Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 26)

— Якщо ти й так усе знаєш, — холодно мовила я, — навіщо тоді взагалі питаєш?

Я опустилася на стілець, і Різ сів навпроти мене й тихо відповів:

— Тому що останнім часом я нічого не чую, хоч ми й маємо зв’язок. Тиша. Навіть якщо твоя стіна переважно зведена, що справді вражає, я все одно повинен був відчувати тебе. Але я нічого не відчуваю. Іноді мені доводиться перевіряти, чи ти взагалі жива. — Навколо нього згустився морок. — І ось у мене важлива зустріч, аж раптом стається вибух. Мене охоплює жах. І все, що я бачу, — це миготіння твоїх і його зображень, а потім усе зникає. Знову тиша. Я хотів би знати, що спричинило сплеск твоїх емоцій.

Я накладала їжу, не дивлячись у тарілку.

— Сталася суперечка, а решта тебе не стосується.

— І тому в тебе такий вигляд, ніби печаль, провина і гнів роз’їдають тебе зсередини, клітина за клітиною?

Мені не хотілося це обговорювати.

— Іди геть із моєї голови!

— То, може, змусиш мене зробити це? Вижени мене. Цього ранку ти послабила свій захист — будь-хто міг пробратися тобі в голову.

Я не відвела очей. Ще один виклик. Але… мені було байдуже. Байдуже на силу, що вирувала в моєму тілі, на те, як легко я змогла прослизнути у свідомість Люсьєна, так само як Різ міг прослизнути в мою, зі стіною або без неї. Натомість я лише запитала:

— Де Мор?

Він застиг, і я приготувалася до того, що почне тиснути і провокувати мене, але натомість він відповів:

— Її тут немає. Є справи, які вимагають її участі.

Навколо нього знову згустився морок, а я взялася за їжу.

— То весілля відкладено? — поцікавився він.

Я припинила жувати, зробила досить тривалу паузу і пробурмотіла:

— Так.

— Я сподівався почути відповідь на кшталт: «Не став дурних запитань, ти й без того вже знаєш» або ж моє улюблене «Йди до біса».

Я потягнулася до тарілки з тарталетками. Його руки спокійно лежали на столі — ледь помітні завитки темряви кружляли навколо його пальців. Немов кігті.

— Ти подумала над моєю пропозицією? — запитав він.

Я не відповідала, поки моя тарілка не спорожніла і я не почала накладати собі нову порцію їжі.

— Я не працюватиму з тобою.

Я майже відчула, як його опанував жахливий спокій.

— І чому ж ти мені відмовляєш, Фейро?

Я жувала фрукти, відрізаючи їх на тарілці по шматочку.

— Я не хочу ставати частиною цієї війни, яка, на твою думку, настане. Ти сказав, що я мушу стати зброєю, а не заручницею, проте здається мені, що це одне й те саме. Єдина відмінність у тому, у чиїх руках ця влада.

— Мені потрібна твоя допомога, а не послух, — сказав він сердито.

Через цей напад гніву я підвела голову від тарілки.

— Ти потребуєш допомоги, бо знаєш, що це розлютить Темліна.

За його плечима танцювали тіні, немов крила, що набували форми.

— Добре, — видихнув він. — Я сам вирив собі могилу там, у Підгір’ї. Проте мені потрібна твоя допомога.

І знову в його словах учувалося те, чого він не вимовив уголос: «Спитай мене, натисни на мене».

І знову мені не хотілося цього знати. У мене не було для цього сил.

Різ тихо сказав:

— Останні п’ятдесят років я був в’язнем в її Дворі. Мене катували, били, і тільки щомиті повторюючи собі, хто я і що я зобов’язаний бути захисником, стримувало мене від самогубства. Будь ласка, допоможи мені, щоб цього не сталося знову. Заради Прифії.

Мені стало боляче, душа облилася кров’ю через те, що він поділився зі мною потаємним.

Але і Темлін пішов на поступки — охоронців стало менше, і я могла гуляти вільніше. Він намагався все виправити. Ми разом намагалися. І мені не хотілося ризикувати цим.

Тому я продовжила снідати.

Різ більше і словом не озвався до мене.

Я не приєдналася до нього за вечерею, не піднялася вчасно до сніданку.

Та коли я прийшла на обід, він уже чекав мене нагорі. На його устах грала усмішка. Він злегка підштовхнув мене до підготовленого ним столу з книжками, папером і чорнилом.

— Перепиши ці речення. — Він нахилився до мене, простягаючи аркуш паперу.

Я хутко пробігла очима рядок за рядком: «Різенд — прекрасна людина. Різенд — центр мого всесвіту. Різенд — найкращий коханець, про якого лиш може мріяти жінка».

Я відклала аркуш, переписала три речення і віддала їх йому.

За секунду мою свідомість здавило кігтями, які з легкістю відскочили від чорної мерехтливої стіни.

Він кліпнув очима:

— Ти тренувалася.

Я підвелася з-за столу й пішла геть.

— У мене не було кращого заняття.

Того вечора він залишив стосик книжок біля моїх дверей і записку: «У мене є справи деінде. Будинок до твоїх послуг. Напиши, якщо я знадоблюся тобі».

Минали дні. Я не писала.

Різ повернувся наприкінці тижня.

Я звикла бувати в одній із віталень з видом на гори і майже закінчила одну з книжок. Читала, сидячи в глибокому м’якому кріслі, читала повільно й запам’ятовувала нові слова. Книжка подарувала мені постійну компанію вигаданих персонажів. Їх ніколи не існувало й ніколи не існуватиме, але якимось чином вони допомагали мені не відчувати себе самотньою.

Дівчина, яка жбурнула кістку, немов спис, в Амаранту… Я більше не знала, де вона. Найімовірніше, вона зникла того ж таки дня, коли їй зламали шию, і безсмертя Фе заповнило її вени.

Я саме закінчувала найцікавіший розділ — передостанній. Промінчик м’якого полуденного сонця зігрівав мені ноги, коли Різенд прослизнув між двома величезними кріслами, несучи дві однакові тарілки з їжею, і поставив їх на книжковий столик переді мною.

— Якщо тобі так подобається сидіти тут, — сказав він, — то хоч поїж. Я вирішив принести тобі їжу сюди.

Мій шлунок уже скручувало від голоду, і я опустила книжку на коліна.

— Дякую.

Короткий смішок.

— Дякую? Не «Вищий Лорд — і прислужує мені»? або: «Якщо тобі щось треба, Різенде, можеш засунути це собі в дупу»? — Він клацнув язиком. — Я розчарований.

Я відклала книжку й потягнулася до їжі. Він може слухати себе весь день, якщо хоче, але мені хотілося їсти. Просто зараз.

Я майже торкнулася тарілки, проте вона миттєво вислизнула.

Я потягнулася знову. І знову темна тінь його сили смикнула тарілку назад.

— Скажи, що мені зробити, — сказав він. — Що мені зробити, щоб допомогти тобі?

Різ тримав тарілку поза межами моєї досяжності. Коли він говорив, кожне промовлене ним слово мовби змушувало його втрачати контроль над власною силою. Морок курився навколо його пальців, і величезна тінь крил з’явилася за його спиною.