Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 33)

Я провалилася в сон, швидкий, уривчастий і глибокий.

Розділ 15

Я прокинулася через чотири години.

За якихось кілька секунд спромоглася згадати, де я, що зі мною сталося. І найменший перебіг стрілок на маленькому годиннику, що стояв на столі з рожевого дерева, був поштовхом до повернення далеко-далеко назад, у ту безпросвітну темряву. Але принаймні я не була втомлена. Мені було безрадісно, але я не прагнула заснути навічно.

Я подумаю про те, що сталося у Дворі Весни, пізніше. Завтра. Ніколи.

На щастя, Внутрішнє Коло Різенда зникло ще до того, як я закінчила одягатися.

Різ чекав мене коло парадних дверей, що були входом до маленького передпокою з дерева та мармуру, а той уже вів на вулицю. Він огледів мене: замшеві зручні темно-сині чобітки, пальто кольору небесної блакиті, яке сягало колін, косу, обвиту навколо голови. Під пальто замість звичного тонкого вбрання на мені були щільні коричневі шаровари, доладний кремовий светр, такий м’який, що ніби заколихував мене до сну. Плетені рукавички пасували до взуття, і руки в них я вже заховала в глибокі кишені пальта.

— Ті двоє полюбляють сваритися, — сказав Різенд, коли ми рушили до вхідних дверей, хоч прозвучало це доволі вимушено.

Кожен крок до яскравого порогу водночас був вічністю й запрошенням.

Якоїсь миті, коли я стала жадібно всотувати деталі міста, що постало переді мною, тяжкість у мені зникла.

Ніжне сонячне світло пом’якшувало м’який зимовий день, ідеально доглянута галявина з висохлою білою травою по пояс заввишки і порожніми квітковими клумбами, обнесена кованим залізним парканом, і доріжка від неї — все вело до прибраної вулиці, брукованої світлого кольору камінням. Вищі Фе в найрізноманітніших вбраннях проходили повз нас: хто в пальтах, що були схожі на моє і захищали від морозного повітря, хто наслідував моду смертних і був вдягнений у пишні багатошарові спідниці й мережива, а хто віддавав перевагу шкірі, — і ніхто не поспішав, вдихаючи солонувато-лимонно-вербеновий бриз, який ще не встигла розігнати зима. Ніхто з них не дивився на будинок. Ніби вони не знали або їм було геть байдуже, що їх Вищий Лорд зупинився в одному з безлічі мармурових міських будиночків, які щільно прилягали один до одного обабіч вулиці, вистелені зеленувато-мідним дахом і увінчані блідими димоходами, що пускали завитки диму в холодне небо.

Удалині пронизливо й заливчасто сміялися діти.

Я стала біля передніх воріт, відкриваючи засувку незграбними пальцями, які ледь відчували крижаний метал, і зробила три повних кроки в напрямку вулиці, а потім завмерла — переді мною відкрилася її панорама.

Вулиця вела вниз, повз ряд чепурних будинків із димоходами, із яких здіймався в небо дим; по ній ішли люди, які видалися мені ситими й безтурботними. Унизу пагорба протікала широка річка, яка звивалася в бік великої водойми. Вона мінилася всіма відтінками сапфірового кольору.

Море.

Місто було збудоване так, що видавалося скоринкою на вершині крутих пагорбів, розташованих біля самої річки. Будівлі були зведені з білого мармуру або теплого пісковику. Кораблі з вітрилами різної форми повільно йшли річкою, білі крила птахів яскраво сяяли над ними у променях полуденного сонця.

Жодних монстрів. Темряви. Ані краплі страху, відчаю.

Незаймане.

Місто простояло неушкодженим п’ять тисяч років.

Навіть під час її володарювання Прифією, хай би там що чинив Різ, що продав чи міняв, Амаранта і справді не торкнулася цього міста.

Решта Прифії була знищена, і міста стікали кров’ю всі п’ятдесят років… Крім Веларіса… Мої руки стиснулися в кулаки.

Я відчула, що там щось майорить, і подивилася на інший кінець вулиці.

Там, немов вічна варта цього міста, височіла стіна плосковерхих гір із червоного каменю — той самий камінь використали для побудови деяких споруд. Вони вигиналися навколо північного краю Веларіса, там, де річка звивалася над ними, потопаючи в їхній тіні. На півночі, через річку, місто оточували інші гори — ряд гострих піків, що скидався на риб’ячі зуби, відокремлювали славні міські пагорби від моря. Але ці гори позаду мене… Вони були гігантами, що сплять. Живими, свідомими.

Ніби у відповідь сила заколихалася, заструменіла в моїх кістках, мов кіт, що терся об мої ноги, щоб привернути увагу. Я проігнорувала цей імпульс.

— Той пік посередині, — сказав Різ, стоячи позаду мене, і я обернулася, згадуючи, що він стояв поруч. Він лише вказав на найбільше плато. Отвори — вікна, здавалося, були вбудовані в його верхній частині. І до нього летіли, мчали на великих темних крилах дві фігури. — Це моя друга домівка в цьому місті. Вона зветься Домом Вітру.

Фігури, що летіли, здавалося, зносив убік диявольський, стрімкий струмінь повітря.

— Ми будемо там сьогодні вечеряти, — додав він, і я не могла визначити, звучав його голос роздратовано чи спокійно.

Певно, подія дратувала його, але він був не в змозі скасувати цю вечерю.

Мене хвилювало зовсім інше.

— Як? — запитала я, знову повертаючись до міста.

Різенд зрозумів мене.

— Пощастило, — відповів він.

— Пощастило? Треба ж, який ти пестунчик долі, — тихо, але з неприхованим невдоволенням сказала я. — Коли решту Прифії перетворювали на руїни, твій народ і твоє місто благоденствували.

Вітер розвівав темне волосся Різенда, на його обличчі неможливо було прочитати емоції.

— Ти замислювався бодай на мить, — сказала я, і мій голос зазвучав якось потойбічно, — поширити межі цього везіння якось далі? Іще на когось?

— Інші міста, — відповів він спокійним, рівним тоном, — відомі світові. Про існування Веларіса нікому за межами цих земель не було відомо цілі тисячоліття. То була таємниця. Амаранта не чіпала місто, тому що не знала про нього. Як не знав і жоден з її монстрів. Жоден із підданих інших Дворів.

— Як?

— Заклинання і чари, і мої нещадні, жорстокі предки, які бажали за всяку ціну зберегти трохи миру й доброти в нашому жахливому світі.

— А коли прийшла Амаранта, — сказала я, майже випльовуючи її ім’я, — ти не думав відкрити це місце, зробивши з нього укриття?

— Коли прийшла Амаранта, — відповів він, злегка показуючи норов (його очі спалахнули), — мені довелося прийняти кілька дуже складних рішень, і дуже швидко.

Я закотила очі, відвертаючись, щоб окинути поглядом круті пагорби і море переді мною.

— Гадаю, ти не розповідатимеш мені про це.

Але мені було необхідно знати, як він зміг зберегти цей Двір миру і краси.

— Зараз не час для цієї розмови.

Чудово. Я чула те саме тисячу разів у Дворі Весни. Наполягати на своєму було не варто.

Але я не сидітиму в своїй кімнаті, не можу дозволити собі сумувати, і плакати, і хандрити, і спати. Я досліджуватиму, навіть якщо це буде катуванням для мене, навіть якщо розмір цього місця… Котел був величезний. Я кивнула в бік міста, яке плавно спускалося до річки.

— То що ж такого є в ньому, що воно було варте того, щоб врятувати його ціною інших?

Коли я глянула на Різа, його фіалково-сині очі стали так само безжальні, як і зимове море, що пінилося вдалині.

— Усе, — відповів він.

Різенд не перебільшував.

У Веларісі можна було побачити все: чайні крамниці з витонченими столами і стільцями, які стояли знадвору перед привітними фасадами і які, безсумнівно, підігрівали за допомогою магії тепла; скрізь були Вищі Фе, невимушені розмови і сміх яких заповнювали все довкола, і дивні й прекрасні Фе. Всього було чотири головні ринкові площі. Їх називали Палаци: дві на цьому боці — південному березі річки Сидри, і дві — на північному.

Кілька годин, протягом яких ми гуляли, я побувала лише на двох із них: величні, викладені білим каменем майдани були оточені колонами, що підтримували різьблені розфарбовані будівлі, які охороняли їх і створювали критий прохід до збудованих під ним крамничок.

Перший ринок, до якого ми увійшли, був Палацом ниток і Коштовностей, де продавали одяг, взуття, товари, необхідні для їх виготовлення, ювелірні вироби — безліч крамниць, що сяяли дорогоцінностями. Але нічого в мені не сколихнулося — ані від видовища мінливих у сонячних променях рідкісних тканин, що їх розгойдував річковий легіт, ані від одягу в широких скляних вітринах, ані від блиску золота, рубінів, смарагдів і перлин, розкладених на оксамитових подушечках. Я не насмілилася поглянути на палець лівої руки, на якому більше не було каблучки.

Різ обійшов кілька ювелірних крамниць у пошуках подарунка для свого друга, як він повідомив мені. Щоразу я чекала його, не заходячи до крамниць, ховаючись у тінях будівель Палацу. Сьогоднішньої прогулянки було досить. Знайомитися, витримувати погляди, сльози і засудження… Якби мені довелося знову терпіти це, то я, мабуть, краще лягла б у ліжко й ніколи з нього не підвелася.

Але ніхто на вулицях не поглянув на мене двічі, навіть попри те що я йшла з Різом. Напевно, через те що вони не знали, хто я така, — вочевидь, містянам було байдуже до своїх і не до своїх мешканців.

Другий ринок, Палац Кісток і Солі, був одним з Майданів-близнюків: один був розташований на цьому березі річки, а другий — Палац Копита і Листа — на протилежному. Вони обидва були наводнені торговцями, які продавали м’ясо, овочі, худобу, солодощі й приправи. Таке розмаїття приправ, знайомих і геть забутих ароматів у ті прекрасні роки, коли я ще знала підтримку мого стоїчного батька й жила в повному достатку.