Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 19)
— Невже?
— Звільни мене від угоди, і з’ясуймо наші стосунки.
— Я не можу цього зробити.
— Не можеш чи не будеш?
Він простягнув долоню:
— Ходімо?
Я мало не кинулася до нього. Його пальці були прохолодні й міцні — мозолясті від зброї, якої я ніколи не бачила при ньому.
Темрява поглинула нас, і я інстинктивно вхопилася за нього, коли земля зникла з-під ніг. Так, розсіювання. Вітер ударив мені в обличчя, а Різендові теплі руки обіймали мене за талію, коли ми перетинали Двір. Різ усміхався, дивлячись на мене, перелякану.
Але потім з’явилася тверда земля — кам’яні плити, сліпуче сонце вгорі, зелень, співи птахів…
Я відірвалася від нього, мружачись від яскравого світла, що проникало крізь віття величезного дуба, під яким ми опинилися. Дуб, що ріс на межі саду, —
Я кинулася вперед, до будинку, але Різ схопив мене за зап’ястя. Він сяйнув очима — і його погляд майнув від мене до маєтку.
— Хай щастить, — тихо сказав він.
— Прибери руки.
— Побачимося наступного місяця, — сказав він і зник, а я встигла лише плюнути йому вслід.
Темлін був у кабінеті з Люсьєном та кількома охоронцями, що стояли навколо столу, вивчаючи мапу.
Люсьєн перший повернувся до дверей, де стояла я, і замовкнув на півслові. Потім Темлін звів погляд — і за мить уже мчав через усю кімнату, так швидко опинившись поруч зі мною, що я ледве встигла віддихатися.
Вимовивши його ім’я, я відчула, як обпекло горло.
Тримаючись на відстані витягнутих рук, він оглядав мене з голови до ніг.
— З тобою все гаразд? Ти вціліла?
— Усе гаразд, — сказала я.
Тепер Темлін уп’явся очима в мій одяг Двору Ночі. Особливо його вразила смужка голого тіла біля пупка.
— Мене ніхто й пальцем не торкнув.
Проте Темлін і далі вдивлявся в моє обличчя, оглядав шию. Потім він повернув мене спиною до себе, немов міг бачити крізь одяг. Я вирвалася з його рук.
— Я ж тобі сказала, що мене ніхто й пальцем не торкнув.
Він важко дихав, його погляд був дикий.
— З тобою все гаразд, — нарешті погодився він. І повторював це знову і знову.
У мене здригнулося серце, і я потягнулася, щоб торкнутися його щоки.
— Темліне, — прошепотіла я.
Люсьєн та інші охоронці зрозуміли ситуацію й вирішили вийти із зали. Я зустрілася з Люсьєном поглядом, коли він виходив, і зрозуміла, що все гаразд, побачивши, як він з полегшенням усміхнувся.
— Він міг зашкодити тобі іншими способами, — сказав Темлін, примружуючи очі від мого дотику.
— Знаю, але все гаразд. Правда, — сказала я так ніжно, як могла.
Звернула увагу на стіни кабінету — сліди кігтів тяглися вниз. Сліди були скрізь. Навіть на столі, за яким вони збиралися. До цього він був новий.
— Ти розтрощив кабінет.
— Я розтрощив пів будинку, — сказав Темлін, нахиляючись уперед і притуляючись чолом до мого чола. — Він забрав тебе, викрав…
— І потім зник. Дозволив мені перебувати на самоті.
Темлін відсторонився:
— Найімовірніше, він зробив це задля того, щоб ти втратила пильність. Ти й гадки не маєш, у які ігри він грає, на що здатний…
— Я знаю, — сказала я, хоч як прикро мені було це чути. — Наступного разу буду обережною.
— Наступного разу не буде.
Я моргнула.
— Ти знайшов спосіб, як цьому запобігти? Або ж це знає Аянта?
— Я тебе не відпущу.
— Він сказав, що порушення магічної угоди матиме наслідки.
— До біса наслідки.
Але я відчула, що в його словах прозвучала сама лиш порожня погроза змученої людини. Він був тим, ким був, — захисником, покровителем. І він не міг залишатися байдужим до того, що зі мною діється.
Звівшись навшпиньки, я поцілувала його. Мені так багато всього хотілося йому сказати.
— Ходімо нагору, — мовила я, цілуючи його.
Він обійняв мене.
— Я скучив, — повторював він, перериваючись між поцілунками. — Мало не збожеволів.
Це все, що мені потрібно було від нього почути. Поки що все.
— Мені треба тебе про щось розпитати, — раптом сказав Темлін.
Я слабко проказала щось відповідне до ситуації, що мало свідчити про згоду, і притиснулася ближче до нього.
— Не зараз.
Я відчувала його пружне тіло, його запах. Усе це було таке знайоме.
Темлін притиснувся до мене, потім відсторонився:
— Ні, зараз. — Проте, коли мій язик сковзнув по його губах, він застогнав. Потім відхилився, відриваючись від моїх губ. — Поки це все… не вивітрилося з твоєї пам’яті.
Я завмерла, одна рука заплуталася у волоссі, а друга стискала тонку тканину туніки.
— Що?
Темлін ступив крок назад, хитаючи головою, ніби хотів позбутися бажання, що затьмарювало його розум. Ми не розлучалися так надовго від часів перемоги над Амарантою, та все, чого він зараз чекав від мене, так це розповіді про Двір Ночі.
— Темліне, це може…
Але він простягнув руку, зосереджено подивився на мене й покликав Люсьєна.
Я тим часом розправила на собі одяг — потягнула вниз блузку, щоб бодай якось прикрити пупок, спробувала пальцями розчесати волосся. Темлін підійшов до свого робочого столу й сів у крісло, кивнувши, щоб я сіла напроти нього.
— Вибач, — сказав він тихо, коли почулися кроки Люсьєна. — Це заради нашого блага. Заради нашої безпеки.
Я кинула погляд на потрощені стіни, на подряпані меблі з понівеченою оббивкою. Які ж жахіття мучили його уві сні та наяву, поки мене не було? Як він почувався, уявляючи мене в руках ворога, після того, що Амаранта зробила зі мною?
— Я знаю, — прошепотіла я нарешті. — Знаю, Темліне.