Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 12)

На самій верхівці верхнього поверху, посеред кам’яної веранди виблискував, наче ртуть, скляний стіл, навколо якого стояли три стільці. На столі були фрукти, соки, випічка і пластівці для сніданку. І на одному із цих стільців… Хоча Різ задумливо милувався засніженими горами, сліпучо-білими в сонячних променях, я знала, що він відчув мою присутність від тієї миті, як я почала підніматися сходами в іншому кінці коридору. Можливо, навіть від моменту, коли я прокинулася, якщо цей дзвоник, що його я чула в голові, щось означав.

Я зупинилася між двома останніми колонами, пильно стежачи за Вищим Лордом, який розслаблено сидів за столом, споглядаючи пейзаж.

— Я не собака, щоб мене так кликати, — замість привітання сказала я.

Різ повільно обернувся, через плече подивившись на мене. Він пильно вивчав мене поглядом, і його фіалкові очі яскраво сяяли у світлі дня. Я стиснула кулаки, доки він спостерігав за мною. Він нахмурився, очевидно, невдоволений тим, що чогось бракує в моїй зовнішності.

— Я не хотів, щоб ти заблукала, — м’яко відповів він.

Головний біль, як і раніше, накочував хвилями. Я дивилася на срібний чайник у центрі столу. З його носика йшла пара. Мені дуже захотілося чаю.

— Я думала, що тут завжди буде темно, — сказала я, щоб хоч якось відволіктися від споглядання чайника, що здавався мені цього ранку джерелом життєдайної енергії, і не роздивлятися його таким відчайдушно-зголоднілим поглядом.

— Ми в одному із Сонячних Дворів, — сказав Різ, елегантним жестом вказуючи мені місце, на яке я мала сісти. — Ночі тут набагато розкішніші, а захід та світанок просто неймовірні, та все одно над нами володарюють закони природи.

Я сіла в крісло з оббивкою напроти Лорда. Його туніка була розстебнута біля шиї й відкривала засмаглу шкіру на грудях.

— А інші Двори мають вибір?

— Природа Сезонних Дворів, — відповів він, — пов’язана з їх Вищими Лордами, магія і воля яких зберігають вічну весну, зиму, осінь чи літо. Так було завжди — час ніби завмирає тут. Але Сонячні Двори — Денний, Світанковий та Нічний — у них більш символічна природа. Попри всю нашу могутність навіть ми не в змозі змінити шлях, яким рухається сонце, його силу. Тож чаю?

Промені сяяли на вигинах срібного чайника. Мені хотілося кивнути, але, щоб не видати себе, я лише стримано схилила голову.

— Ти, втім, побачиш, — вів далі Різенд, наливаючи мені чай, — які видовищні тут ночі. Такі видовищні, що дехто з моїх підданих прокидається на заході й лягає спати на світанку, щоб мати змогу насолодитися життям при світлі зірок.

Я долила молока в горнятко і спостерігала, як кружляють у ньому світло й темрява.

— А чому тут так тепло, коли поряд лютує зима?

— Магія.

— Про це я вже здогадалася, — сказала я, відклавши вбік ложечку і відпивши. Від розкішного смаку гарячого напою я мало не зітхнула в захваті. — Але навіщо?

Різенд споглядав, як шаленіє вітер над верхів’ями гір.

— Якщо ви прогріваєте будинок узимку, то чому б і мені не обігріти все тут? Зізнаюся, я гадки не маю, навіщо мої предки збудували палац у цій місцині, тоді як йому більше пасувало б розташуватися десь у Дворі Літа, — тут, посеред гір, де температура в кращому разі більш-менш тепла. Але хто я такий, щоб ставити такі запитання?

Я ще трохи відпила чаю, і головний біль потроху почав відступати. Я навіть насмілилася покласти собі на тарілку трохи фруктів, що лежали у вазі переді мною.

Він спокійно стежив за кожним моїм рухом, а потім тихо сказав:

— Ти схудла.

— Тобі нема чого дивуватися, — сказала я, наколовши шматочок дині на виделку. — Ти ж маєш звичку копирсатися в моїх думках коли тобі заманеться.

У його очах я не побачила вогню, але на чуттєвих губах заграла усмішка — без сумніву, то була найулюбленіша з його масок.

— Я вдаюся до цього не так часто. Крім того, якщо ти перша виходиш на зв’язок, я нічого не можу вдіяти.

Я дивилася на нього, та нічого не хотіла розпитувати, як і минулої ночі.

Але…

— Як це працює — цей зв’язок, який дає тобі змогу бачити, що у мене в голові?

Він відпив чаю з горнятка.

— Уяви, що цей зв’язок — міст між нами, а з кожного краю цього моста є ніби двері в думки кожного з нас. Ніби щит. Мій вроджений талант дає мені змогу відчиняти ці ментальні двері в будь-чиїй голові, незалежно від того, існує цей міст-зв’язок чи його немає. За винятком лише дуже-дуже міцних щитів або натренованості, котрі тримають ці уявні двері замкненими. Двері твого розуму, як і в усіх людей, були відчинені, тож я міг вільно увійти в них. Але як Фе… — він ворухнув плечем, — подеколи ти несвідомо виставляєш захист. Коли емоції беруть гору, цей щит зникає. А іноді, коли щити не виставлені, ти стоїш біля дверей у твій розум і кричиш мені вголос свої думки з мосту. Іноді я чую їх, а іноді — ні.

Я насупилася, міцніше стиснувши виделку.

— І як часто ти нишпориш у моїй голові, коли щити не виставлені?

З його обличчя зникла грайливість.

— Коли я не можу зрозуміти: твої жахіття є реальними загрозами чи то лише видіння. Коли ти збираєшся вийти заміж, але мовчки просиш когось прийти й визволити тебе. Лише тоді, коли ти несвідомо скидаєш щити і кричиш щось з мосту. І — випереджаючи тебе з відповіддю на твоє запитання — так, навіть якщо щити стоять, я можу, коли схочу, пройти крізь них. Однак ти можеш тренуватися, щоб навчитися захищатися від когось, наприклад від мене, попри наш зв’язок і мої здібності.

Я пропустила це повз вуха. Погодитися робити щось разом з ним накладало надто великі обов’язки, постійну угоду між нами.

— Чого ти хочеш від мене? Ти пообіцяв сказати. То скажи.

Різ відкинувся на спинку стільця, склавши на грудях руки, м’язи яких не приховував навіть одяг.

— Цього тижня? Хочу, щоб ти навчилася читати.

Розділ 6

Різенд одного разу вже насміявся так із мене. Коли ми разом були в Підгір’ї, він запитав, чи хочу я навчитися читати, чи не стане для мене таке навчання чимось подібним до тортур.

— Ні, дякую, — сказала я, вчепившись у виделку, щоб не встромити її йому в голову.

— Ти станеш дружиною Вищого Лорда, — сказав Різ, — і тобі доведеться вести кореспонденцію, можливо, навіть виголосити кілька промов. І лише сам Котел знає, що вони з Аянтою ще вигадають для тебе. Скласти меню для обідів, написати листівки з подякою за весільні подарунки, вишити солоденькі вислови на подушках. Такі вміння необхідні. Окрім того, чому б нам не спробувати навчитися під час наших занять зводити ментальну стіну? На щастя, це можна практикувати одночасно.

Я процідила:

— Це все, мабуть, справді необхідно — і те, і те. Але ти — ти не вчитимеш мене цього.

— За що ти тоді візьмешся? Писатимеш картини? До речі, як там у тебе із живописом, Фейро?

— Яка тобі, в біса, різниця?

— Є причини потурбуватися про це.

— Які ще причини?!

— Ну, щоб дізнатися, тобі доведеться погодитися працювати зі мною.

Я відчула, як у мою долоню впилося щось гостре. Я зігнула виделку навпіл.

Коли я поклала її на стіл, Різ посміхнувся.

— Цікаво.

— Те саме ти сказав минулої ночі.

— Хіба мені не можна повторити це двічі?

— Тобі відомо, я не це мала на увазі.

Він знову і знову свердлив мене поглядом, ніби міг бачити мою пошматовану душу крізь персикову тканину, крізь шкіру. По тому він перевів погляд на зігнуту виделку.

— Тобі колись говорили, що ти надзвичайно сильна як для Вищої Фе?

— А я хіба сильна?

— Сприймаю цю відповідь як «ні». — Він поклав до рота шматочок дині. — Ти колись мірялася з кимось силою?

— Навіщо мені було це робити? — Я й без того була знівечена.

— Тому що тебе воскресили й відродили сім Вищих Лордів. На твоєму місці мені було б цікаво перевірити, чи перейшла до мене їхня сила під час цього процесу.

Я вся похолола.

— Нічого до мене не перейшло.

— Було б досить… цікаво, — сказав він усміхаючись, — якби це сталося.

— Нічого цікавого, і в мене немає наміру ні вчитися читати, ні вчитися ставити ментальний захист із тобою.