Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 21)

Я могла це зробити.

«Ти не є чиєюсь підданою».

Може, Різенд справді змінив щось у моїй свідомості попри мої стіни.

І лише цієї думки було задосить, щоб я знову почала розповідати Темліну все в деталях.

Розділ 8

За тиждень настав час десятини.

Я провела лише день з Темліном. Лише день ми гуляли садом, кохалися у високій м’якій траві поля, залитого сонячними променями, повечеряли наодинці, а потім його покликали до кордону. Він не сказав мені, куди й навіщо. Сказав лише, що я не повинна покидати маєток і що мене весь час охоронятимуть стражники.

Так минув тиждень, на самоті я прокидалася посеред ночі, нажахана нічними кошмарами, щоб очистити шлунок і виплакатися. З Аянтою ми бачилися лише кілька разів, і якщо вона і знала про битву на півночі, то мені нічого не говорила. З огляду на те, що мені й самій не подобалося порушувати тему, яка мучила мене, я вирішила не говорити з нею про наболіле під час її візитів, коли вона допомагала мені вибирати одяг, зачіску, прикраси для церемонії збору десятини.

Коли я попросила її розповісти мені, чого мені чекати, вона лише сказала, що про все подбає Темлін. Мені треба буде лише спостерігати.

Доволі просто — можна навіть зітхнути з полегшенням, адже в мене не буде необхідності ні говорити, ні діяти.

Але мені довелося змушувати себе не дивитися на татуйоване око в себе на долоні — щоб не згадувати, як Різ злостував на мене.

Темлін повернувся минулої ночі, щоб бути присутнім на зборі десятини. Я намагалася абстрагуватися від усього цього, а на ньому ж, я знала це від Аянти, була велика відповідальність.

Сидячи поруч із Темліном на помості головної зали, серед мармуру й золота, я відчувала погляди, спрямовані на мене, нескінченний потік сліз, подяк і благословень від людей за те, що я зробила для них.

Аянта, вдягнена у свою звичну для мене світло-блакитну мантію з каптуром, стояла біля дверей, благословляючи тих, хто щойно прийшов, і втішаючи словами тих, хто мало не втрачав голову в моїй присутності, запевняючи їх, що світ став кращим і що добро перемогло зло.

Минуло лише двадцять хвилин, а я більше не могла ні на чому зосередитися. Після чотирьох годин я вже геть не чула, що коїлося навколо.

Потік не ставав меншим. Приходили емісари, представники кожного міста у Дворі Весни, і місцеві жителі, приносячи плату: золото, прикраси, домашню птицю, урожай або одяг. Що приносили — значення не мало, адже вони віддавали те, що в них було. Люсьєн стояв на помості, підраховуючи все, що приносили, озброєний до зубів, як і десяток інших охоронців у залі. Приймальня, як Люсьєн називав її, нагадувала мені тронну залу. Цікаво, а чи давав він їй інші визначення…

Я провела багато часу в іншій тронній залі. Так само, як і Темлін.

І я не сиділа на помості, як Темлін, а стояла на колінах перед ним. До нас наближалася струнка Фе із сірою шкірою, прокрадаючись повз нескінченно довгий передній ряд, де стояли Вищі й нижчі Фе.

На ній не було одягу. Її довге темне волосся лежало на високих пружних грудях, величезні очі були чорнющі, як стоячий ставок. А коли вона рухалася, на її мерехтливій шкірі мінилося денне світло.

Люсьєн скривився від невдоволення. Але ніяк це не прокоментував, коли вона схилила обличчя з тонкими загостреними рисами й склала перетинчасті пальці на грудях.

— Від імені водних духів вітаю Тебе, Вищий Лорде, — промовила вона дивним шиплячим голосом чужоземки.

Її повні чуттєві уста оголили зуби, гострі й зубчасті, як у щуки. Загострені риси її обличчя підкреслювали чорні як вуглини очі.

Я бачила її рідню раніше. У водоймі поблизу маєтку. Їх було п’ятеро, і вони жили серед очеретів і латаття. Вони нечасто траплялися мені на очі — тобто, коли й траплялися, я не бачила нічого, окрім їхніх сяйливих голів, що визирали з прозорої води, тому навіть не уявляла, що зблизька вони такі огидні. Слава Котлу, я не плавала в цьому ставку. У мене було таке відчуття, що вона схопила б мене своїми перетинчастими пальцями, глибоко встромила б обламані нігті, і не встигла б я й зойкнути, як потягла б мене на дно.

— Ласкаво прошу, — сказав Темлін.

П’ять годин по тому він мав той самий вигляд, що і вранці. Здавалося, він аніскільки не втомився. Я подумала, що тепер, коли до нього повернулася сила, мало що його може втомлювати.

Водна істота ступила ближче, її перетинчаста пазуриста нога виблискувала яскраво-сірим. Люсьєн став між нами. Ось чому він стояв біля мене на помості.

Я зціпила зуби. Хто, на їхню думку, міг напасти на нас у нашому власному домі, на нашій землі, якщо лиш вони не були впевнені, що Гайберн готує напад? Навіть Аянта вже не бурмотіла в кінці зали, перемкнувшись на зустріч і уважно спостерігаючи.

Напевно, бесіда не буде схожа на всі інші.

— Будь ласка, Вищий Лорде, — мовила фейрі, вклоняючись так низько, що її чорне, аж синяве волосся мало не витирало мармурову підлогу. — В озері не залишилося більше риби.

Обличчя Темліна було мов граніт.

— Ви все одно повинні заплатити.

Золота його корона виблискувала у світлі дня. Прикрашена смарагдами, сапфірами та аметистами, вона була вилита у формі вінка з весняних квітів, що перепліталися між собою. Одна з п’яти корон його роду.

Фе показала розкриті долоні, але Темлін її урвав:

— Винятків ні для кого немає. У вас три дні, щоб заплатити десятину, а коли не так, ставка на наступній церемонії подвоїться.

Важко було втриматися, щоб не відповісти здивованим поглядом на скам’яніле обличчя та безжальні слова. У глибині зали Аянта схвально кивнула, не звертаючись, утім, ні до кого конкретно.

Водним духам нічого їсти — як він вважає, яким чином вона принесе йому їжу?

— Будь ласка, — прошепотіла вона крізь загострені зуби й затремтіла, а її срібляста шкіра заблищала. — В озері нічого не залишилося.

Жоден м’яз на обличчі Темліна не ворухнувся.

— У тебе є три дні…

— Але в нас немає золота!

— Не переривай мене, — сказав він.

Я відвела погляд — важко було витримати цей безжальний вираз обличчя.

Вона ще нижче схилила голову:

— Перепрошую, мій Вищий Лорде.

— У тебе є три дні до виплати, або ж принесеш у два рази більше наступного місяця, — повторив він. — Не встигнеш — наслідки тобі відомі.

Темлін змахнув рукою. Розмова була закінчена.

Кинувши останній відчайдушний і приречений погляд на Темліна, вона вийшла із зали. Коли наступна фейрі — жінка із цапиними ногами, яка тримала щось подібне до кошика, у якому були гриби, — стала, терпляче очікуючи на запрошення підійти до помосту, я повернулася до Темліна.

— Нам не потрібен кошик з рибою, — прошепотіла я. — Навіщо змушувати її ось так страждати?

Він глянув туди, куди відійшла Аянта, даючи лісовій істоті пройти. Рука Аянти лежала на прикрашеному перлами поясі, наче жінка могла зірвати його зі жриці, щоб сплатити десятину. Темлін насупився:

— Я не можу робити ніяких винятків. Учиниш так — і всі вимагатимуть того самого.

Я вчепилася в підлокітники свого крісла — невелике дерев’яне сидіння поряд із його величезним троном, що був прикрашений вирізаними на ньому трояндами.

— Але ж нам не потрібні ці речі. Навіщо нам золоте руно, навіщо варення? Якщо в неї немає риби, три дні нічого не вирішать. Навіщо змушувати її голодувати? Чому б не допомогти їй наповнити ставок рибою? — Я протягом років голодувала, тому ледве стримувала себе, щоб не зірватися, не закричати через усю ту несправедливість життя, яку спостерігала.

Погляд його смарагдових очей пом’якшав, ніби він прочитав мої думки. Він сказав:

— Тому що такі правила. Так робив мій батько, його батько, і так робитиме мій син. — Він посміхнувся і простягнув до мене руку, додавши: — Одного дня.

Одного дня. Якщо ми одружимося. Якщо колись моя тяжка ноша полегшає, якщо ми зможемо втекти від тіней, які переслідують нас. Ми ніколи не порушували цієї теми. Аянта, на щастя, теж нічого про це не говорила.

— Але ми можемо допомогти їй — знайти спосіб знову наповнити ставок…

— Нам ще багато чого треба зробити. Милостиня не допоможе їй у майбутньому.

Я відкрила рот, але вчасно спохопилася й не стала продовжувати розмову. Зараз було не до суперечок.

Я вивільнила руку з руки Темліна, а він запросив жінку, схожу на фавна із цапиними ногами, підійти до помосту.

— Я хочу вийти на свіже повітря, — сказала я й підвелася з крісла.

Я не дала Темліну шанс заперечити, спускаючись із помосту. Зробила вигляд, що не помічаю трьох охоронців, яких Темлін послав за мною, шеренгу емісарів, які витріщалися на мене й перешіптувалися, дивлячись, як я йду залою.

Аянта намагалася зупинити мене, коли я притьмом пронеслася повз неї, але я проігнорувала її намір.

Я вийшла через передні двері і пройшла так швидко, як могла, повз чергу присутніх, що в’юнилася вниз сходами, доходячи до гравійної доріжки біля парадного входу. Дивлячись через голови Вищих і нижчих Фе, що формували чергу, я помітила постать водної німфи, що завертала за ріг нашого будинку — до водойми за садами. Вона ступала важкими кроками, втираючи сльози.

— Перепрошую, — вигукувала я, наздоганяючи її, а стражники, йдучи за мною, трималися, однак, на певній відстані.

Вона зупинилася на розі будинку й повернулася з неприродною пластикою. Я притлумила бажання відступити на крок, подолала острах від споглядання її неземних рис, до яких була прикута вся моя увага. Охоронці спостерігали за нами, тримаючи руки на піхвах, стоячи за кілька кроків позаду мене.