Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 13)

— Чому? На зло? Я думав, що ми покінчили із цим ще в Підгір’ї.

— Навіть не змушуй мене згадувати, що ти зробив там зі мною.

Різ замовк.

Я ніколи не бачила його таким. Він став тихим, ніби сама смерть заглянула йому в очі. Його груди стали здійматися чимраз частіше. Присягаюся, я бачила за його спиною, поміж колон, тінь із велетенськими крилами.

Він розтулив рота, нахилившись уперед, і зупинився.

Тіні, переривчастий подих і напруження миттєво зникли. Усмішка повернулася на його уста.

— У нас зараз будуть гості. Обговорімо це пізніше.

— Ні, зараз.

Але тут коридором пролунали швидкі легкі кроки і з’явилася вона.

Якщо Різенда можна було б назвати найвродливішим чоловіком, якого мені колись доводилося бачити, то й вона була незгірш за нього.

Її яскраве золотаве волосся було недбало зібране в косу, а бірюзовий одяг — такого самого фасону, як і мій, — підкреслював її засмаглу, поціловану сонцем шкіру, що сяяла у світлі ранкових променів.

— Привіт, привіт, — прощебетала вона, і її повні губи розтягнулися в сліпучій усмішці, а допитливий погляд насичено-карих очей зупинився на мені.

— Фейро, — рівним голосом мовив Різ, — познайомся з моєю кузиною. Її звати Морріган. Мор, познайомся з прекрасною, чарівною і відкритою до всього нового Фейрою.

Мені кортіло хлюпнути чай йому в обличчя, та Мор саме підійшла до мене.

Кожен її крок був упевнений і твердий, витончений і… врівноважений. Весела, але напоготові. Та, якій не потрібна зброя. Принаймні вона не потребує того, щоб носити її при собі за поясом.

— Я стільки про тебе чула, — сказала вона, і я встала, незграбно простягаючи руку.

Вона проігнорувала цей жест, натомість стиснувши мене в міцних обіймах, аж кістки мої хруснули. Вона пахла цитрусом і корицею. Я спробувала розслабити напружені м’язи, коли вона відірвалася і дружньо усміхнулася.

— Відчуваю, у вас тут із Різом відбулася напружена розмова, — сказала вона, сідаючи в крісло між нами. — Добре, що я зайшла. Хоча мені було б до вподоби спостерігати, як яйця Різа прибивають до стіни.

Різ скинув догори брови, поглянувши на сестру з подивом.

Я спробувала приховати усмішку.

— Рада знайомству.

— Брешеш, — сказала Мор, наливаючи чай і наповнюючи свою тарілку. — Ти не хочеш мати з нами нічого спільного, адже так? І страшенно розлючена на Різа за те, що він змушує тебе сидіти тут.

— Ти… сьогодні жвава, Мор, — зауважив Різ.

Мор звела на нього свої неймовірно гарні очі.

— Прости мені мою радість від того, що у мене нарешті з’явилася компанія.

— Ти могла б повернутися до своїх обов’язків, — промовив Різ.

Я міцно стиснула губи. Ніколи не бачила Різа роздратованим.

— Мені потрібна була перерва, а ти казав, що я можу спілкуватися з тобою, щойно вона виникне. Що може бути краще за те, що ти нарешті привів мені нового друга, з яким можна познайомитися?

Я зрозуміла відразу дві речі: по-перше, вона не лукавила й говорила те, що думала; по-друге, це вона вчора сміялася з Різа через нашу із ним сварку — я впізнала її по голосу.

«Ну, здається, це минуло доволі мирно». Наче була якась альтернатива, інший результат нашої розмови, яка могла б бути приємнішою.

Біля моєї тарілки з’явилася нова виделка, і, взявши її, я наколола шматочок дині.

— Ви двоє зовсім не схожі одне на одного, — нарешті сказала я.

— Мор — моя кузина в найвіддаленішому розумінні цього слова, — сказав він.

Вона усміхнулася йому, поїдаючи шматочки помідора і блідого сиру.

— Але ми зростали разом. Вона єдина з моїх родичів, хто вижив.

У мене забракло слів, щоб запитати, що сталося з усіма іншими. Можливо, це якось пов’язано із загибеллю батьків і братів Темліна. Заглиблюватися в ці думки мені не хотілося.

— І, як моя єдина родичка, — повів далі Різ, — Мор гадає, що вона має право з’являтися в моєму житті і зникати з нього, коли їй заманеться.

— Ти сьогодні такий похмурий, — сказала Мор, поклавши два мафіни собі на тарілку.

— Я не бачила тебе в Підгір’ї, — викрутилася я, сповнюючись ненавистю до цієї назви більше, ніж будь-коли.

— О, мене там не було, — відповіла вона. — Я була в…

— Годі, Мор, — сказав він тихим, проте суворим голосом.

Це було випробування — бути осторонь, не втручатися в суперечку, не вивчати їх так пильно.

Різенд поклав серветку на стіл і підвівся.

— Мор буде тут до кінця тижня, але ні в якому разі не думай, що ти мусиш бути поруч із нею.

Мор показала йому язика. Він закотив очі — то був найбільш людський жест, який я завважила, спостерігаючи за ним. Він уважно подивився на мою тарілку.

— Ти наїлася?

Я кивнула.

— Гаразд. Тоді пішли. — Він кивнув у бік колон і занавісок, які коливалися позаду нього. — На тебе чекає перший урок.

Чітким рухом ножа Мор розрізала один із мафінів навпіл. Кут, під яким рухалися її пальці, та чіткі рухи зап’ястя підтвердили мою підозру про те, що зброя не була чимось незбагненним для неї.

— Якщо він тебе дратуватиме, не соромся — скинь його з найближчого балкона, — порадила сестра.

Різ повільно показав їй непристойний жест,

— Смачного! — сказала я Мор.

— Якщо потребуватимеш компанії, — озвалася вона, коли я виходила з-за столу, — кричи.

Напевне, вона сказала «кричи» в прямому значенні цього слова.

Я кивнула і пішла за Вищим Лордом.

Я погодилася сісти за довгий дерев’яний стіл у відгородженій фіранками частині кімнати лише тому, що Різ мав рацію. Невміння читати ледь не коштувало мені життя в Підгір’ї. А щоб мені, якщо знову не скористаюся нагодою навчитися читати, хай навіть це буде частиною якогось його підступного плану. Що ж до щита… Я була б цілковитою дурепою, якби не прийняла пропозицію повчитися в нього. Думка про будь-кого, надто про Різа, хто копирсається у мене в голові, витягує інформацію про Двір Весни, про близьких і дорогих мені людей, була дуже неприємною. Я ніколи не дозволю чинити так зі мною. Принаймні з доброї волі.

Але від цього було не легше змиритися з присутністю Різа, який сидів тут зі мною за дерев’яним столом. Не легше було й дивитися на стос книжок на столі.

— Я знаю алфавіт, — різко сказала я, коли він поклав аркуш паперу переді мною, — не така вже я й дурна. — Поклавши руки на коліна, я стиснула пальці, а потім сховала руки, яким не змогла знайти місця, під стегна.

— Я й не казав, що ти дурна, — мовив він. — Я лише намагаюся зрозуміти, з чого нам почати.

Я відкинулася на спинку м’якого крісла.

— Ти ж не хочеш повідомити мені, як далеко ти просунулася у своїх уміннях.

Я спалахнула.

— Ти можеш найняти викладача?

Він звів брову:

— Ти можеш, принаймні спочатку, спробувати зі мною.