Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 34)

Різенд тримався за кілька кроків від мене, сховавши руки в кишені, надаючи мені інформацію порціями: він сказав мені, що в багатьох крамницях і будинках використовували магію для обігріву, особливо це стосувалося популярних відкритих місць. Більш докладно я про це не розпитувала.

Ніхто не уникав його, ніхто не перешіптувався про нього, не плював йому вслід і не напрошувався на бійку, на відміну від того, як це було в Підгір’ї.

Навпаки, люди, що траплялися нам, широко усміхалися Різу. Дехто підходив і тиснув йому руку, вітаючи. Кожного з них він знав на ім’я, і вони, своєю чергою, зверталися до нього так само.

Однак Різ ближче до другої половини дня ставав дедалі тихіший. Ми зупинилися на краю затишної частини міста, побудованої на вершині одного з пагорбів, що прилягав до берега річки. Я глянула на першу вітрину, і нараз ноги мої мало не підломилися.

Двері були відчинені навстіж, і перед моїм поглядом відкрилося привабливе для мене видовище: картини, фарби, пензлі й невеликі скульптури.

— Ось чим знаменитий Веларіс, — сказав Різ. — Квартал художників. Тут можна знайти безліч галерей, крамниці з матеріалами для художників, житлові райони гончарів, сади скульптур і багато чого іншого. Цей квартал називають Веселкою Веларіса. На цьому пагорбі, навпроти Сидри, оселилися митці — художники, музиканти, танцюристи й актори. Бачиш шматочок блискучого золота на самій верхівці? Це один із головних театрів. У цьому місті є п’ять видатних театрів, і цей найвідоміший. Але є й менші театри, а ще амфітеатри, розташовані на морських кручах.

Він раптом замовк, помітивши, що мій погляд знову став блукати вздовж яскравих споруд перед нами.

Вулицями ходило багато Вищих Фе та різних молодших за рангом фейрі, яких раніше мені ніколи не доводилося бачити і я не знала, як вони називаються. Деякі з них були довгоногі, але голомозі. Це було останнє, що я помітила. Здавалося, що під їхньою переливчастою, вкритою лускою шкірою сяє місяць. Шкіра мінилася всіма кольорами під час кожного граційного кроку пазуристих перетинчастих лап. У якихось із них був напрочуд елегантний вигляд. Вони мали різні форми рогів, копит, а також відтінки смугастого хутра. Деякі були закутані у важкі пальта, шарфи, на одних були рукавиці, на інших не було геть нічого, сама луска або вовна й пазури. Здавалося, їм було зовсім байдуже до свого вигляду. Як, власне, і всім іншим. Однак усі вони уважно оглядали визначні пам’ятки, дехто з них щось купував, хтось був закаляний глиною, вкритий пилом, фарбою.

Художники. Я ніколи не називала себе художницею, ніколи не думала про себе так серйозно й піднесено.

Але…

Там, де колись були мої фарби, а з вікон лилося світло, тепер у моїй уяві вимальовувалася брудна тюремна камера.

— Я втомилася.

Відчула погляд Різа, та мені було байдуже, зведені чи зруйновані стіни, які мали перешкодити йому читати мої думки. Він лиш сказав:

— Ми можемо повернутися сюди іншого дня. Зараз усе одно треба повертатися на вечерю.

Справді. Сонце сідало за обрій, туди, за пагорби, де воно, зустрічаючись із річкою, забарвлювало місто в рожевий і золотий кольори.

Мені не хотілося малювати. Навіть люди зупинилися, щоб помилуватися заходом, ніби вони, мешканці цього міста, цього Двору, завжди мали свободу насолоджуватися чудовими краєвидами, коли їм тільки заманеться. Немов вони ніколи не знали, що може бути й інакше.

Хотілося закричати, підняти шматок кругляка й розбити найближче вікно, лиш би вивільнити силу, що вирувала під моєю шкірою, і сказати їм, що робили зі мною, що коїлося з рештою світу, поки вони захоплювалися заходом, малювали й попивали чай біля річки.

— Заспокойся, — прошепотів Різ.

Я повернулася до нього, важко дихаючи.

На його обличчі знову неможливо було нічого прочитати.

— Мої люди ні в чому не винні.

Це миттєво остудило мою лють, мов вона опустилася на сходинку, що раніше піднімалася в мені й вихлюпнулася на бліді кам’яні вулиці.

Так-так, звісно, вони не були ні в чому винні. Але мені не хотілося більше думати про це. Взагалі не хотілося думати про щось.

— Я втомилася, — знову повторила я.

Його шия напружилася, але він кивнув, повертаючись спиною до Веселки.

— Завтра вночі ми підемо на прогулянку. Веларіс прекрасний удень. Утім, його побудували, щоб ним милуватися вночі.

Я не очікувала нічого іншого від Міста Зіркового Світла, проте мені важко було й слово вимовити.

Але — вечеря. З ним. У Домі Вітру. Я спробувала зосередитися, а тоді сказала:

— Хто буде на цій вечері?

Різ повів мене вгору крутою вулицею, ноги в мене горіли від кожного руху. Коли я геть утратила форму, коли так ослабла?

— Моє Внутрішнє Коло, — сказав він. — Я хочу, щоб ти познайомилася з ними, перш ніж вирішиш, чи то це місце, у якому ти хотіла б залишитися. Якщо ти схочеш працювати зі мною, тоді так чи інак працюватимеш і з ними. Ти вже знайома з Мор, але ті троє…

— Ті, хто приходив сьогодні опівдні.

Він кивнув:

— Кассіан, Азріель і Амрен.

— Хто вони?

Він щось говорив про іллірійців, але Амрен — це її жіночий голос я чула — у неї не було крил. Принаймні я помітила це крізь затуманене скло.

— Усередині нашого кола, — сказав він спокійно, — існує поділ на ранги. Амрен — моя друга заступниця-командувачка.

Жінка? Певне, на обличчі в мене був написаний подив, тому що Різ сказав:

— Так. Мор — моя Третя заступниця. Тільки дурневі може здатися, що іллірійські воїни — найнебезпечніші хижаки з-поміж нас. Грубувата й весела Мор — Третя заступниця Вищого Лорда Двору Ночі. Ти зрозумієш, що я маю на увазі, коли познайомишся з Амрен. Вона схожа на Вищу Фе, але в крові у неї щось інше.

Різ кивнув двом молодикам, що проходили повз нас і схилили голову на знак привітання.

— Можливо, вона старша за це місто, але гонориста, і їй, як вогнедишному драконові в печері, подобається колекціонувати різний мотлох. Тому будь напоготові. Ви обидві виявите свою круту вдачу, якщо когось із вас спровокувати. Я ж бо сьогодні ввечері не налаштований ні на які сюрпризи.

Мені було цікаво, якої вдачі вона була.

— Якщо почнеться бійка і я зірву з неї намисто, вона підсмажить мене і з’їсть?

Він хмикнув.

— Ні, Амрен вчинить щось значно гірше. Останнього разу, коли Амрен і Мор посварилися, вони перетворили мій улюблений гірський курорт на попіл. — Він скинув бровами. — Коли на те пішло, я наймогутніший Вищий Лорд в історії Прифії, і я урвав Амрен, бесідуючи з нею, лише раз у минулому столітті.

Наймогутніший Вищий Лорд в історії.

Нескінченні тисячоліття вони існували тут у Прифії. Різ — Різ і його усмішка, сарказм і погляд спокусника…

Але Амрен була гірша. І віком старша на п’ять тисячоліть.

Я очікувала побачити ознаки страху; очікувала на ту мить, коли моє тіло відчайдушно запротестує і я шукатиму спосіб уникнути цієї вечері, але нехай. Можливо, якщо все мине, це стане нагородою.

Широка долоня схопила моє обличчя — досить ніжно, щоб не зробити боляче, але доволі відчутно, щоб змусити мене подивитися на нього.

— Ніколи більше не думай про це, — прошипів Різ, і лють затанцювала в його очах. — Жодної клятої хвилини.

Наш зв’язок став пружним, як тятива, і мої поступливі ментальні стіни впали. На мить, як тоді, коли це сталося в Підгір’ї, я опинилася в його тілі — дивилася на себе його очима.

Я не усвідомлювала, який у мене був вигляд.

Обличчя в мене змарніло, вилиці загострилися, а сіро-блакитні очі потьмяніли, під ними залягла фіолетова синява. Повні губи — рот, як у мого батька, — були бліді, а ключиці випирали з-під коміра товстого вовняного светра. У мене був такий вигляд, ніби лють, горе й відчай їли мене живцем, немов я знову помирала з голоду. Але спраглою я цього разу була до радості й життя.

Потім я знову повернулася у своє тіло, дивлячись на нього.

— Це був фокус?

Його голос звучав хрипко, і він прибрав руку з мого обличчя.

— Ні. — Він нахилив голову набік. — Як ти змогла пройти крізь неї? Крізь мою стіну.

Я не знала, про що він говорить. Я нічого не робила. Просто… Ковзнула. І мені не хотілося говорити про це, не тут, не з ним. Я сіпнулася, мої ноги — такі худі, такі непотрібні — чимдуж горіли з кожним кроком, що його я робила, піднімаючись крутим пагорбом.

Він схопив мене за лікоть, знову тактовно і м’яко, але відчутно, таким чином змусивши зупинитися.

— У скільки голів ти вже встигла випадково проникнути?

Люсьєн…

— Люсьєн? — короткий смішок. — Більш жалюгідного вмісту голови годі й шукати.

Я загрозливо загарчала:

— Не лізь до мене в голову.