Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 27)
— Місяць минає за місяцем, а ти досі примара. Невже там ніхто не питає, що з тобою, хай йому грець, діється? Чи, може, твоєму Вищому Лорду все одно?
Ні, не все одно. Темлін хвилювався. І, напевно, занадто сильно.
— Він дає мені можливість самій у всьому розібратися, — різко відповіла я, не впізнавши власного голосу.
— Дозволь мені допомогти тобі, — сказав Різ. — Ми через багато що пройшли в Підгір’ї.
Я здригнулася.
— Вона переможе, — зітхнув Різ. — Вона переможе, якщо ти дозволиш собі зламатися.
Мені стало цікаво, а чи не говорив він собі цього протягом усіх цих місяців, цікаво, чи не задихався він, як і я ночами, в полоні своєї пам’яті.
Але, піднявши книжку, перш ніж знову звести свою стіну, я послала йому всього лише два слова за допомогою нашого зв’язку.
«Розмову завершено».
— Справді завершено, — гарикнув він.
Відчуття сили пестило мої пальці, і я різким рухом згорнула книжку. Я вп’ялася нігтями в шкіру і сторінки книжки, але марно.
Виродок. Зарозумілий, самовпевнений
Я повільно звела на нього очі й зустрілася з ним поглядом. І відчула… не полум’я, а голки крижаної люті.
Я майже
Він встиг захиститися, і та, відскочивши, ковзнула мармуровою підлогою позаду нас.
— Добре, — сказав він. Його дихання було уривчасте. — Що ще ти вмієш, Фейро?
Полум’я розтопило лід, і руки стиснулися в кулаки.
І Вищий Лорд Двору Ночі зітхнув із полегшенням, завваживши мою лють, від якої мені хотілося трощити й палити все довкола.
Бодай якесь почуття. Краще, ніж холодна порожнеча й мовчання.
Але думка про повернення в маєток із охоронцями, патрулями й нескінченними секретами… Я відкинулася на спинку крісла, вчергове заціпенівши.
— Якщо тобі знадобиться хтось, із ким можна погратися, — сказав Різ, направляючи тарілку в мій бік за допомогою струменя вітру, на якому мерехтіли зірки, — чи то протягом нашого чудового тижня разом, чи то в інший час, — повідом мені.
Виснажена недавнім спалахом емоцій, я не знайшлася на відповідь.
І ще усвідомила, що переживаю нескінченне вільне падіння. Це почалося давно. Відтоді, як устромила кинджал у серце того молодого Фе.
Не глянувши на Різа, я взялася за їжу.
Наступного ранку Темлін чекав на мене в садку, у тіні дуба, кремезного, зі зашкарублою корою.
Хижий вираз обличчя, з яким він мене зустрів, був спрямований на Різа.
Однак у виразі Різа не було нічого насмішкуватого. Він дивився холодними лукавими очима хижака, стоячи в мене за спиною.
— Іди всередину, — грубо наказав мені Темлін.
Я дивилася на двох Вищих Лордів. І, побачивши Темліна таким скаженим, зрозуміла, що більше не буде поїздок і прогулянок на самоті.
Різ устиг сказати мені:
— Борись.
А потім зник.
— Зі мною все гаразд, — повідомила я Темліну.
Його плечі опустилися, він схилив голову.
— Я знайду спосіб покінчити із цим, — заприсягся він.
Мені хотілося вірити йому. Я знала, для цього він зробить усе що завгодно.
Він знову змусив мене повторити кожну деталь, яку я побачила в будинку Різа. Переказати йому всі розмови, навіть найкоротші. Я розповіла йому все, що сталося, і з кожним словом мій голос ставав тихішим.
Наступного ранку охорона з’явилася в повному складі.
Розділ 12
Після мого повернення цього разу мені більше не дозволили покидати маєток.
Якась невідома загроза вторглася в наші землі, і Темліна та Люсьєна покликали, щоб вони розібралися із цим. Утім, я спитала друга, що це було. На обличчі Люсьєна з’явився вираз, який завжди з’являвся, коли він хотів чимось поділитися, але його вірність Темліну брала гору і він мовчав. Тому я більше не розпитувала.
Під час їх відсутності повернулася Аянта — скласти мені компанію чи то захистити мене.
Входити до мене дозволяли лише їй. Зграйка лордів і леді Двору Весни, які там уже майже оселилися, зникла разом зі слугами. Я була вдячна, що більше не зустрічатимуся з ними під час прогулянок садами та маєтком і не муситиму пригадувати їхні імена та біографії, що більше не доведеться терпіти, як вони роздивляються моє татуювання. Проте я знала, що Темліну подобалося, щоб вони були поряд. Знала, що дехто з них — його давні друзі, знала, що йому подобається, щоб маєток сповнювався звуками, сміхом і голосами. Однак коли я спостерігала, як вони розмовляли одне із одним, видавалося, немов вони були суперниками в поєдинку. Красиві слова, замасковані їдкими образами.
Я раділа тиші — навіть коли та ставала тягарем, заповнювала мою голову, не залишаючи вже нічого, окрім порожнечі.
Вічність. Чи так мені й вестиметься прожити свою вічність?
З дня в день я тільки те й робила, що жадібно поглинала книжки — історії про людей і місця, про які ніколи не чула. Мабуть, читання було єдине, що утримувало мене від падіння за межу тотального відчаю.
Темлін повернувся лише через вісім днів, окинув мене поглядом, торкнувся поцілунком над бровою і попрямував до кабінету, де на нього вже чекала Аянта, яка мала для нього новини.
Які мені було заборонено чути.
Стоячи сама в залі, я спостерігала, як жриця в каптурі вела його до двостулкових дверей в інший кінець зали. Я помітила, як зблиснуло червоне волосся і хтось підійшов до дверей.
Я напружилася, інстинкти вихоплювалися назовні. Обернулася.
Не Амаранта.
Люсьєн.
То було руде Люсьєнове волосся, а не Амарантине. Я була тут, а не в підземеллі.
Погляд мого друга — і його металеве око — зупинився на моїх руках.
На яких швидко виросли кігті. Не серпанок мороку, а справжні кігті, схожі на ті, які щоночі розривали на мені білизну.
І все припинилося.
Ніби хтось дмухнув на свічу і вона згасла — кігті розтанули в хмарі сутінків.
Люсьєн перевів погляд із Темліна на Аянту, які не зрозуміли, що сталося щойно, а потім злегка кивнув, поглядом говорячи мені, що мушу слідувати за ним.
Ми зійшли широкими сходами на другий поверх. Зали були порожні. Я не дивилася на картини, що висіли на двох стінах. Не дивилася на високі вікна, з яких видно було великий сад.
Пройшовши повз мою спальню та його покої, ми зайшли в маленький кабінет на другому поверсі, яким майже ніхто не користувався.
Коли я зайшла до кімнати, він зачинив двері і притулився до дерев’яної обшивки.
— Давно у тебе ці кігті? — м’яко запитав він.
— Це було вперше. — Я чула свій голос, який звучав глухо і знічено.