Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 15)

Я повела далі:

— Після всього, що сталося… — Мені забракло духу згадувати все, що трапилося в Підгір’ї, все, що він зробив для мене під час битви з Амарантою і що зробив по тому. — Гадаю, ми можемо погодитися з тим, що я нічого тобі не винна, а ти не винен мені.

У його погляді була затятість.

Я палко продовжувала:

— Хіба не досить того, що ми всі стали вільними? — Поклала татуйовану руку на стіл. — Зрештою, я думала, що ти інший, вважала, що все це маска, але викрадати мене, тримати тут…

Я похитала головою, не в змозі знайти відповідні слова, щоб переконати його розірвати цю угоду.

Очі Різа потемнішали:

— Я тобі не ворог, Фейро.

— А Темлін каже, що ворог. — Я стиснула свої татуйовані пальці в кулак. — Усі кажуть, що ти ворог.

— А як сама гадаєш?

Він знову відкинувся в кріслі, але обличчя в нього залишалося похмурим.

— Ти з біса переконливо робиш ті речі, які змушують мене погодитися із цим.

— Брешеш, — промимрив він. — Ти колись говорила своїм друзям про те, що я зробив з тобою в Підгір’ї?

Схоже, той коментар за сніданком справді зачепив його.

— Я ні про що не хочу говорити стосовно того часу. Ані з тобою, ані з кимось іншим.

— Звісно, бо значно легше вдавати, ніби цього ніколи не було, і дозволяти їм панькатися із собою.

— Я не дозволяю їм панькатися.

— Учора тебе упакували, як подаруночок. Так, мов ти була нагородою для нього.

— І що?

— Що?

Гнів блиснув у нього в очах, а потім відразу згаснув.

— Я готова повернутися додому, — сказала я.

— Де тебе замкнуть до твого скону, надто коли почнеш плодити спадкоємців. Не можу дочекатися. Хочу побачити, що ж зробить Аянта, коли добереться до них.

— Схоже, ти не дуже високої думки про неї.

Щось холодне й хиже з’явилося у нього в очах.

— Не можу не погодитися з тобою. — Він показав на чистий аркуш паперу. — Берися за переписування алфавіту. Доти переписуй, доки твої літери не стануть ідеальними. І щоразу, як закінчуєш рядок, опускай і піднімай свою стіну. І дій так, поки це не стане звичкою. Я повернуся за годину.

— Що?

— Переписуй алфавіт, доки…

— Я тебе почула.

Дурень, дурень, дурень, дурень.

— Ну, то берися до роботи. — Різ підвівся. — Принаймні май бодай трохи сорому і не називай мене дурнем, коли не захищена стіною.

Він розчинився в темряві, а я зрозуміла, що непохитна стіна знову впала.

На той час, як Різ повернувся, мій розум перетворився на брудну калюжу.

Я цілу годину робила те, що мені наказали, але сіпалася від кожного звуку, який чула на сходах: тихі кроки слуг, лопотіння простирадл, які змінювали, чийсь голос, що наспівував красиву мелодію. Окрім того, я відволікалася на спів птахів, що мешкали на цій неприродно теплій горі та ще в численних діжках з цитрусовими деревами. Жодних ознак мук, що мені мали загрожувати. Навіть охоронців, які б стежили за мною, не було, принаймні я їх досі не помітила. Схоже, я була наодинці із собою.

І це було добре, позаяк мої спроби опустити й звести ментальну стіну часто закінчувалися тим, що я кривилася або напружувалася, що відразу позначалося на обличчі, міміку якого я не стримувала.

— Непогано, — сказав Різ, виглядаючи з-за мого плеча.

Він з’явився кілька хвилин тому і тримався на пристойній відстані. Якби я не знала його краще, то могла б подумати, що він так поводиться, бо не хоче мене налякати. Ніби йому було відомо про той епізод, коли Темлін підкрався до мене ззаду і я, охоплена жахом, збила його з ніг ударом у живіт. Я доклала зусиль, щоб не згадувати обличчя Тема, яке змінилося від шоку, не згадувати, як легко було збити його з ніг і як принизливо було для мене виставляти свій жах на позір…

Різ переглянув сторінки, які я списала, вивчаючи їх, відстежуючи мій прогрес.

По тому я відчула дотик кігтів, які торкалися моєї свідомості, але не проникали в неї, а лише дряпали чорний мерехтливий діамант стіни.

Коли кігті почали тиснути, перевіряти стіну на наявність вразливих місць, я кинула всі свої сили на її захист…

— Так-так, — промуркотів Різ, прибираючи кігті. — Сподіваюся, що сьогодні вночі я нарешті добре висплюся, якщо, звісно, ти зможеш утримувати стіну під час сну.

Я опустила щит, послала «тепле слівце» через міст між нами і знову звела. За цією стіною мій розум уподібнився желе. Мені треба було виспатися. Якнайскоріше.

— Може, я і дурень, але поглянь на себе. Чи не станеться врешті-решт таке, коли ми зможемо отримувати задоволення від наших уроків?

Я досі супилася, дивлячись на м’язисту спину Різа і тримаючись на безпечній відстані за десять кроків від нього, коли він вів мене залами головної будівлі, де карколомні гірські стежки і сліпучо-блакитне небо були єдиними свідками нашої мовчазної подорожі.

Я надто втомилася, щоб питати, куди ми йдемо, а він не став пояснювати, коли ми піднімалися нагору, аж поки не дісталися круглої кімнати на самому вершечку вежі.

У центрі стояв круглий стіл із чорного каменю, а найбільшу ділянку суцільної сірої кам’яної стіни вкривала велетенська мапа світу. На ній були позначки, прапорці й булавки, але з невідомої мені причини мою увагу привернули вікна в кімнаті — їх було так багато, що я відчула себе вільною, мені стало легко дихати. Ідеальний будинок для Вищого Лорда, який благословен мати крила.

Різ підійшов до столу, де лежала розгорнутою ще одна мапа з фігурками, що стояли на її поверхні. Мапа Прифії й Гайберну.

Кожен Двір на нашій землі було позначено, так само як і села, міста, річки, гори. Кожен Двір, окрім Двору Ночі…

Велика територія на півночі була геть чиста. Навіть гірських хребтів не було. Дивно — найімовірніше, то була частина плану, якого я не могла зрозуміти.

Я побачила, що Різ спостерігає за мною. Його зведені догори брови змусили мене запнутися й не ставити запитань, що я їх уже почала формувати подумки.

— Нічого запитати не хочеш?

— Ні.

На вустах Різа вигравала котяча усмішка. Він кивнув на мапу, що висіла на стіні:

— Що ти бачиш?

— Це якийсь особливий спосіб змусити мене не відволікатися від уроків читання?

Я справді не могла прочитати написаного, бачила тільки форми. Ніби стіна величезною лінією ділила наш світ навпіл.

— Скажи мені, що ти бачиш.

— Світ поділений навпіл.

— І ти гадаєш, що все так і має залишатися?

Я різко повернулася обличчям до нього.

— Мої близькі… — Я запнулася на слові. Я не повинна була згадувати, що в мене є сім’я, про яку я дбаю.

— Люди, про яких ти думаєш, що вони сім’я, — сказав Різ, — постраждають у першу чергу, якщо Стіна впаде, так? Вони ж так близько до кордону… Їм пощастить, якщо вони сховаються за океаном до того, як це станеться.

— А це станеться?

Різенд не зводив з мене погляду.

— Можливо.