Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 129)
Перед ними, сміючись над юною фейрі, над її піднятим шматком металу, стояло п’ятеро крилатих воїнів Аттора. Перш ніж влаштувати бійню в галереї, вони вирішили розважитися і дражнили дівчину, відпускаючи брудні жарти.
Але вона все одно тримала оборону, не здавалася. Поряд із нею валялися уламки керамічних ваз. Були й картини, потоптані солдатськими чобітьми. Ворожих солдатів ставало дедалі більше. З навколишніх будинків були чутні крики, дзенькіт розбитого скла і хрускіт меблів, які трощили загарбники.
З іншого боку річки знову загуркотіло. Може, то Амрен. Або ж Азріель чи Кассіан.
Річка. Вода.
Троє солдатів помітили мене на пагорбі й кинулися до мене. Проте я бігла назад до річки, до берега бурхливої Сидри.
Коло причалу вода вже почервоніла від крові. Я зробила кілька кроків у воду і щосили тупнула ногою. І, немов у відповідь, Сидра піднялася. Я поступилася силі, що вирувала у моїх кістках, у крові й легенях. Я стала Сидрою, глибокою і древньою. І підпорядкувала її своїй волі. Я віддавала накази річці, супроводжуючи кожний помахом меча.
Коли я знову повернулася обличчям до вулиці, троє ворожих солдатів закам’яніли, передчуваючи швидку смерть. І вони не помилилися. У мене з-за спини вискочили водяні вовки.
Солдати кинулися навтьоки. Але мої вовки були прудкіші.
Я встигла зробити сім кроків, перш ніж вовки повалили солдатів на землю, наповнюючи їхні глотки водою, від якої ті захлиналися… Я наздогнала солдатів і відсікла їм голови.
Власниця крамниці заплакала, впізнавши мене. Вона досі тримала в руках іржавий шматок металу. Дівчина кивнула мені. Я побігла далі, гублячись у своїй водяній зграї. Деякі солдати знову піднімалися в небо, відступаючи.
І тоді мої вовки відростили крила й кігті, перетворившись на соколів, яструбів і орлів.
Обладунки солдатів промокли до рубця, хоча й уважали, що врятувалися, — адже в повітрі вони не ризикували потонути. Деякі навіть посміхалися… Доки я не скинула руку й не стиснула пальці в кулак.
Уся вода, що була на їхніх обличчях, крилах, обладунках, миттєво перетворилася на кригу. Таку холодну, первісну, яка існувала ще до того, як сонце зігріло землю. Крига із земель вічної зими, крига з тих куточків моєї душі, які не мали співчуття до цих створінь, що насмілилися напасти на рідне місто, на мій народ.
Замерзаючи, десятки солдатів, які були вже не в змозі махати крилами, падали на землю й розбивалися об каміння. Тих, які б вижили, вже не було. А тих, що залишилися на землі, доганяли мої вовки й розривали. Так тривало, поки вулиці не вкрилися кригою, кров’ю, шматками крил і камінням.
Поступово крики мешканців міста змовкли, а крики солдатів стали для мене музикою. Я стояла посеред вулиці, міркуючи, де ще потрібна моя допомога. І раптом над дахами будинків з яскравими стінами промайнув знайомий сірий силует. Я відразу його впізнала.
Аттор вирішив втекти. Він гарячково махав крилами, його сіра шкіра й кам’яні обладунки були густо вкриті кров’ю невинних жертв. Я відправила в погоню за ним водяного орла, але він не зміг наздогнати Аттора. Він уникнув і мого орла, і яструба, і сокола, прокладаючи собі шлях високо в небі. Геть від мене і моєї сили — від Кассіана та Азріеля, які тримали оборону коло річки й захищали більшу частину міста, від Амрен, що використовувала свою темну магію і знищувала силу-силенну його вояків.
Ніхто з моїх друзів не бачив, як Аттор рятується втечею.
Якщо його не зупинити, він знову повернеться до Гайберну, до свого господаря. Він сам вирішив очолити військо — хотів помститися Азріелю. І я не сумніваюся, що золотоволоса королева-левиця постраждала від його рук. Так само, як і Клер.
«Де ти? — пролунав у мене в голові голос Різа, звідкілясь іздалеку крізь щілину в моїй ментальній стіні. — ДЕ ТИ?»
Аттор тікав. З кожним помахом крил він піднімався дедалі вище, летів далі й далі…
«ДЕ…»
Я засунула в піхви іллірійський клинок і бойовий ніж і нагнулася, щоб підняти стріли, які лежали на вулиці. Якими стріляли в моїх людей. Ясеневі стріли, змащені вже знайомою мені зеленуватою отрутою. Кривавою смертю.
«Я там, де й повинна бути», — відповіла я Різу.
І розчинилася в небі.
Розділ 59
Я розсіялася на сусідній дах, тримаючи в руках ясеневу стрілу й виглядаючи туди, де високо в небі був Аттор…
«ФЕЙРО!»
Я закрилася адамантовим щитом від голосу Різа, від нього самого.
Не зараз, не цієї миті. Таких міцних заслонів я ще не ставила. Зараз ніщо не повинно мене відволікати. Навіть він. Я смутно відчувала, як він бився об мій щит. Кричав у нього. Але навіть він не міг проникнути крізь нього.
Тому що Аттор —
Удалині, рвучись уперед, до мене, до Веларіса, світ накривала суцільна темрява. Солдати, поглинуті нею, вже не зводилися на ноги.
Мій суджений. Втілена смерть. Торжество ночі.
Я знову помітила Аттора, що летів на захід, до Гайберну, над містом.
Я розсіялася, кидаючи свою свідомість на нього, як мережу, яка з’єднує наші розуми, використовуючи зв’язок, як нитку, яка вела мене крізь час, відстань і вітер.
Я зачепилася за пляму його злоби, концентруючи свою сутність, фокусуючись на самому його ядрі. Справжнє втілення збоченості й гидоти.
З’явившись з вітру й тіні, я опинилася просто над Аттором. Він скрикнув, а його крила зігнулися, коли я накинулася на нього. Коли всадила отруєні ясеневі стріли в кожне з його крил. У головний м’яз.
Аттор зіщулився від болю, його роздвоєний язик розрізав повітря між нами. З висоти місто внизу здавалося лише плямою, а Сидра — тонким струмочком.
За мить я обернулася навкруг Аттора. Я стала живим полум’ям, що спалювало геть усе, чого я торкалася; перетворилася на кам’яну брилу, яка не поступалася міцністю тій, що відгороджувала мій розум.
Аттор пронизливо кричав, але ясеневі стріли в крилах позбавили його можливості триматися в повітрі, він не міг робити ними помахи. Вільне падіння. У світ, залитий кров’ю і сповнений болю.
Вітер шматував нас. Аттор не міг звільнитися від вогню, що його насилала я на нього. Так само, як і від моїх отруєних стріл, що пронизали його крила. Скалічили їх.
Його обпечена шкіра жахливо смерділа.
Падаючи, я змогла дотягнутися рукою до кинджала. Темрява, що поглинала небокрай, наближалася. Здається, Різ помітив мене.
Ще не все.
Ще не все.
Я націлила кинджал на кістляві груди Аттора.
— Це за Різа, — прошипіла я в його загострене вухо.
Вібрація від дотику кісток і криці різко відгукнулася в моїй руці. Срібляста кров зігріла мої пальці. Аттор закричав.
Я висмикнула кинджал, і срібляста кров цівкою бризнула мені в обличчя:
— Це за Клер.
Я знову встромила лезо, провертаючи його.
Будинки почали набувати форми. Сидра була червона від крові, але солдатів у небі вже не було. І на вулицях теж.
Аттор кричав і сичав, проклинав і благав, поки я не висмикувала кинджал, трощачи йому кістки й розриваючи жили.
Я вже розрізняла обриси людей унизу. Земля розширилася, готова нас зустріти. Аттор пручався так люто, що все, що я могла зробити, — це тримати його у своєму вогні. Спалена шкіра відривалася і злітала з нього.
— А це… — сказала я, нахиляючись ближче до нього, щоб прошепотіти на вухо, просто в його зогнилу душу.
Я встромила в нього кинджал утретє, насолоджуючись хрускотом кісток і плоті, і чітко проказала:
— Це за мене.
Я вже могла полічити камені на бруківці. Бачила смерть, що розкривала обійми, щоб прийняти нас. Я притулилася ротом до його вуха близько, як коханка, у той момент, коли можна було розгледіти наше відображення в калюжі крові.
— Побачимося в пеклі, — прошепотіла я й залишила кинджал у його тілі.
Калюжі йшли брижами від вітру лише за якийсь метр від нас.
І я розсіялася, залишивши Аттора позаду.
Я почула удар і хлюпання, ще коли летіла крізь світ, через який мене несла магічна сила, що її встигло набрати моє тіло. Усе сталося миттєво. Моє тіло просто не встигало за розумом. Ноги зрадили мене, і я впала на великий рожевий будинок так жорстко, що штукатурка на ньому потріскалася й посипалася мені на спину і плечі.
Я задихалася і тремтіла. А за кілька кроків від мене лежало щось зламане й розмазане по камінню — те, що донедавна було злісним і підступним Аттором… Уламки крил нагадували покручені гілки. З ними упереміш виднілися шматки обладунків, уламки кісток. Ніяка магія більше не вдихне життя в цей виплодок зла.
Хвиля темряви, сила Різенда, врешті знайшла мене на цьому боці річки. Ніхто не скрикнув, коли сонце погаснуло і в небі засяяли зірки. Мені здалося, що я почула слабке кректання і дряпання, немов ця темрява вишукувала солдатів, які сховалися всередині Веселки. А потім…
Хвиля відкотилася, і повернулося сонце.
Я почула за спиною звук кроків і шелест могутніх крил. Знайомі пальці торкнулися мого обличчя. Тепер я дивилася не на розбризкані останки Аттора, а в знайомі фіалкові очі.