Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 31)

Я допила те, що залишалося в горнятку.

— А крила?

— Якщо ти успадкувала від Темліна вміння прибирати форми, то крила зробиш і сама.

Від однієї думки про пазури, які в той день побачив Люсьєн, я здригнулася.

— А інші Вищі Лорди? Лід — це Двір Зими. Той щит, що я створила з твердого повітря, — від кого передалася ця здатність? Що могли передати мені інші? Чи є розсіювання окремим даром когось із вас?

Він замислився.

— Вітер? Напевно, Двір Дня. А розсіювання не обмежується якимось одним Двором. Це цілковито залежить від твого запасу сил — і тренування.

Я не стала згадувати про свої жалюгідні спроби зрушити з місця бодай на пів метра.

— Щодо інших дарів, які ти отримала від інших… Гадаю, ти повинна з’ясувати це сама.

— Я мала здогадатися, що твоя чемність випарується за кілька хвилин.

Різ стиха хмикнув і звівся на ноги, витягнувши м’язисті руки над головою й розминаючи шию. Немов він просидів так уже дуже-дуже довго. Цілу ніч.

— Відпочинь день-два, Фейро, — сказав він. — Потім спробуй розібратися з усім. У мене є справи в іншій частині земель; я повернуся ближче до кінця цього тижня.

Хоч як довго спала, я почувалася втомленою — втомою були просякнуті мої кістки, втома проникла в моє розбите серце. Я не відповіла, і Різ пішов, йдучи між двома колонами з місячного каменю.

І я вже уявляла, як проведу ці кілька днів: на самоті, в неробстві, з жахливими думками, що будуть єдиними моїми компаньйонами. Я сказала, доки він не пішов:

— Візьми мене із собою.

Різ зупинився перед двома фіолетовими фіранками з легкої павутинистої тканини. І повільно обернувся.

— Тобі треба відпочити.

— З мене досить відпочинку, — сказала я, підводячись і відставляючи порожнє горня вбік. У голові злегка запаморочилося. Коли я востаннє їла? — Не важливо, куди ти йдеш і що робитимеш — візьми мене із собою. Я триматимуся подалі від усіх прикрощів. Просто… Будь ласка.

Я ненавиділа останнє слово; воно застрягало в горлі. Воно ніяк не допомогло мені побороти рішучість Темліна.

Різ не одразу відповів. Потім він рушив у мій бік, його довгі кроки скорочували відстань між нами, а обличчя його скам’яніло.

— Якщо ти підеш зі мною, то шляху назад не буде. Тобі не буде дозволено говорити про те, що ти бачила, будь-кому за межами мого Двору. Бо, якщо ти розкажеш, помруть люди — помруть мої люди. Тому, якщо ти підеш, повинна будеш завжди брехати про це. Якщо ти повернешся до Двору Весни, там тобі не можна буде розповідати, що ти бачила, і кого зустріла, і свідком чого стала. Якщо ти не бажаєш приховувати щось від… своїх друзів, тоді залишайся тут.

Залишитися тут, залишитися замкненою у Дворі Весни. У грудях зяяла розверста рана. Мені стало цікаво, а чи не могла я знекровитися від цієї рани — якщо, звісно, душа могла кровоточити й помирати. Можливо, це вже сталося.

— Візьми мене із собою, — видихнула я. — Я нікому не скажу, що бачила. Навіть їм. — Я не насмілилася вимовити його ім’я.

Різ вивчав моє обличчя кілька секунд і нарешті відповів напівусмішкою:

— Ми вирушаємо за десять хвилин. Якщо хочеш освіжитися — вперед.

Певне, то був увічливий натяк на те, що я була бліда як смерть. І почувалася так само. Проте я спитала:

— Куди ми прямуємо?

На вустах Різа заграла усмішка, він сказав:

— До Веларіса — Міста зіркового сяйва.

Коли я увійшла до своєї кімнати, тиша повернулася, стираючи за собою всі ті запитання, які могли б у мене бути, — запитання про місто.

Амаранта знищила геть усе. Якщо у Прифії й залишилося місто, то я не мала сумніву, що прямую в руїни.

Я стрибнула у ванну, помилася так швидко, як могла, а потім квапливо вдягнулася у вбрання Двору Ночі, який залишили тут для мене. Кожен мій рух був кволою, слабкою спробою не думати про те, що сталося, — що Темлін намагався зробити і що зробив, що зробила я.

Коли я увійшла до головної зали, Різ з нудьги колупав нігті, притулившись до колони з місячного каменю.

— Аж п’ятнадцять хвилин, — сказав він, простягаючи мені долоню.

Я вже не мала сил робити вигляд, що мене не зачіпають його кепкування, і, щойно я про це подумала, нас поглинула темрява.

Вітер, ніч і зірки кружляли над нами, а тим часом Різ розсіював нас крізь всесвіт, а його мозолясті долоні злегка дряпали шкіру моїх рук, що вже зникали в тумані, аж ось…

Мене привітало сонячне, а не зіркове сяйво. Примруживши очі від яскравого світла, я опинилася у холі чийогось будинку.

Я ступила крок вишукано прикрашеним червоним килимом, але відразу свою увагу перемкнула на стіни, обшиті деревом, прикрашені картинами, на широкі дубові сходи попереду.

По обидва боки від нас були дві кімнати: ліворуч — вітальня з каміном із чорного мармуру, безліччю зручних, вишуканих, але зношених від часу меблів, і книжковими полицями, вбудованими в кожну стіну. Праворуч була їдальня з довгим столом із вишневого дерева, досить великим навіть для десяти осіб, але меншим порівняно з тим, що стояв у їдальні в маєтку. Попереду у вузькому коридорі було ще кілька дверей, а останні двері, які були в кінці коридору, гадала я, вели в кухню. Міський будинок.

Одного разу, ще дитиною, я була в такому будинку, коли батько взяв мене із собою в найбільше місто на нашій території. Той будинок належав одному надзвичайно багатому клієнтові, і пахло в ньому кавою і нафталіном. Мила місцинка, але нудна — малоцікава.

Ця ж будова була домівкою, у якій жили, раділи і яку цінували.

І вона була в місті.

Частина друга. Дім вітрів

Розділ 14

— Ласкаво прошу до моєї домівки, — сказав Різенд.

Переді мною було місто — і цілий світ.

Ранкове проміння лилося крізь вікна, підсвічуючи фасад маєтку. Переді мною були вкриті примхливим візерунком, надійно замкнені дерев’яні двері зі вставкою з тьмяного скла, що вели в малий передпокій і до справжніх вхідних дверей за ним і давали прихисток від будь-якої загрози, яка чаїлася в місті.

І від думки про те, щоб вийти в нього, в ненажерливий натовп, побачити все знищене Амарантою… Від цієї думки мої груди стиснуло болем.

Досі я ще не могла збагнути, з чого почати розпитувати. Але тепер…

— Що це за місце? — запитала я в Різа.

Він стояв зі схрещеними руками на грудях, обіпершись широким плечем на різьблений одвірок дубових дверей, що вели до вітальні.

— Це мій дім. У цьому місті в мене є два будинки. Один для більш офіційних зустрічей, а цей тільки для мене і моєї родини.

Я прислухалася, чи ходять десь слуги, але не завважила їх присутності. Добре. Це, напевне, було добре. Принаймні не бачити чиїхось сліз, ніхто на тебе не витріщатиметься.

— Тут є Нуала й Керрідвен, — сказав він, спостерігаючи, як я вивчаю коридор позаду нас. — Але тут будемо лише ти і я.

Я напружилася. Не через те, що у Дворі Ночі все було по-іншому, — певно, тому, що цей будинок був набагато-набагато менший. Нікуди тікати — окрім міста.

У наших землях смертних не залишилося ніяких міст. Хоча деякі з них виникли на центральному континенті, де були розвинуті мистецтво, освіта й торгівля. Одного разу Елейн хотіла поїхати туди зі мною. Я ніколи не думала, що зараз мені випаде така нагода.

Різенд хотів щось сказати, але тут за скляними парадними дверима з іншого боку з’явилися два силуети — це були високі кремезні постаті. Одна з них ударила у двері кулаком.

— Ворушися, лінива дупо, — повільно промовив хтось низьким чоловічим голосом.

Я була така втомлена, що ті дві крилаті тіні не здалися мені чимось дивним. А Різенд навіть не глянув у бік дверей.

— Є дві речі, люба Фейро.

У двері продовжували стукати, а по тому пролунав другий чоловічий голос, що був звернений до свого супутника:

— Якщо шукаєш приводу з ним почубитися, зроби це після сніданку.

Цей голос — ніби тіні набули форми: він був похмурий, рівний і холодний.

— Я не з власної волі виліз із ліжка, щоб прилетіти сюди, — пролунав глос першого. А потім додав сердито: — Нахаба.

Присягаюся, я бачила на обличчі Різа усмішку, коли він повів далі: