Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 128)
Я не мала наміру тікати й ховатися за стінами й шарами магічного захисту. Я володіла багатьма видами магічної сили, і всі вони могли стати в пригоді. Я могла заморозити їхні крила, спалити їх, ламати не лише крила — кістки й тіла.
Так швидко, ніби їх приніс лютий вітер, ворожі сили досягли зовнішніх кордонів міста. І почали стріляти в людей на вулицях, які одразу ж втекли в укриття. Я схопила запропоновану мені зброю. Її холодне металеве руків’я зашипіло під моїми розпеченими долонями.
Кассіан здійняв у повітря руку. Червоне світло вихопилося з його Сифону вгору й зусібіч, формуючи захисну стіну в небі над містом, на шляху армії, що прибувала.
Він зціпив зуби, крекчучи, поки крилатий легіон урізався в його щит. Так, ніби відчував кожен удар.
Напівпрозорий червоний щит поширювався далі, відкидаючи їх назад.
Ми обоє, заціпенівши від жаху, спостерігали за тим, як істоти атакують щит, викинувши вперед руки.
Вони не належали до жодного виду фейрі. Я дивилася на них, а магічна сила в мені шипіла і згасала.
Усі вони були схожі на Аттора. Усі довгорукі й довгоногі, із сірою шкірою, зміїними мордами і гострими як бритва зубами.
Легіон йому подібних прорвав щит Кассіана, як павутину. На їхніх тонких сірих руках виблискували блакитні кам’яні обладунки. З такого само каменю були ланцюги, на які Різа підвісили в печері.
Каміння, яке ламало і віддзеркалювало магію. Прямісінько з нечестивої скарбниці короля Гайберну.
Кассіан послав до них ще одну міцну стіну. Деяких істот викинуло з ладу, вони приземлилися за околицями міста, стали вразливими. Жар моїх долонь згаснув, змінившись липким потом.
Вулиці, на яких я звикла чути сміх і музику, наповнилися криками переляканих містян. Веранди чайних закладів спорожніли. Я бачила: щитам Кассіана не втримати цього натиску.
—
Я розуміла, що заважаю йому, не даючи розвернутися. Зараз Кассіану була потрібна допомога Азріеля й Амрен.
Просто над нами троє істот врізалися в купол червоного щита, дряпаючи його, шар за шаром знищуючи своїми кам’яними нарукавниками.
То ось що затримало короля Гайберну на місяці — збір арсеналу. Пошук зброї, здатної боротися з магією і з Вищими Фе, які користуються нею.
У щиті утворилася діра, і Кассіан кинув мене на землю, штовхаючи до мармурової огорожі. Його крила широко розкинулися наді мною, тверді, мов вирізані з каменю.
На мосту пролунали крики, шипіння, сміх, а потім…
Вологий глухий стукіт.
—
Він трохи відсунувся, і я визирнула, щоб подивитися, що це було, хто це був…
На білому мармурі мосту, немов рубіни на сонці, світилися бризки крові. А на одному з найкрасивіших ліхтарних стовпів обабіч мосту…
Її тіло зігнулося, немов у любовній пристрасті. Її золотаве волосся видерли, оголивши закривавлену шкіру голови. Замість бурштинових очей зяяли дві криваві діри. Загострений верх стовпа пробив її тіло й тепер стирчав з живота, слизький від крові. Вона билася в передсмертних судорогах.
Когось знудило на мосту від страшного видовища.
Я ж не могла відвести погляд від золотоволосої королеви. І від Аттора, який прослизнув крізь зроблену ним дірку в щиті і злетів на вершину вкритого кров’ю ліхтаря.
— З найкращими побажаннями, — засичав він, — від смертних королев. І Джуріана.
Він зістрибнув і полетів, швидко і плавно, у бік театрального кварталу. Невже ще зовсім недавно ми там слухали музику?
Кассіан зібрався злетіти і наздогнати Аттора. Потім згадав про мене.
— Лети.
— А ти біжи додому.
Це був одночасно і його останній наказ, і прощання, коли він злетів у небо за Аттором, який уже зник серед вулиць, сповнених зойків.
Навколо мене у щиті утворювалися діри, одна по одній, крилаті істоти сипалися всередину, скидаючи солдатів Гайберну, яких вони несли через море.
Солдатів усіх форм і розмірів — нижчих фейрі.
Рот золотоволосої королеви відкривався й закривався, як у риби, викинутої на берег. Врятувати її, допомогти їй…
Моя кров. Я можу…
Я ступила крок уперед. Її тіло впало. І через силу, яка невідомо звідки взялася в мені, я відчула шепіт смерті, що забрала її.
Скрики, биття крил, свист стріл несподівано порушили тишу.
Я побігла на свій бік Сидри до міського будиночка. Я була не в змозі розсіятися: ледь могла мислити через паніку. Можливо, у мене залишалися лічені хвилини до того, як вони дістануться моєї вулиці. Хвилини на те, щоб опинитися там і привести із собою стільки підкріплення, скільки зможу. Будинок захищений. Ніхто не міг потрапити всередину, навіть ці істоти.
Фейрі проносились повз мене, шукаючи притулку друзям і сім’ям. Я досягла кінця мосту, де переді мною розкинулися круті пагорби…
Солдати Гайберну вже були на вершині пагорба, де було два ринки. Благання про пощаду викликали в них злорадний сміх, вони вривалися в будинки і витягали всіх, не розбираючи. Бруківкою вже текли струмочки крові.
Зрада смертних королев була така жахлива, що її важко осягнути. Невже вони розраховували купити світ для своїх володінь, віддавши це місто мистецтв, музики й добробуту на розтерзання чудовиськам Гайберну? Королю забракло б сили зламати захист Веларіса, якби… якби він не задіяв Котел.
Приголомшливий гуркіт пролунав з іншого боку міста, і я побігла в бік джерела звуку. Брязкіт клинків, шматки рук, що падали на бруківку. Я помчала до річки вгору, схопившись за зброю.
Кассіан і Азріель уже були в небі. І там, де вони пролітали, падали мертві тіла цих істот.
Небо креслили червоні і блакитні промені Сифонів. Іллірійці створили подвійний щит і відтісняли загарбників від міста. Ворогам відривали крила, розсікали тіла. Від жару променів у родичів Аттора плавилися кістки.
А потім униз посипалися руки. Руки в блакитних кам’яних обладунках. Вони вдарялися об черепицю дахів, тонули в річці. Куди поділася решта тіл, я не знала. Найімовірніше, випаровувалася під безжальними променями Сифонів.
Так два іллірійські воїни пробивали собі шлях.
Але незліченні істоти вже приземлилися. Я бачила розкидані дахи, зірвані з петель двері. Лунали пронизливі крики, які швидко стихали.
Армія Гайберну вторглася не для захоплення Веларіса. Вони мали намір знищити місто, вбивши всіх його мешканців.
І Веселка Веларіса, що була за кілька кварталів унизу, тонула в крові.
Колись я усміхалася, побачивши забризкану фарбами бруківку. У кварталі художників це було так природно. Зараз бруківкою текла кров.
Десь вирувало полум’я. У небо здіймався стовп чорного диму.
Туди квапилися Аттор і його кодло.
Так, ніби королеви сказали йому, куди завдати удар. Туди, де Веларіс буде найвразливіший. У його серце.
Вогонь розгорявся, чорний дим укрив небо…
Де ж Різ, де ж мій суджений…
З іншого боку річки знову пролунав гуркіт. І це були не Кассіан або Азріель, які вели бій по той бік. Це була Амрен. Її тонкі руки лише вказували на небо, і ворожі солдати падали. У них віднімалися крила. Вони падали, задихалися, дряпали себе й верещали. Їхні передсмертні крики зливалися з криками мешканців Веларіса.
А захистити Веселку було нікому.
Я опинилася на порожній вулиці — єдиній, що вела через це пекло.
Неподалік почувся жіночий крик — він і вказав мені напрямок. Вихопивши іллірійський меч, я розсіялася на залиті кров’ю вулиці Веселки й опинилася серед палаючих будинків.
Це був мій дім. Мій народ. І якщо мені судилося загинути, захищаючи їх, захищаючи маленький куточок, де століттями процвітало мистецтво, то нехай так і буде.
І я стала темрявою, тінню і вітром.
Я розсіялася на край Веселки саме в той момент, коли солдати Гайберну оточили, розсипавшись місциною біля річки, розтрощуючи кафе, у яких я відпочивала і сміялася. Вони не помічали мене, поки я не опинилася просто над ними. Поки мій іллірійський меч не почав відсікати їм голови — одну по одній.
Я поклала шістьох і зупинилася, дивлячись на пожежі, кров і смерть… Мене зрадила самовпевненість. Ворогів було забагато. Не хотілося навіть думати про те, скільки ж солдатів напало сьогодні на місто.
Але ж я ніколи не зможу перебити їх усіх…
Я побачила дівчину з тонкою зеленою шкірою, зі старим іржавим шматком труби на плечі. Вона захищала свою територію — крамницю-галерею. Напевно, навіть за кращих часів її галерея не бачила стількох відвідувачів, скільки їх набилося туди зараз у пошуках порятунку від крилатої смерті. Люди, що сховалися в її крамниці, плакали.