Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 22)

Ніздрі німфи були просто вузькими щілинами, немов вирізаними на її обличчі, а за вухами були помітні невеликі зябра.

Вона злегка схилила голову. Не глибокий уклін — на знак глибокої поваги, а напівуклін, адже я була ніким, лише іграшкою Вищого Лорда.

— Слухаю, — прошипіла вона, блиснувши хижими риб’ячими зубами.

— Скільки ти повинна заплатити?

Серце моє пришвидшило биття, коли я помітила перетинчасті пальці й гострі як бритва зуби.

Темлін одного разу сказав мені, що духи води всеїдні. А якщо риба у них закінчилася…

— Скільки потрібно золота? Скільки золота коштує ваша риба?

— Набагато більше, ніж ти маєш.

— Тоді ось, візьми, — сказала я, розстібаючи золотий браслет з рубінами і знімаючи його із зап’ястя. Про нього Аянта казала, що він пасує мені більше, ніж той срібний, який я вже майже зносила. Я запропонувала його їй. — Візьми це.

Щойно вона простягнула руку за браслетом, як я вже зірвала золоте намисто із шиї й вийняла діамантові сережки-крапельки з вух.

— І ще оце. — На долоні в мене мінилися сяйвом під сонячними променями коштовності, оправлені в золото. — Віддай йому те, що винна, а потім купи собі трохи їжі, — сказала я схвильовано.

Очі в неї розширилися від подиву. У найближчому селі щотижня працював невеликий ринок — поки що це була лише купка торговців. Сподіваюся, так чи інак колись він мав побільшати.

— Що ти хочеш за це?

— Нічого. Це не угода, просто візьми їх. — Я простягнула долоні. — Прошу.

Вона насупилася, дивлячись на прикраси.

— Ти нічого не хочеш в обмін?

— Нічого.

Фейрі, що стояли в черзі, із цікавістю поглядали на нас.

— Просто візьми їх, прошу.

Вона знову подивилася на мене і, торкнувшись холодними мозолястими пальцями моїх долонь, узяла прикраси. Коштовності заблищали на її перетинчастих долонях, як сонячні промені у воді.

— Дякую, — сказала вона, цього разу роблячи глибокий уклін. — Я не забуду твоєї доброти. — Вона прошипіла ці слова, і я знову здригнулася, прикута поглядом до її незвичних рис, до бездонно чорних очей, які мало не поглинали мене всю. — Ані я, ані мої сестри.

Вона розвернулася й пішла назад, до маєтку, а на обличчях трьох охоронців, що супроводжували мене, застигло несхвалення мого вчинку.

Я сиділа за обіднім столом з Люсьєном і Темліном. Вони не розмовляли, але погляд Люсьєна снував від мене до Темліна, а потім знову до своєї тарілки.

За десять хвилин я відклала виделку і спитала Темліна:

— У чім річ?

Він не забарився з відповіддю:

— Ти й сама знаєш, у чім.

Я промовчала.

— Ти віддала німфі свою коштовну прикрасу. Прикрасу, яку подарував тобі я.

— У нас весь бісів будинок наповнений золотом і коштовностями.

Люсьєн глибоко зітхнув, ніби казав: «Ну от, завелися».

— Чому я не повинна була віддати їй ту прикрасу? — наполягала я. — Ці речі нічого для мене не варті. Я ніколи не надягала ту саму прикрасу двічі! Кого це непокоїть?

Темлін підібгав губи.

— Такою своєю поведінкою ти порушуєш правила, заведені у Дворі. Тут так заведено, а коли ти віддаєш гроші тій ненажерливій фейрі, це робить мене — робить увесь Двір слабким.

— Не розмовляй так зі мною, — сказала я, вищиривши зуби.

Він ляснув рукою по столу, і я побачила, як кігті прориваються крізь його плоть, та все одно, зіпершись руками на дерев’яний стіл, нахилилася вперед.

— Ти навіть збагнути не можеш, як я почувалася, коли була на межі голодної смерті всі ці місяці. Називай її ненажерою, якщо тобі так хочеться, але в мене теж є сестри, і я пам’ятаю, як це — повертатися додому без їжі. — Я на мить замовкла, заспокоюючись, але якась сила знову завирувала під шкірою, заповнюючи, здавалося, й кістки. — Нехай же вона витратить всі ті гроші на дурниці — може, у неї та її сестер немає самоконтролю, — але я не ризикуватиму, дозволивши їй вмерти від голоду через якісь дурні правила, що їх завели твої предки.

Люсьєн відкашлявся:

— Вона не зі зла, Теме.

— Я знаю, — гарикнув він.

Люсьєн витримав його погляд.

— Гірше вже траплялося, гірше може трапитися. Просто розслабся.

Темлін, кинувши на Люсьєна погляд своїх смарагдових диких очей, прогарчав у відповідь:

— Хіба я питав тебе?!

Почувши це від Темліна і завваживши його погляд, Люсьєн опустив голову, а кров у моїх жилах перетворилася на вогняну ріку. «Подивися йому у вічі, — мовчки благала я, — дай відсіч, борися. За нами правда, не за ним». Люсьєн напружився. Сила знову завирувала в мені й, шукаючи виходу, немов спис, поцілила просто в Люсьєна. Не відступай…

Потім я зникла.

Я досі залишалася там, досі дивилася своїми очима, але була інша частина мене, яка дивилася на те, що відбувається, з іншого кутка кімнати, з погляду іншої людини…

Думки накрили мене хвилею, зображеннями і спогадами, шаблони мислення й почуття здавалися дуже давніми, розумними й сумними, нескінченно сумними, сповненими почуттям провини, що роз’їдає зсередини безнадією…

І раптом я знову повернулася. За мить я вже здивовано дивилася на Люсьєна.

Його голова. Я була всередині його голови, прослизнула через його ментальні стіни.

Я встала, кинувши серветку на стіл нетремтливими, мені на подив, руками.

Я знала, хто подарував мені цю здатність. Вечеря, яку я встигла проковтнути, стала мені колом у горлі. Зусиллям волі я придушила блювотний позив.

— Ми ще не закінчили вечерю, — прогарчав Темлін.

— Смачного, — кинула я йому у відповідь і вийшла.

Я могла заприсягтися, що помітила два відбитки моїх рук, випалені на дереві, які визирали з-під моєї серветки. І сподівалася, що ніхто з них їх не побачить.

А ще я сподівалася, що Люсьєн не відчув вторгнення в його розум.

Розділ 9

Я довго ходила кімнатою. Можливо, я помилилася щодо тих випалених відбитків — може, вони вже були там. Може, не я закликала вогонь і обпалила дерево. Можливо навіть, що і в мозку Люсьєна я не була, а лише уявила собі цю дивну «прогулянку».

Ейсіл, як завжди, прийшла, щоб допомогти мені переодягнутися перед сном.

Сівши біля туалетного столика так, щоб вона могла розчісувати моє волосся, я зіщулилася, побачивши власне відображення. Синці під очима, здавалося, були від народження — обличчя змарніло. Навіть губи зблідли, і я зітхнула, приплющивши очі.

— Ти віддала прикраси німфі, — розмірковувала Ейсіл.

Я розплющила очі й подивилася на її відображення в дзеркалі. Смагляве обличчя нагадувало мені пожмакану шкіряну подушку. Темні очі на мить зблиснули, перш ніж зосередитися на волоссі, і вона сказала:

— Вони слизькі істоти.

— Вона сказала, що вони голодують, що в них немає їжі, — прошепотіла я.

Ейсіл ніжно розплутувала скуйовджене волосся.