Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 14)

— А хіба Вищому Лорду немає більше чого робити, крім як навчати мене грамоти?

— Звісно, є. Утім, яке задоволення спостерігати за тобою, коли ти отак відбрикуєшся.

— Який ти покидьок.

Різ стиха хихикнув.

— Мене називали ще гірше. Власне, і ти з-поміж них. — Він постукав пальцем по аркушу, що лежав перед ним. — Прочитай це.

Літери розпливалися, в горлі я відчула клубок.

— Не можу.

— Спробуй.

Речення було написане вишуканим почерком. Не було сумніву, що це писав він. Я спробувала розтулити рота, але не змогла.

— Який ти, власне, матимеш із цього зиск? Ти обіцяв сказати мені, якщо я працюватиму з тобою.

— Я не уточнював, коли саме скажу тобі це.

Я відсунулася від нього, губи в мене затремтіли.

Він ворухнув плечем.

— Може, мене обурює сам той факт, що ти дозволяєш цим підлабузникам і стерв’ятникам з Двору Весни змушувати тебе відчувати себе неповноцінною. Може, мені справді подобається дивитися, як ти напружуєшся. Або, може…

— Я зрозуміла.

Різ пирснув.

— Спробуй прочитати це, Фейро.

Дурень. Я вихопила папірець, мало не розірвавши його навпіл. Подивилася на перше слово, прочитала його про себе. «Т-ти…» Потім я спробувала розібратися з вимовою, йдучи за логікою, знову вимовляючи про себе. «Дуже…»

— Гарна, — прошепотів він.

— Я не просила твого схвалення.

Різ усміхнувся.

— …Абсолютно.

На це слово пішло ще більше часу. Воно було геть складне. «Че… ча…».

Я поблажливо глянула на нього, примружившись.

— Чарівна, — промуркотів він.

Я насупилася. Прочитала ще два слова, а потім різко повернулася до нього.

— «Ти дуже гарна, абсолютно чарівна сьогодні, Фейро?!» Ти ж це написав, хіба ні?!

Він відкинувся у кріслі. Коли наші погляди зустрілися, я відчула, як гострі кігті пестять мій розум, а Різ говорив у мене в голові: «Це ж правда, чи не так?»

Я відсахнулася, а стілець піді мною заскреготав.

— Припини! — гарикнула я.

Але кігті тепер занурилися в мене — у моє тіло, серце, легені, навіть моя кров піддалася пазурам, підкорилася йому, коли він промовив: «Тобі пасує мода Двору Ночі».

Я застигла на місці й сиділа, не здатна ані поворухнутися, ані навіть кліпнути очима.

«Ось що відбувається, коли знімаєш ментальну стіну. Хтось так само сильний, як я, може прослизнути у твій розум, понишпорити там і скористатися на власний розсуд. Або зруйнувати його. Саме зараз я стою на порозі твоєї свідомості… але якщо я хотів би зайти далі, то міг би скористатися лише половиною сили своєї думки — і от, ти вся, вся твоя особистість були б стерті».

Моїми скронями стікав піт.

«Тобі слід боятися. Боятися й дякувати клятому Котлу за те, що за останні три місяці ніхто бодай трохи такий сильний, як я, не трапився тобі. А тепер прожени мене».

Проте я не могла цього зробити. Кігті були всюди — вони чіплялися за кожну думку, за кожну мою клітинку. Він почав тиснути сильніше.

«Прожени. Мене. Геть».

Я не знала, з чого почати. Сліпо наштовхувалася на нього, на ці кігті, які були всюди, ніби я була дзиґою, що відбивається у свічадах, які повсюди її оточують.

Його сміх, низький і приємний, заповнював мій розум, мої вуха. «Сюди, Фейро».

У відповідь я побачила проблиск — у моїй уяві виникла стежка. Шлях на волю.

Мені знадобилася б вічність, щоб звільнитися від кожного кігтя й виштовхати його через вузький просвіт. Якби лише я могла змити його.

Змити хвилею… Хвилею мене, мого Я, щоб змити його.

Я не дозволила йому побачити, як план втілюється у форму, нараз я просто перетворилася на хвилю й завдала удару.

Сила пазурів неохоче послабшала. Немов мені дозволили виграти цей раунд. Він просто сказав:

— Добре.

Мої кістки, моє дихання і кров знову були моїми, належали мені. Я безсило впала на крісло.

— Ще не час, — сказав він. — Щит. Заблокуй мене, щоб я не зміг повернутися.

Мені вже хотілося піти в якесь тихе місце і трохи передрімати.

Кігті ззовні пестили мій розум.

Я уявила собі адамантову стіну, що зростала, темна як ніч, завтовшки чи не пів метра. Кігті втягнулися за мить до того, як стіна могла б розрізати їх навпіл.

Різ усміхнувся.

— Дуже добре. Грубо, але добре.

Я не втрималася. Вхопила папірець і пошматувала його, спочатку розірвавши навпіл, потім на чотири частини.

— Ти свиня.

— Не заперечую. Але ти — ти прочитала ціле речення, заблокувала мене і поставила щит. Блискуче.

— Не треба так поблажливо.

— У мене й на думці цього не було. Ти читаєш значно краще, ніж я гадав.

Моє обличчя знову спалахнуло.

— Але здебільшого читаєш неграмотно, ти це хотів сказати.

— На цьому етапі будемо практикуватися, вчити правопис і знову практикуватися. Ти зможеш читати романи ще до того, як настане Нінсар. Якщо продовжиш практикуватися зі щитами, то, найімовірніше, я не зможу навіть підступитися до тебе на той час, коли настане свято.

Нінсар. Уперше за п’ятдесят років Темлін та його Двір святкуватимуть його. Амаранта заборонила його зі своєї примхи, так само як і кілька інших невеликих, але шанованих Фе свят, або вважала їх непотрібними. Але Нінсар настане лише за кілька місяців.

— А це взагалі реально — не пускати тебе в голову?

— Не дуже. Проте хто знає, наскільки ти сильна? Тренуйся — побачимо, що з того буде.

— Навіть на Нінсар я буду пов’язана з тобою угодою?

Він не відповідав.