Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 17)

— У мене немає жодної сили. — Я сказала це так швидко, що слова прозвучали радше як відмова.

Різ поклав ногу на ногу:

— Хіба? Сила, швидкість… Якби я тебе не знав, то сказав би, що ви з Темліном дуже майстерно вдаєте, що ти нормальна. Сила, яку ти демонструєш, серед нашого виду зазвичай є свідченням того, що син Вищого Лорда може стати його Спадкоємцем.

— Я не Вищий Лорд.

— Ні, але семеро з нас дарували тобі життя. Все твоє єство поєднане з нами, народжене від нас. Що, коли ми дали тобі більше, ніж очікували? — Його погляд знову сковзнув по мені. — Що, коли ти зможеш протистояти нам — бути незалежною Вищою Леді, яка може сама за себе постояти?

— Вищих Леді не буває.

Він насупився і похитав головою.

— Про це також пізніше. Але — так, Фейро, Вищі Леді бувають. І, можливо, ти не одна з них, але… Що, коли ти подібна до Вищої Леді? Якщо ти маєш силу всіх семи Вищих Лордів відразу? Що, коли ти можеш розчинитися в темряві, перевтілитися або заморозити всю армію?

Здавалося, вітер у гірських вершинах завив у відповідь. Я відчула це шкірою…

— Ти розумієш, що все це означає у світлі війни, що наближається? Розумієш, що ця сила може знищити тебе, якщо не навчишся її контролювати?

— По-перше, не треба так багато риторичних запитань. По-друге, ми не знаємо, чи справді в мене є ця сила.

— Є. Утім, тобі треба тренуватися керувати нею. Навчитися володіти тим, що успадкувала від нас.

— І, звісно ж, навчати мене будеш ти? Читання і щитів замало?

— Саме так. Поки ти полюватимеш зі мною за тим, що мені необхідно.

Я хотіла заперечити:

— Темлін не дозволить цього…

— Він тобі не володар, і ти це знаєш.

— Він мій Вищий Лорд. Я його піддана.

— Ти нічия піддана.

Я заклякла від видовища хижих зубів, його крил, що чорним полум’ям зблиснули в нього за спиною.

— Я скажу лише раз — один раз, — повільно, розтягуючи слова, мовив Різенд, підходячи до мапи, що висіла на стіні. — Ти можеш бути іграшкою, чиєюсь нагородою і провести решту свого життя в поклонінні й підлабузництві, роблячи вигляд, що ти менш важлива, ніж він, ніж Аянта, ніж будь-хто з нас. Якщо ти хочеш йти цим шляхом, іди, твоя воля. Це ганебно, але це твій вибір.

Я знову побачила тінь його крил.

— Але я знаю тебе, гадаю, більше, ніж ти собі можеш уявити, — я ні на мить у біса не повірю, що тебе влаштовує бути гарненьким трофеєм для когось, хто п’ятдесят років просидів, склавши свої дідькові руки. Просидів у той час, коли тебе рвали на шматки…

— Годі.

— Або ж, — провадив він, — маєш вибір. Ти можеш опанувати сили, які ми подарували тобі, і змусити зважати на тебе. Ти зможеш зіграти неабияку роль у цій війні. Бо так чи інак наближається війна, і не обманюй себе, що бодай один з бісових Фе поворухнеться, щоб зробити щось заради твоєї сім’ї за Стіною, коли всі наші землі перетворяться на склеп.

Я глянула на мапу — на Прифію й на смугу, яка відокремлювала її південну частину.

— Ти хочеш зберегти мир смертним? — запитав він. — Тоді стань тією, кого послухає Прифія. Стань важливою. Стань зброєю. Тому що може настати день, Фейро, коли тільки ти зможеш захистити свою смертну рідню від короля Гайберну. І тобі краще бути готовою до цього.

Я звела на нього погляд, у грудях щось стиснулося.

Різенд продовжував, ніби це не він щойно вибив ґрунт з-під моїх ніг:

— Подумай про це. Візьми тиждень на роздуми. Запитай Темліна, якщо тобі краще спатиметься з думкою про нього. Подивися, що на це скаже чарівна Аянта. Але вибір за тобою.

Решту тижня я не бачила Різенда. Не бачила я і Мор.

Я зустрічалася лише з Нуалою і Керрідвен, які приносили мені їжу й іноді запитували, як мені ведеться.

Єдине, що свідчило про перебування Різа в замку, — це копії алфавіту й кілька речень, які я повинна була переписувати з дня у день і кожне з яких було огидніше за попереднє:

Різенд — найгарніший Вищий Лорд.

Різенд — найчудовіший Вищий Лорд.

Різенд — наймиліший Вищий Лорд.

Щодень ті самі жалюгідні речення, у яких змінювалося лише одне слово, відображаючи різні відтінки пихи та марнославства. Щодень ті самі інструкції: звести стіну, опустити стіну, звести стіну, опустити стіну, і так тисячу разів.

Мені було байдуже, як він перевіряє, підкоряюся я наказам чи ні. Я просто занурювалася в заняття, встановлюючи та укріплюючи стіни, адже мені більше нічого не залишалося.

Я прокидалася спітніла й слабка від кошмарів — але кімната була така простора, а зоряне світло таке яскраве, що я не бігла у ванну, щойно прокинувшись. Жодних стін, які тиснули б на мене, чи чорнильно-густої темряви. Я знала, де я. Навіть якщо це мене обурювало.

За день до того, як наш навчальний тиждень нарешті мав закінчитися, я вмостилася за своїм маленьким столиком, до якого вже встигла звикнути. Я заздалегідь кривилась, уявляючи, які вишукані речення мені доведеться писати і яку ментальну акробатику виконувати, аж раптом почула голоси Різа і Мор.

Я була в загальному приміщенні, тож не стала приховувати свої кроки, наближаючись до вітальні, у якій вони сиділи. Різ кружляв перед видом на гірські схили, а Мор сиділа, відкинувшись у кріслі з оббивкою кремового кольору.

— Азріель хотів би знати, — говорила Мор.

— Азріель може йти під три чорти, — сердито проказав у відповідь Різ. — До того ж, найімовірніше, йому все вже відомо.

— Минулого разу ми грали в ігри, — сказала Мор так серйозно, що я зупинилася на пристойній відстані, — і програли. Це було жахливо. Ми не можемо допустити цього знову.

— Ти повинна працювати, — єдине, що сказав у відповідь Різ. — Я не знічев’я довірив тобі контроль над справами.

Мор підібгала губи, а потім звела очі, і ми нарешті зустрілися поглядами. Вона усміхнулася, хоча ця усмішка радше налякала мене.

Різ повернувся до мене, насупившись.

— Скажи те, що прийшла сказати, — жорстко мовив він і знову почав ходити кімнатою.

Мор закотила очі, і це розсмішило мене, але її обличчя відразу набуло серйозного виразу.

— Стався ще один напад. У храмі в Цесирі. Майже всі жриці вбиті, скарбниця розграбована.

Різ завмер. І я не знала, чого так злякалася вона: її новин чи того, з якою люттю він сказав єдине слово:

— Хто?

— Ми не знаємо, — сказав вона. — Ті самі сліди, що й минулого разу: купка злодіїв, на тілах рани від великих клинків і жодних ознак, звідки вони прийшли і куди поділися. Ніхто не вижив. Якби не паломники, котрі проходили повз це місце, тіл не знайшли б.

До речі, слава Котлу, я, напевне, видала якийсь тихий звук, від чого Мор напружено, але співчутливо подивилася на мене.

А от Різ… спочатку за його спиною з’явилися тіні — це виростали крила.

Потім лють немов трохи послабила звірячу хватку, якій він ненавидів піддаватися, як одного разу сам зізнався мені, і його крила знову стали плоттю.

Чудові, прекрасні, страхітливі крила, що складалися з мембран і пазурів, як крила кажана, темні як ніч і могутні, як пекло. Здавалося, змінилася навіть його постава — він став стійкішим і твердішим. Начебто частина його, якої бракувало, стала на місце. Але голос Різа звучав тихо:

— Як відреагував Азріель?

Мор знову подивилася так, немов сумнівалася, чи варто мені бути свідком такої розмови.

— Він страшенно злий. З Кассіаном ще гірше: він переконаний, що це мусило бути одне з угруповань іллірійських військових-самозванців, що мають намір захопити нову територію.

— У цьому є сенс, — розмірковував Різ. — Деякі іллірійські клани радо скорилися Амаранті за ці роки. Гадаю, намагаючись таким чином розширити свої кордони, вони хочуть натиснути на мене й перевірити, чи минеться це їм.

Мені було ненависне її ім’я, я думала про нього більше, ніж про інформацію, яку мені дозволяли чути.

— Кассіан і Ез чекають. — Вона замовкла й винувато глянула на мене. — Вони чекають твоїх вказівок там, де зазвичай.

Добре — це було добре. Я бачила порожню мапу на стіні. Я була нареченою ворога. Навіть згадувати, де розташовані його сили, могло бути небезпечно. Я не мала жодної уяви ані про те, де розташований Цесир, ані про те, що це було за місце взагалі.

Різ знову подивився в ясне небо, у якому вітер гнав темні тривожні хмари над далекими вершинами. Чудова погода для польоту, подумала я.