Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 29)

— Ти теж, — видихнула я.

Він пішов, не озираючись:

— Ти не можеш терпіти присутності інших.

— Але ти обіцяв.

Мій голос зламався. Я благала його, але мені було байдуже. Мені треба вибратися із цього будинку.

— Попроси Брона й Аянту покататися з тобою.

— Я не хочу кататися! — сплеснула я руками. — Я не хочу кататися, йти на пікнік, збирати польові квіти. Я хочу робити щось. Тому візьми мене із собою.

Та дівчина, яка потребувала захисту, яка жадала стабільності і комфорту… вона померла в Підгір’ї. Я померла, і не було нікого, хто захистив би мене від цих жахів, перш ніж мені зламали шию. Я захищала себе сама. І я не стала, не змогла б позбутися тієї частини мене, що прокинулася і змінилася в Підгір’ї. Темлін повернув свою силу, став тим, ким він був, — захисником і годувальником, яким прагнув бути.

Смертна дівчина, з якою треба панькатися й доглядати її, та, що хоче розкошів і легкості, — це не я. Я не знала, як знову захотіти цього. Як бути покірною.

Темлін випустив кігті:

— Навіть якби я ризикував цим, твоя присутність буде лиш тягарем — ти не тренована.

Я почувалася так, ніби мене побили камінням. Розсипалася на друзки. Підвівши голову, мовила:

— Я йду з тобою — хочеш ти того чи ні.

— Ні, не йдеш. — Тем ступив до дверей, його кігті розсікали повітря по обидва боки від нього. Він був на півдорозі, спускаючись вниз, коли я дійшла до порогу.

І врізалася в невидиму стіну.

Я відсахнулася, намагаючись збагнути всю неймовірність того, що відбувається. Стіна була копією тієї, яку я створила в його кабінеті, і я стала шукати всередині себе шмаття душі, мого серця, перевіряючи свою стіну і питаючи себе, а чи не заблокувала я саму себе, але від мене не йшла сила.

Я простягнула руку до чистого повітря, що струменіло крізь відчинені двері. І зустріла твердий опір.

— Темліне, — прохрипіла я.

Проте він був уже далеко. Він ішов до залізних воріт, що височіли вдалині.

Люсьєн залишився внизу біля сходів, його обличчя було страшенно бліде.

— Темліне, — знову промовила я, штовхаючи стіну.

Він не обернувся.

Я вдарила рукою в невидимий бар’єр. Ніякого руху — нічого, саме лиш згущене повітря. І я ще не навчилася користуватися своєю силою, щоб пройти крізь неї, знищити її… Я дозволила йому переконати себе не тренуватися заради його блага…

— Не роби зайвих зусиль, — м’яко сказав Люсьєн.

Темлін уже був біля воріт, а потім знову зник — розчинився.

— Він оточив стіною весь будинок. Інші можуть як увійти, так і вийти. Ти — ні. Поки він не зніме бар’єру, — пояснив Люсьєн.

Він зачинив мене тут.

Я вдарила по стіні. Ще раз.

Нічого.

— Терпіння, Фейро, — сказав Люсьєн, скривившись і слідуючи за Темліном. — Прошу тебе. Я подивлюся, що можна зробити. Спробую ще раз.

Я ледь чула, що він говорить мені крізь гуркіт, який стояв у моїх вухах. Не хотіла бачити, як він підійде до воріт і розсіється так само, як Темлін.

Темлін замкнув мене. Замурував мене всередині свого будинку.

Я кинулася до найближчого вікна й відчинила стулки. Обличчя обдало холодним весняним вітром. Я виставила руку. Минувши кордон вікна, пальці наткнулися на ту саму кляту невидиму стіну. Гладку й дуже міцну.

Мені стало важко дихати.

Я опинилася в пастці.

Весь величезний будинок перетворився для мене на пастку. Це нічим не відрізнялося від полону в Підгір’ї. З таким самим успіхом я могла знову потрапити в ненависну камеру.

Я позадкувала, мої кроки були занадто легкі й швидкі, і врізалася в дубовий стіл, що стояв у центрі холу. Жоден із охоронців не з’явився, щоб спитати, чи все тут гаразд.

Він заманив мене в пастку. Замкнув мене незримим замком.

Я вже не бачила ні мармурової підлоги, ні картин на стінах, ні неясних обрисів кривих, похилих сходів за спиною. Я більше не чула ані щебетання весняних птахів, ані подихів вітру, що стиха шелестів фіранками.

А потім навколо мене закрутився руйнівний морок, підіймаючись угору, — він пожирав, ревів і шматував мене.

Я сіла на мармурову підлогу, схиливши голову на коліна й обхопивши себе руками. То було все, що я могла зробити, щоб не закричати, не розбитися на десять тисяч друзок.

«Він заманив мене в пастку, заманив у пастку, заманив у пастку…»

Я мусила вибратися, тому що одного разу вже втекла з іншого полону, але цього разу, цього разу…

Розсіювання. Я могла розчинитися в повітрі і з’явитися десь в іншому місці, вільному й відкритому. Я спробувала намацати свою силу, що завгодно, щось, що показало б мені спосіб зробити це, знайти вихід. Нічого. Нічого не було, і я перетворилася на ніщо й навіть не могла вибратися звідси.

Хтось дуже звіддалік кликав мене.

Ейсіл… Ейсіл.

Але я була замкнена в коконі темряви, вогню, льоду й вітру, і цей кокон розплавив на моєму пальці золото, краплі якого закапали в темряву, а слідом за ним з мого пальця злетів смарагд. Я загорнулася в цю силу, ніби вона могла захистити мене від стін, які насувалися, щоб розчавити мене і, можливо, відвоювати маленький шматочок повітря для мене.

Я не могла вибратися, не могла вибратися, не могла вибратися…

Стрункі сильні руки обхопили моє передпліччя.

Я була заслабка, щоб скинути їх.

Одна рука перемістилася до моїх колін, друга підхопила спину, а потім мене підняла й притиснула до себе жінка. Без сумніву, то була жінка.

Я не могла бачити, не хотіла бачити її.

Амаранта.

Прийшла, щоб знову забрати мене; прийшла, щоб нарешті вбити мене.

Дві жінки. Я чула голоси двох жінок поруч із собою. Там не було Амаранти.

— Будь ласка, будь ласка, подбайте про неї.

Це Ейсіл.

Праворуч від мого вуха друга жінка відповіла:

— Вважайте, що вам дуже пощастило, що ваш Вищий Лорд не був тут, коли з’явилися ми. Коли охоронці прокинуться, їм буде непереливки, якщо тільки вони ще будуть живі. Будьте вдячні за це.

Це Мор.

Мор тримала мене — несла мене.

Темрява зникала, і я змогла вдихнути, побачити двері, що ведуть у сад, до якого вона прямувала. Я розтулила рот, але вона нахилилася до мене і сказала:

— Ти думала, що його щит захистить тебе від нас? Різ знищив його, щойно подумавши про нього.

Але я ніде не бачила Різа — навіть коли морок знову закрутився навколо нас. Я притулилася до неї, намагаючись дихати, думати.

— Ти вільна, — напружено мовила Мор. — Ти вільна.