Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 20)

Можливо, я лише намагалася зрозуміти.

Я сіла в низьке крісло, коли зайшов Люсьєн, причиняючи за собою двері.

— Радий бачити, що з тобою все гаразд, люба Фейро, — сказав він, сідаючи поруч зі мною. — Утім, твоє вбрання Двору Ночі тут недоречне.

Темлін закивав на знак згоди з Люсьєном. Я змовчала. Хоч і розуміла, чому їх це так дратує.

Темлін і Люсьєн обмінялися мовчазними поглядами. Здавалося, вони розмовляють без слів, як люди, які жили пліч-о-пліч сто років. Люсьєн злегка кивнув і відкинувся у своєму кріслі — щоб слухати, спостерігати.

— Нам потрібно, щоб ти про все розповіла, — сказав Темлін. — Де розташований Двір Ночі, кого ти бачила, яку зброю і які сили вони застосовують, що робив Різ, з ким він розмовляв — згадай кожну деталь.

— Не знала, що я шпигунка.

Люсьєн засовався на стільці, але Темлін пояснив:

— Хай якою остогидлою є для мене ця угода, але тобі подарували доступ до Двору Ночі. Сторонні нечасто потрапляють туди, а якщо й бувають там, лише зрідка покидають замок неушкодженими. Найчастіше у них відбирає пам’ять… Хай би що Різ приховував, він не хоче, щоб нам будь-що стало відомо.

Спину мені обсипало морозом.

— Навіщо тобі це знати? Що ти збираєшся вчинити?

— Знати плани ворога, його спосіб життя завжди важливо. А от що ми збираємося зробити — тут ще треба визначитися. — Погляд його зелених очей був прикутий до мене. — Почнімо з плану розташування Двору. Він під горою?

— Це все до біса скидається на допит.

Люсьєн з шумом видихнув, але не сказав ані слова.

Темлін широко розставив руки на столі.

— Нам це треба знати, Фейро. Чи ти не можеш згадати? — На кісточках його пальців зблиснули кігті.

— Я все добре пам’ятаю, — сказала я. — Він не заподіяв шкоди моїй свідомості.

І, перш ніж він почав розпитувати, я стала розповідати про все, що бачила.

«Тому що я довіряю тобі», — сказав Різенд. І може… може, він справді пошкодив мій розум, що міг вчинити навіть під час занять із захисту і зведення стін. Бо, описуючи розташування будинку, Двору, гір та гірської місцевості, я почувалася так, наче пливла брудом та олією. Він був моїм ворогом, схилив мене укласти з ним ту угоду, адже бачив, що я в розпачі.

Я описувала кімнату у вежі. Темлін прискіпливо розпитував мене про цифри на мапі, змушуючи повторювати дослівно все те, що казав чи мурмотів про себе Різенд, поки я не сказала, яких випробувань зазнала цього тижня, а ще про сили, якими начебто володіла, на думку Різа… і про плани щодо Гайберну. Я розповіла йому про ту розмову з Мор — про пограбований та опоганений храм (Темлін пояснив, що Цесир був північним оборонним пунктом Двору Ночі й одним із місць, про яке було мало що відомо) і що Різенд згадував двох на ім’я Кассіан і Азріель. У обох у виразі обличчя з’явилося напруження, коли я це сказала, але вони не уточнювали, чи були їм ті люди знайомі. Тому я розповіла про іллірійців — і як Різ вистежив і вбив зрадників. Коли я закінчила, Темлін мовчав, а Люсьєн мало не розривався, стримуючи те, що йому так кортіло сказати.

— Гадаєш, у мене можуть бути ці здібності? — спитала я, змушуючи себе витримати його погляд.

— Це можливо, — сказав Темлін дуже тихо. — І якщо це так і є…

Нарешті Люсьєн не стримався:

— За таку силу дехто з Вищих Лордів ладен убити.

Я всіма силами намагалася не нервувати й не сіпатися, коли він сканував мене своїм металевим оком, немов відстежуючи ті сили, що вирували в мені.

— Мій батько, наприклад, не був би радий дізнатися, що втратив частину сили і що тепер нею володіє наречена Темліна. Він зробив би все що завгодно, щоб переконатися, що в тебе її немає — навіть пішов би на вбивство. Інші Вищі Лорди схвалили б це.

Я відчула, як напружилося моє тіло.

— Я ніколи не стала б використовувати її проти когось…

— Річ не в тім, чи використовувала б ти її, вся річ у перевазі, якою ти не маєш права володіти, — сказав Темлін. — Якщо про це хтось дізнається, на тебе полюватимуть.

— Ви знали? — наполягала я.

Люсьєн відвів погляд.

— Підозрював?

— Я сподівався, що це не так, — обережно сказав Темлін. — А зараз про це підозрює Різ, і невідомо, що він учинить із цією інформацією.

— Він хоче, щоб я тренувалася. — Я була не така дурна, щоб розповісти їм про свої тренування зі стінами. Принаймні зараз не варто було цього робити.

— Тренування привертатиме зайву увагу, — сказав Темлін. — Тобі не треба тренуватися. Я сам зможу захистити тебе від загрози, якщо вона виникне.

Але він не завжди був на це здатний. Інколи він був уразливий, як тоді, коли спостерігав, як мене замордували майже до смерті, і нічого не зробив для того, щоб перешкодити в цьому Амаранті.

Я не дозволю з’явитися другій Амаранті. Не дозволю королю Гайберну послати своїх чудовиськ і солдатів, щоб вони вбивали людей. Мене і моїх людей. Розтрощити Стіну, щоб скривдити тих, хто живе за нею.

— Я можу використати свої сили проти Гайберну.

— Це не варто навіть обговорювати, — сказав Темлін, — надто, коли ми дізнаємося, що не буде ніякої війни проти Гайберну.

— Різ сказав, що війна неминуча і ми сильно постраждаємо.

Люсьєн сухо сказав:

— А Різ усе знає?

— Ні, але… Він вважає, що може змінити події і йому не байдуже.

Темлін стиснув пальці, стримуючи кігті, що рвалися назовні.

— У тебе немає досвіду в битвах, і ти не вмієш поводитися зі зброєю. І навіть якби я почав тренувати тебе вже сьогодні, до того, як ти зможеш опинитися на полі бою серед безсмертних, минуть роки. — Він набрав повні груди повітря. — Тому попри те, на що, як він гадає, ти здатна, Фейро, я тебе й близько до поля бою не підпущу. Надто виставляючи перед нашими ворогами твої сили на позір. Ти битимешся за Гайберн на передовій, а за твоєю спиною будуть вороги з усміхненими обличчями.

— Мені байдуже.

— А мені — ні, — запротестував Темлін.

Люсьєн при цьому шумно видихнув.

— Я хвилююся, що ти можеш бути поранена, загинути або опинитися в небезпеці. Тож ніякого тренування не буде, все це залишиться між нами.

— Але ж Гайберн…

Люсьєн спокійно сказав:

— Мої довірені особи вже перевіряють інформацію.

Я благально поглянула на нього.

Люсьєн злегка зітхнув і звернувся до Темліна:

— А якщо ми таємно тренуватимемо її?

— Ризик завеликий, забагато невизначеності, — не погодився Темлін. — І не буде жодного конфлікту з Гайберном, ніякої війни.

Я цокнула язиком.

— Уже краще скажи, що тобі хочеться, щоб її не було! — огризнулася я.

Люсьєн тихо проказав щось, ніби звертався з благанням до Котла.

Темлін напружився.

— Опиши кімнату з мапою ще раз.

То була його єдина відповідь.

Кінець розмови, ніяких заперечень.

Ми деякий час дивилися одне на одного, а потім мій шлунок вивернуло.

Він був Вищим Лордом — моїм Вищим Лордом. Захисником своїх людей. Мене. І якщо мій захист означав, що його люди могли й далі сподіватися, будувати нове життя, що він теж міг… Я могла підкоритися йому.