Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 121)

Різ знову відсторонився, і я запротестувала, коли він схопив мене за стегна і смикнув до краю столу, через скупчення фарб, пензлів і кухлів із водою, потім закинув мої ноги собі на плечі так, щоб вони були з обох боків цих прекрасних крил, і встав на коліна переді мною.

Встав на зірки й гори, витатуйовані на його колінах. Різенд, який не стане на коліна ні перед ким і ні перед чим.

Я його суджена. Рівна йому.

Перший дотик його язика запалив усе в мені, кров шугонула всіма жилами.

«А коли пеститиму тебе, то хочу вдосталь поласувати цими смаколиками, призначеними тільки для мене».

Він схвально замуркотів у відповідь на мій стогін і пристрасно накинувся на мене. Тут він міг ласувати мною й не боятися, що буде тісно.

Однією рукою притискаючи мої стегна до столу, він жадібно рухав язиком. А коли його язик ковзнув усередину мене, я потягнулася, щоб схопитися за край столу: я відчувала, що ось-ось злечу.

Він прокладав шлях до вершини між моїх ніг. Його поцілунки й рухи пальців підкорялися єдиному ритму. Ковзнувши всередину, він цілував мене, водночас злегка кусаючи шкіру зубами…

Я без сил звісилася зі столу, коли розрядка пронеслася тілом, розщеплюючи мою свідомість на друзки. Він досі пестив мене, його пальці ще рухалися в мені.

— Різе, — хрипко промовила я.

Мені стало замало його пальців. Я хотіла відчути його в собі.

Але він залишався на колінах, ласуючи мною. Його рука придавила мене ще сильніше, щоб я не заважала його бенкету.

Я зірвалася за межу знову. І лише коли я вже трусилася, майже схлипуючи, обважніла від задоволення, Різ підвівся з підлоги.

Він обдивився мене, оголену, всю у фарбі, так само як і його обличчя й тіло, і послав мені задоволену чоловічу усмішку.

— Ти моя, — прогарчав він і взяв мене на руки.

Я хотіла нашого злиття біля стіни — хотіла, щоб він просто вдавив мене в стіну, але він відніс мене до кімнати, у якій я спала, і уклав мене на ліжко з пронизливою ніжністю.

Зовсім оголена, я дивилася, як він розстебнув ґудзики на своїх штанях, випускаючи звіра назовні. Побачивши предмет його іллірійської гордості, я відчула, що в мене від захвату пересохло в роті. Я ще відчайдушніше захотіла Різа, щоб він геть увесь ввійшов у мене. Я жадала повного злиття наших тіл і душ. Я хотіла його, безмежно хотіла.

Він склав крила й не вимовив жодного слова, нависши наді мною. Я вже знала: іллірієць ніколи не ляже з жінкою, залишивши крила розпростертими. Але я суджена Різа. Він може зробити виняток для мене. І я хотіла відчути його.

Я потягнулася через його плече, щоб погладити потужний вигин його крила.

Різ здригнувся, і я побачила, як його член сіпнувся.

— Пограєшся пізніше, — сказав він.

Гаразд, я зачекаю.

Його рот знайшов мій. Наш поцілунок був відкритий і глибокий. Він поклав мене на подушки, і я схрестила ноги на його спині, обережно уникаючи крил.

Хоча вже не дбала про це, коли він торкнувся мене в найпотаємнішому місці. І завмер.

— Пограємося пізніше, — прогарчала я йому й додала: — Ти мій.

Він засміявся так, що звук його сміху пронісся моїм тілом.

Знову… Тепер Різ сковзнув усередину мене. Швидше, глибше, глибше.

Я відчувала його поштовхи не лише тілом. Я відчувала їх через наш ментальний зв’язок. Нитка перетворилася на ланцюг, який не можна було розірвати. На промінь світла, який неможливо згасити.

З кожним його потужним поштовхом ланцюг міцнішав, ставав відчутнішим. Він і справді світився дедалі яскравіше.

Я майже не могла дихати, думати про щось, крім того місця, де наші тіла з’єднувалися. Він завмер всередині мене, даючи мені змогу звикнути. Я розплющила очі й побачила, що він дивиться на мене.

— Скажи це ще раз, — пробурмотів він.

Я зрозуміла, що він має на увазі.

— Ти мій, — видихнула я.

Різ трохи вийшов і з повільним поштовхом увійшов знову. З таким болісно повільним поштовхом.

— Ти мій, — видихнула я ще раз.

Вийшов — і знову з поштовхом увійшов.

— Ти — мій.

Знову поштовх — цього разу швидше, глибше.

І цієї миті я відчула зв’язок між нами, немов нерозривний ланцюг, немов яскравий, незгасимий промінь світла.

З кожним плавним рухом зв’язок розпалювалася яскравіше й сильніше.

— Ти мій, — прошепотіла я, запускаючи руки в його волосся, проводячи вниз по його спині, крилах.

Мій друг, який пройшов зі мною через безліч небезпек.

Мій коханий, що зцілив мою розбиту і змучену душу.

Мій суджений, чоловік, який чекав на мене всупереч усім сподіванням. Чекав усупереч обставинам.

Я рухала стегнами в такт з ним. Він цілував мене знову і знову, і наші обличчя спітніли. Кожна часточка мого тіла напружилася, кожен куточок горів і стискався.

— Я кохаю тебе, — прошепотів Різ, і я втратила владу над собою.

Розрядка пройшла моїм тілом, а він вривався в мене, жорстко і швидко, розтягуючи моє задоволення, поки я не відчула, не побачила й не ввібрала ніздрями запах зв’язку з ним, поки ці запахи не злилися в один і я не стала його, і він — моїм. Ми стали початком, серединою й кінцем. Ми були піснею, яка лилася відтоді, як спалахнув найперший відблиск світла в цьому світі.

Різ увійшов у мене геть увесь. За мить почалося виверження. Коли він досягнув піку, десь затремтіли гори, і останній сніг, що вкривав їх, зірвався сліпучо-білим каскадом, щоб зникнути в пащі ночі.

Потім настала тиша, що переривалася нашим уривчастим диханням.

Вкритими фарбою руками я обхопила його так само вкрите фарбою обличчя й повернула до себе. Його очі сяяли, немов зірки, що їх я колись дуже давно намалювала у злиденній батьківській хатині.

І я усміхнулася Різу, дозволяючи зв’язку суджених сяяти яскраво.

Не знаю, скільки ми так, ледачо пестячи одне одного, пролежали в обіймах одне одного, ніби нам і справді належав увесь час світу.

— Гадаю, я в тебе закохався, — мовив Різ, торкаючись пальцем моєї руки, — коли побачив, як ти розщеплювала ті кістки, щоб зробити пастку для Міденгардського хробака, або ж тієї миті, коли відбивала мої кпини на свою адресу. Це так нагадало мені Кассіана. Вперше за десятиліття мені захотілося засміятися.

— Ти закохався в мене, — запитала я, здивована, — тому що я нагадала тобі твого друга?

Він клацнув мене по носі.

— Я закохався в тебе, задавако, тому що ти була однією з нас, тому що мене не боялася й здобула свою ефектну перемогу, кинувши, немов спис, шматок кістки в Амаранту. Я тоді відчув дух Кассіана поряд зі мною й міг би заприсягтися, що чув, як він сказав: «Якщо ти не одружишся з нею, тупий дурню, це зроблю я».

Я пирхнула від сміху, проводячи вимазаною фарбою долонею по його татуйованих грудях, додавши до вже наявних візерунків кілька своїх — червоних і жовтих.

Ми обоє були у фарбі — з ніг до голови. Як і ліжко.

Різ простежив за моїм поглядом і хитро усміхнувся.

— Як зручно, що ванна доволі велика, щоб умістити двох.

Кров у мені мало не закипіла. Я підхопилася з ліжка, але Різ мене випередив. Я знову опинилася в його руках. Увесь він був заляпаний фарбою. Вона вкривала його обличчя, руки, тіло й навіть крила… До волосся присохла кірка, а його бідолашні прекрасні крила… прикрашали відбитки моїх долонь. Оголений, він відніс мене у ванну, яку вода вже сама собою наповнила — магія будинку виконувала наше бажання.

Різ зійшов сходами в купіль і задоволено зітхнув, занурившись у приємно гарячу воду. Я аж застогнала, бажаючи скоріше змити із себе фарбу й піт.

На кам’яному бортику з’явилася корзинка з милом і оліями, і я сперлася на Різа, злегка відштовхнулася й занурилася у воду. Між нами клубочився пар. Різ узяв шматок того мила, що пахнув сосновою смолою, і простягнув його мені разом із губкою.

— Здається, хтось забруднив мої крила.

У мене спалахнуло обличчя, а всередині все стиснулося. Іллірійські чоловіки та їхні крила такі чутливі.