Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 35)
— Твій захист не працює.
Я звела його.
— Ти так само могла б викрикувати його ім’я.
Знов задумливий нахил голови.
— Можливо, у тому, що ти володієш моєю силою… — Він прикусив нижню губу, а потім пирхнув. — Можливо, у цьому є сенс — якщо тобі передалася
У мене промайнула думка: а чи не плюнути йому на черевики.
— Забери свою силу. Вона мені не потрібна.
Хитра посмішка.
— Так це не працює. Ця сила долучена до твого життя. Єдиний спосіб позбавити тебе її — вбити тебе. Проте, позаяк мені подобається твоя компанія, я радше відмовлюся від цього.
Ми пройшли трохи вперед, а потім він сказав:
— Мусиш пильнувати й підтримувати свої ментальні стіни. Особливо після того, як ти побачила Веларіс. Якщо ти колись вирушиш іще кудись, за межі цих земель, і хтось прослизне у твій розум і побачить це місце…
Його щелепи стиснулися:
— Ми звемо їх дематі — ті з нас, хто має здатність проникати в розум людей так, ніби переходити з однієї кімнати в іншу. Таких нас небагато, і ця особливість виявляється лише тоді, коли того схоче Мати. Ми розкидані по всьому світі, отже, багато хто, — і переважно вони посідають керівні пости, — тренується так, щоб бути в змозі протистояти нам. Якби тобі колись трапився дематі, він би отримав те, що хотів, Фейро. Той, хто перевищує тебе силою, зробив би з тебе свою покірну рабиню, змусив тебе робити що йому заманеться, а ти навіть не усвідомлювала б того. Мої землі залишаються таємницею для чужинців, для яких ти могла б бути дуже цінним джерелом інформації, якщо тебе викриють.
Дематі — тепер я одна з них, якщо і справді можу робити подібні речі? Ще один привід шепотітися за моєю спиною, вимовляючи нове прокляття.
— Гадаю, під час потенційної війни з Гайберном армія короля навіть не атакуватиме це місце? — Я змахнула рукою, вказуючи на місто навколо нас. — Тож твій розпещений народ, ті, хто не може захистити свою свідомість, — вони отримуватимуть твій захист
Я не дала йому відповісти і просто пришвидшила ходу. Удар нижче пояса. Яка дитяча витівка. Проте… Всередині — всередині я стала далеким морем, безжальним і бурхливим, шквалистим, і від тих шквалів, які шматували мене, навіть не відчувала, де був суходіл.
Різ тримався на крок позаду, поки ми йшли будинком.
Щось усередині мене шепотіло, що я можу пережити Амаранту, пережити розлуку з Темліном; я могла пережити перехід у це нове, незнайоме мені тіло… Але ж оця порожнеча, крижана діра у мене в грудях… Не впевнена, що можу пережити її.
Навіть тоді, коли мені лишався всього тиждень до голодної смерті, та частина мене була сповнена кольорів і світла. Може, те моє перетворення на фейрі знищило світло. А може, його знищила Амаранта.
Або я сама зробила це, коли проштрикнула кинджалом серця двох невинних фейрі, чия тепла кров омила мої руки.
— Категорично — ні, — відказала я, стоячи на даху будинку, де був розбитий маленький сад.
Щоб захистити руки від ущипливого нічного повітря, я засунула їх глибоко в кишені. На даху було достатньо місця для кількох кущових рослин у ящиках, круглого залізного столика і двох стільців для нас із Різендом.
Навколо мигтіло місто, зірки, здавалося, були підвішені нижче над нами і пульсували, сяючи тремтливим блиском рубінів, аметистів та перлів. Вище повний місяць висвітлював мармурові будівлі й мости, немов вони були підсвічені зсередини. Грала музика — струнні й ніжні барабани, і по обидва боки від Сидри золоте сяйво розливалося над набережною, де густо були розташовані кафе і крамниці, що відчинялися ввечері і в яких уже було повно відвідувачів.
Життя. Стільки життя! Відчуваю його смак на язику!
Одягнений у все чорне, прикрашене срібною ниткою, Різенд схрестив руки на грудях. Його масивні крила зашелестіли, коли я сказала:
— Ні.
— У Дім Вітру не можна проникнути за допомогою розсіювання, так само як і в цей будинок, — на їх захисті стоїть варта. Навіть проти Вищих Лордів. Не питай мене, чому або хто це зробив. Але варіанти такі: або піднятися вгору на десять тисяч ступенів, що
Місячне сяйво посріблило пазури, які вінчали його крила. Він подарував мені ліниву усмішку, якої я не бачила весь той день.
— Обіцяю, що не впущу тебе.
Я похмуро втупилася в темно-синю сукню, яку вибрала, — навіть беручи до уваги довгі рукави й важку розкішну тканину, глибокий виріз декольте геть не врятує від холоду. Я думала надягнути светр і теплі шаровари, щоб почуватися зручно, та потім все ж таки захотілося вбратися ошатно. І вже пошкодувала про це, навіть попри пальто, що було на мені. Але якщо його Внутрішнє Коло було бодай трохи схоже на Двір Темліна, краще обрати більш формальне вбрання. Я здригнулася, побачивши нічну прірву, що відділяла дах від гори-резиденції.
— Вітер зірве сукню.
На його устах з’явилася лукава котяча усмішка.
— Я піду сходами. — Я кипіла від гніву, прямуючи до дверей на краю даху.
Різ махнув крилом, перекриваючи мені шлях.
Гладка мембрана — з переливчастими відтінками. Я відсахнулася.
— Нуала витратила годину на мою зачіску.
Я перебільшила, але служниця справді довго розчісувала моє волосся, поки я сиділа в суцільній тиші, дозволяючи їй завивати моє волосся в м’які кучері і прикрашати зачіску красивими золотими шпильками. Можливо, залишитися сьогодні ввечері наодинці з собою і в тиші… було б краще, ніж зустрітися із цими людьми. Спілкуватися з ними.
Крило Різа оповило мене, підштовхуючи ближче, туди, де я майже відчувала жар його сильного тіла.
— Обіцяю, що не дозволю вітрові зруйнувати твою зачіску. — Він звів руку, наче збираючись доторкнутися до мого волосся, а потім опустив її.
— Якщо я повинна вирішити, чи хочу працювати проти Гайберну з тобою, з твоїм Внутрішнім Колом, чи можемо ми просто… зустрітися тут?
— Вони вже всі там. І, крім того, в Будинку Вітру достатньо місця, щоб я не боявся щохвилини, що можу випадково скинути їх з гори.
Я застигла. Перед нами, звиваючись навкруг гірської вершини, сяяли вогні, ніби гора була увінчана золотом. І між мною й цією короною світла була велика ділянка відкритого простору.
— Ти маєш на увазі, що цей дім занадто малий, а їхні занадто великі, і боїшся, що я знову зірвуся, — сказала я, тому що, можливо, це було єдиною зброю в моєму арсеналі.
Його крило підштовхнуло мене ближче — я відчула шовк тепла на плечі.
— А що, коли й так?
— Я не якась зламана лялька. — Попри те що в цей день під час тієї нашої розмови те, що я побачила в його очах, свідчило про зворотне, я підійшла ще на крок ближче.
— Я знаю. Але це не означає, що я кину тебе до вовків. Якщо ти справді сказала правду, коли висловила бажання працювати зі мною, щоб захистити ці землі від Гайберну, зберегти стіни цього міста цілими, я передусім хочу познайомити тебе з моїми друзями. Вирішуй сама, чи зможеш ти із цим упоратися. І мені хочеться, щоб ця зустріч відбулася на моїх умовах, а не коли вони знову намислять удертися до цього дому.
— Я навіть не знала, що в тебе взагалі можуть бути друзі. — Так… Гнів, різкість… Гаразд. Це краще, ніж не відчувати нічого.
Холодна посмішка.
— Ти не питала.
Різенд тепер був так близько. Його рука раптом ковзнула навколо моєї талії, і крила оповили мене. Я заклякла. Клітка…
Крила миттєво випросталися.
Але він міцніше притиснув мене до себе, готуючись злетіти. Допоможи мені, мамо.
— Скажи сьогодні одне лиш слово, і ми повернемося сюди, обіцяю. І якщо ти зрозумієш, що не зможеш працювати зі мною, з ними, то я не ставитиму жодних запитань. Ми знайдемо інший спосіб, щоб ти жила тут, відчувала себе наповненою незалежно від того, що мені потрібно. Це твій вибір, Фейро.
Я думала поглибити цю тему — чому він так наполягає, щоб я залишилася? Навіщо? Щоб спати? Щоб уникнути зустрічі, яка була необхідна мені до того, як я мусила зрозуміти,
Я пильно роздивлялася крила й руки, що огорнули мою талію.
— Будь ласка, тільки не впусти мене. І, будь ласка, не… — Ми злетіли в небо стрімко, немов падуча зірка.
Місто широко розкинулося під нами, перш ніж змовкло відлуння мого крику.
Рука Різа ковзнула під мої коліна, а друга обернулася навколо моєї спини і грудей, і ми піднімалися вгору, вище й вище, назустріч усіяній зорями ночі, темряві й співучому вітру.
Вогні міста віддалялися, поки Веларіс не перетворився на хвилясту оксамитову ковдру, усипану коштовностями, поки музика вже не сягала нашого гострого слуху. Повітря було холодне, але моє обличчя обвівав лише легкий вітерець — навіть коли ми напрочуд точно спланували до Будинку Вітру.
Тіло Різа біля мене було тверде й тепле — міцна сила природи, створена для того, щоб бути такою. Навіть його запах нагадав мені вітер… дощ і сіль, і щось цитрусове — я не можу сказати достеменно.
Ми потрапили у висхідний потік, злетівши так швидко, що я інстинктивно вчепилася в його чорну туніку, а мій шлунок стиснувся. Я насупилася у відповідь, коли він м’яко усміхнувся, а його подих залоскотав мені вухо.
— Я очікував, що буде більше криків. Мабуть, погано старався.
—