Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 11)

В очах почервоніло, і я не могла дихати, не могла думати, в голові шуміло. Мить я дивилася йому вслід, ще мить — і мій черевик був уже у мене в руці.

Я з усієї сили пожбурила його в Різа.

З усієї своєї потужної безсмертної сили.

Я ледь встигла побачити шовковий черевик, що, просвистівши в повітрі, як комета, наблизився до Вищого Лорда з такою швидкістю, що він не встиг за ним простежити.

І врізався йому в голову.

Різ здивовано обернувся, потерши рукою потилицю.

У мене в руці вже був другий черевик.

Різ вищирився.

— Ну ж бо, спробуй. — Певне, він сьогодні був в особливому настрої, що в такий спосіб показував свою лють.

Ну от і добре. Тепер нас таких двоє.

Другий шовковий черевичок полетів у тому самому напрямку. Цього він зумів перехопити, і черевик не торкнувся його.

Різ засичав і опустив руку з черевиком, не спускаючи з мене очей, а черевик тим часом танув у нього в руці, перетворюючись на мерехтливий чорний пил. Поглядаючи на мене, він розтиснув пальці, і останні шматочки сяйливого попелу полетіли в нікуди.

— Цікаво, — пробурчав він, пішовши далі коридором.

Мені хотілося схопити його й натовкти пику як слід, але, звісно, мені не забракло розуму і я цього не вчинила. В його володіннях, на вершині гори, невідомо де я не могла розраховувати бодай на якусь допомогу. Ніхто навіть не почув би моїх криків, якби я покликала.

Тож я пішла в напрямку дверей, на які він показав, узявши курс на тьмяно освітлені сходи.

Уже майже дійшовши до них, я почула веселий, бадьорий жіночий голос з віддаленого коридору, в якому зник Різ:

— Ну, здається, все минуло доволі мирно.

Його гарчання у відповідь змусило мене наддати ходу.

Моя кімната була казкова.

Дослідивши її, щоб побачити, чи не причаїлася десь небезпека, вивчивши кожен вихід, вхід та схованку, я завмерла посередині, щоб роздивитися покій, у якому мала жити протягом усього наступного тижня.

Як і у вітальні поверхом вище, вікна моєї кімнати були розчинені в жорстокий світ — без скла чи віконниць, на прозорі аметистові штори подмухував неприродний легіт. Велике ліжко було вишуканим поєднанням сніжно-білого кольору та кольору слонової кістки, вкрите подушками, ковдрами та купою покривал, а подвійні лампи обабіч ліжка робили його ще більш привабливим. Гардероб і туалетний столик розташувалися коло стіни, у якій були вікна без скла. За дерев’яними дверима в наступній кімнаті містилися порцеляновий умивальник і туалет, а ванна…

Ця ванна…

Моя ванна займала іншу половину кімнати й більше нагадувала басейн на вершині гори. Басейн, у якому можна було геть розслабитися й потішити себе водними процедурами. Його дальня стіна, здавалося, ішла в нікуди, а вода з ванни просто нечутно лилася в ніч, яка панувала за межами покою. Вузький виступ стіни, що доєднувалася до ванної, був завішаний товстими свічками, на яких опливав віск. Їх сяйво золотило темну блискучу поверхню й підсвічувало тонкі завитки пару, що здіймалися над водою.

Відкрита, простора, оксамитова і… заспокійлива.

Дизайн кімнати був такий, ніби все в ній призначалося для королеви. Лише королева могла дозволити собі всю цю розкіш: мармурову підлогу, шовк, оксамит і різні вишукані речі. Я не стала фантазувати щодо того, який вигляд має кімната Різа, якщо так він приймає гостей.

Гість — не полонянка.

Саме про це свідчила кімната.

Я не стала загороджувати вхід до неї. Все одно Різ міг би прилетіти сюди, якби цього захотів. Він міг, і оком не змигнувши, позбавити розуму Фе. Навряд чи шматок дерева стримає його страшну силу.

Я знову роззирнулася по кімнаті. Мої спідниці досі шелестіли під час кожного моєго поруху, зараз — мармуровою підлогою.

Подивилася на себе.

У тебе вигляд дуркуватий.

Шия та щоки спалахнули жаром.

Це не виправдовувало його вчинку. Навіть якщо він урятував мене від (я мало не подумала «від відмови Темліну»)… від необхідності щось пояснювати.

Я повільно витягла шпильки та прикраси із завитого волосся і склала на туалетний столик. Подивилася на них, зціпивши зуби, і змела у порожню шухляду в столі, так гучно її закривши, що люстро над столом задзвеніло. Я потерла голову, яка боліла від ваги завитого волосся та важких прикрас. Вранці я уявляла, що Темлін обережно вийматиме кожну шпильку з мого волосся, поцілувавши її, але тепер…

У горлі пекло, я важко ковтнула.

Менше за всіх мене турбував Різ. Темлін бачив, що я вагаюся, але чи зрозумів він, що я хотіла відмовити? Чи Аянта — вона розуміла? Я повинна була сказати йому. Пояснити, що весілля не могло відбутися зараз. Можливо, я мала дочекатися, доки зв’язок між нами відновиться, доки я зрозумію, що не припустилася помилки і що… що гідна його.

Можливо, слід було перечекати, доки він не подолає кошмари, що переслідують його ночами. Щоб він трохи відпустив контроль над собою й так не напружувався. Через мене. Навіть якщо я й розуміла його бажання захистити мене, страх втратити… Напевно, мені варто все йому пояснити, коли повернуся.

Але… Так багато хто бачив це, бачили, власне, всі, що я вагалася.

Моя нижня губа затремтіла, і я почала розстібати сукню, а потім стягнула її.

Сукня впала, і шовк, тюль та перлини немов зітхнули, як суфле розтікаючись на мармуровій підлозі, і я широким кроком переступила через своє вбрання. Навіть моя нижня білизна була тут недоречна — піна мережива, призначенням якої було розважити Темліна, а потім бути розірваною на шматочки його пальцями.

Я підхопила сукню, підбігла до шафи й запхала її всередину. Потім стягнула білизну і сховала туди ж.

Татуювання дуже вирізнялося на тлі білого шовку й мережива. Моє дихання почастішало. Я не розуміла, що плачу, поки не схопила першу одежину, яка трапилася під руку. Це була бірюзова піжама. Я одяглася в шаровари, які були мені по коліна, а потім знайшла таку саму сорочку з короткими рукавами, що не прикривала й пупка, за модою Двору Ночі, але мені було все одно. Попри те що піжама була м’яка й тепла, я цього не відчула, бо вся тремтіла.

Я заповзла у м’яке пишне ліжко, на затишні простирадла. Повітря, що його я набрала в легені, ледве вистачило на рівний видих, яким я загасила свічки обабіч ліжка.

Щойно темрява огорнула кімнату, мої схлипи посилилися, і за мить я дала волю сльозам, здригаючись усім тілом. Мої ридання летіли в темряву ночі, у зоряну снігову безодню за вікном.

Різ не збрехав про сніданок — мене покликали.

Удосвіта до моєї кімнати увійшли мої колишні служниці, які прислужували мені в Підгір’ї. Я могла б не впізнати темноволосих близнючок, якби вони не сказали, що знають мене. Мені вони завжди здавалися двома тінями, схованими за непроникною темрявою ночі. Але тут — або, певніше, без Амаранти — вони були цілком реальні, з плоті й крові.

Їх звали Нуала і Керрідвен, і мені було цікаво, чи говорили вони мені колись, як їх звуть. І чи не занадто далеко в Підгір’ї я опинилася тоді.

Мене розбудив тихий стукіт у двері — хоча вночі я майже не спала. На мить я здивувалася, чому моє ліжко було таке м’яке, чому на обрії вимальовуються гори, а не весняні трави й пагорби… Але вже за мить усе пригадала. І відчула страшенний головний біль.

Тихий стукіт повторився, а потім одна зі служниць пояснила, хто вони, і я підвелася з ліжка, щоб впустити їх. Вони сказали, що сніданок буде подано за тридцять хвилин і що я маю прийняти ванну й одягнутися.

Я не допитувалася, був наказ прийняти ванну, що його особисто віддав Різ, чи служниці самі вирішили, що так треба, — адже я розуміла, який жахливий у мене вигляд. Вони розклали одяг на ліжку й пішли, залишивши мене саму, щоб я прийняла ванну та вдяглася.

Мені дуже хотілося провести в цій розкішній гарячій ванні весь день, але у мене в голові, прохопившись крізь головний біль, з’явилося легке напруження, я почула тонкий дзвіночок. Я знала це відчуття — таке вже траплялося тоді, протягом кількох годин, коли скинули Амаранту.

Я занурилася по шию у воду, роздивляючись ясне зимове небо, а лютий вітер змітав сніг з гірських піків навкруги. Ніде не було жодних його слідів, жодного звуку крил. Проте у мене в голові, всередині мене дзвенів цей дзвін — наче мене викликали. Наче дзвонили у дзвоник для слуг.

Голосно проклинаючи його, я вийшла з води і вбралася в одяг, який мені залишили служниці.

Тепер, крокуючи залитими сонцем сходами, що вели на верхній рівень, я сліпо йшла за цим дзвоником, що лунав у мене в голові, майже безшумно ступаючи мармуровою підлогою у пурпурових шовкових черевичках, і мені хотілося зірвати із себе цей одяг, адже він був звідси, він належав йому.

Шаровари персикового кольору були вільного крою, багатошарові й доходили до щиколоток, обтягуючи їх оксамитовими золотистими манжетами. Довгі рукави блузки в тон шароварам були вироблені з тонкої, як павутинка, тканини, і також збиралися манжетами біля зап’ясть. Блузка сягала пупка і під час ходьби відкривала смужку сріблясто-блідої шкіри.

Зручно пересуватися — і бігти. Жіночно. Екзотично. Якщо Різ, плануючи катування, не кине мене в цю зимову пустелю, що простиралася навколо, то ця достатньо тонка тканина і надалі даватиме мені змогу відчувати оксамитове тепло Двору.

Принаймні татуювання не здавалося зайвим у такому вбранні, хоча ці шати й були частиною Двору.

А ще — частиною гри, яку він, безсумнівно, вів зі мною.