подарунок справді був чудовий.

— Я подумав: якщо ти знову почнеш малювати…

Він не договорив.

Моє обличчя обдало жаром.

— А як щодо тебе? — тихо спитала я. — Ти гадаєш, що робота з паперами допоможе тобі?

Я набралася сміливості зустрітися з його поглядом. У його очах я побачила гнів.

— Ми говоримо не про мене, а про тебе.

Я знову вивчала скриньку та її вміст.

— Мені бодай буде дозволено самій знайти місце, де я схочу малювати? Чи там мене також супроводжуватиме ескорт?

Мовчання.

Я й без того знала відповіді. «Ні» — на перше запитання, і «так» — на друге.

Мене почало трясти, але заради себе, заради нас я змусила себе сказати:

— Темліне, Темліне, я не можу… не можу жити своїм життям, коли охоронці біля мене і вдень і вночі. Не можу жити — я задихаюся. Просто дозволь мені допомагати, працювати з тобою.

— Ти й так багато себе віддала роботі, Фейро.

— Я знаю. Але…

Я дивилася просто йому в обличчя. Зустрілася з його поглядом, сповненим мужності Вищого Лорда Двору Весни.

— Мене зараз важче вбити. Я стала прудкішою, сильнішою.

— Моя сім’я була прудкіша й сильніша за тебе. І їх було доволі легко вбити.

— Тоді одружися з тією, хто зможе миритися із цим.

Він закліпав очима. Потім сказав з жахливим спокоєм:

— Ти не хочеш виходити за мене заміж, так?

Я спробувала не дивитися на каблучку на пальці, на той смарагд.