Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 120)

Сльози покотилися його обличчям.

— І цей прекрасний дар, що з’явився в моєму житті завдяки Котлу, зник. Я відчайдушно вхопився за зв’язок. Не за угоду, ні — вона була нічим, просто павутинням. Але я вхопився за зв’язок між нами й смикнув справжню нитку, ту, що нас єднала. Я змусив тебе затриматися, залишитися зі мною, тому що якби ми звільнилися… Якби ми змогли звільнитися, тоді ми, всі семеро, були б там. Ми могли б повернути тебе. Я був ладен проникнути в розум кожного з них і продиктувати свою волю. Я б змусив їх врятувати тебе.

Руки в Різа тремтіли.

— Ти звільнила нас з останнім своїм подихом, а моя сила… Я вклав усю свою силу у зв’язок. Зв’язок суджених. Я відчував, що ти слабко дихала. Ти трималася.

Дім. Дім був у кінці зв’язку, як я й сказала Косторізу. Але не Темлін, не Двір Весни, а… Різенд.

— Амаранта померла, і я говорив з кожним Вищим Лордом через його свідомість, переконавши їх віддати частку, іскру своєї сили. Ніхто з них не став сперечатися. Гадаю, всі вони були занадто шоковані й не могли відмовити. І… я знову бачив, як Темлін обіймав тебе, цілував. Мені хотілося якнайшвидше потрапити додому, у Веларіс, але я затримався ще на кілька годин. Я повинен був переконатися, що з тобою все гаразд і ти звикаєш до нового тіла. Зачекав, давши тобі відпочити, потім знову смикнув за нашу нитку. І ти безпомилково мене знайшла. Я мало не сказав тобі тоді. Але ти була така засмучена… Стомлена. Тоді ти вперше подивилася на мене так, ніби я чогось вартий. Я пообіцяв собі: коли ми побачимося знову, я звільню тебе від домовленості. Тому що я був надто егоїстичний і знав: коли я зроблю все, щоб звільнити тебе просто там, він забере тебе, і ми вже ніколи не побачимося. Коли я майже пішов… гадаю, твоя трансформація у Фе зміцнила зв’язок, зробивши його постійним. Я знав, що зв’язок існує, і він накрив мене. Накрив так сильно, що мене охопила паніка. Я знав: якщо залишуся ще на мить, то заберу тебе із собою, і до біса наслідки. Тоді ти ненавиділа б мене решту життя. Я приземлився у Дворі Ночі. Мор саме чекала на мене. Я був таким безумцем, що все розповів їй. Я п’ятдесят років не бачив її, а сказав лише: «Вона моя суджена». І три місяці, три місяці я намагався переконати себе, що без мене тобі краще. Я намагався переконати себе, що через усе, що я вчинив, ти зненавиділа мене. Але я відчував тебе через зв’язок, через твої відкриті ментальні стіни. Я відчував твій біль, печаль і самотність. Відчував, як важко тобі було сховатися від темряви Амаранти, так само як і мені. Чув, що ти збиралася вийти за нього заміж, і сказав собі, що ти щаслива. Я мусив дозволити тобі бути щасливою, навіть якщо це вбивало мене. Навіть якщо ти й була моєю другою половинкою, ти заслуговувала на це щастя. У день твого весілля я планував напитися з Кассіаном, який гадки не мав, що зі мною коїться, але… знову відчув тебе. Я відчув твою паніку, відчай і почув, що ти благаєш когось — будь-кого — врятувати тебе. Тож одразу підхопився. Я розсіявся на весілля й ледве пам’ятав про те, ким я мав бути, яку роль мав зіграти. Усе, що я бачив, була лише ти і та твоя дурнувата весільна сукня. Ти, така худа. Дуже, дуже худа й бліда. І мені хотілося вбити його за це, але я повинен був витягнути тебе звідти. Повинен був вимагати виконання угоди лише цього разу. Щоб визволити тебе, побачити, що з тобою все гаразд. І тут наша угода була дуже доречна.

Різ глянув на мене. Я бачила, яким нещасним він почувався.

— Знала б ти, Фейро, як важко мені було відправляти тебе назад. Розуміти, що ти знову будеш там сумувати. Мучитися від того, що він ділить з тобою ложе. Мене це гнітило. Не лише тому, що ти моя суджена, але тому… — Він опустив очі, а потім знову подивився на мене. — Я знав… Я знав, що полюбив тебе тієї миті, коли підняв ніж, щоб убити Амаранту. Коли врешті-решт ти прийшла сюди… Я вирішив, що не розкажу тобі. Нічого з цього всього не розкажу. Я зберігав у тобі ілюзію нашої домовленості, позаяк твоя ненависть до мене була краща за два інші варіанти, які могли бути. Ти могла не мати до мене взагалі жодних почуттів або ж… відповісти взаємністю. А потім я б тебе навіки втратив. Так, як утратив своїх рідних і друзів. Тому я не розповів тобі. Я спостерігав за тим, як ти згасала. До того дня… того дня, коли він замкнув тебе. Я б убив його, якби він був там. Але я порушив кілька фундаментальних правил, забравши тебе. Амрен сказала, що, якби я змусив тебе визнати, що ми суджені, у нас не було б ніяких неприємностей, але… я не міг змусити тебе прийняти цей зв’язок. Я також не міг спробувати спокусити тебе цим зв’язком. Навіть якщо це й давало Темліну право розпочати війну проти мене. Ти стільки всього зазнала. Я не хотів, щоб ти думала, ніби все, що я зробив, було для того, щоб завоювати тебе і зберегти свої землі недоторканними. Але я не міг… не міг не бути поруч із тобою, кохати й хотіти тебе. І тепер не можу.

Він відкинувся назад і глибоко вдихнув. Я повільно повернулася до каструлі, що парувала, і насипала йому повну миску гарячого супу. Він стежив за кожним моїм кроком, поки я несла миску до столу.

— Ти кохаєш мене? — запитала я, зупиняючись біля столу.

Різ кивнув.

І я подумала, що слово «кохання» недостатньо відтворює його почуття до мене й мої почуття до нього, не кажучи вже про все, що він зробив для мене.

— Тоді їж.

Розділ 55

Я дивилася, як він їв і як його погляд метався між мною й мискою супу.

Коли в мисці не залишилося нічого, Різенд тихо поклав ложку на стіл.

— А чи не хочеш ти мені щось сказати? — нарешті спитав він.

— Я хотіла тобі щось сказати, ще коли відчинила двері й побачила тебе на порозі.

— А зараз? — грайливо спитав він, посуваючись до мене.

Я підійшла й сіла до нього на коліна. Його руки ніжно огорнули мої стегна. Я вдивлялася в його обличчя.

— А зараз хочу, щоб ти знав, Різенде, що я кохаю тебе. Хочу, щоб ти знав, що…

Його губи затремтіли, і я змахнула сльозу, що котилася по його щоці.

— Я хочу, щоб ти знав, — прошепотіла я, — що я була зламана, і моє серце досі ще зцілюється, але кожна його часточка належить тобі. І я пишаюся, пишаюся тим, що я твоя суджена.

Його руки оповили мене, і він притулився чолом до мого плеча. У нього трусилося все тіло, і я гладила рукою його шовковисте волосся.

— Я кохаю тебе, — повторила я слова, які раніше не наважилася б вимовити вголос. — Я погодилася б знову витримати всі випробування, щоб тебе знайти. Якщо війна все ж таки розпочнеться, ми будемо битися. Разом. Я не дозволю їм забрати тебе в мене.

Різ підвів голову, його обличчя блищало від сліз. Він завмер, коли я нахилилася, стираючи губами кожну сльозинку. Так само, як він колись стер мої своїми поцілунками.

Коли мої губи стали мокрими й солоними, я трохи відсторонилася, щоб подивитися в його очі.

— Ти мій, — видихнула я.

Його тіло здригнулося, ніби від схлипу, але його губи знайшли мої.

Поцілунок був м’який, ніжний. Поцілунок, який він міг би подарувати мені, якби ми мали час зустріти одне одного в наших розділених світах, залицятися одне до одного. Ніби в нас був час на таку розкіш. Я обняла його за плечі й гаряче поцілувала, він відповів. Суджений — мій суджений.

Я відчула, як його плоть затверділа, й застогнала від передчуття насолоди. Напевно, мій стогін звільнив його відчуття.

Різенд підхопив мене, і наступної миті я опинилася на столі, серед фарб і пензлів. Здається, я тепер лежала на дощечці, яку використовувала замість палітри.

Його поцілунки стали глибшими, і я схрестила ноги на його спині, притягаючи його ближче. Він відірвав уста від моїх і поцілував мене в шию, провів по шкірі язиком, залишаючи слід, а його долоні ковзнули під светр і рухалися вгору, поки не накрили мої груди. Я вигнулася від цього дотику і звела вгору руки, даючи йому змогу стягнути з мене одним легким рухом светр.

Я була оголена наполовину, і Різ із цікавістю розглядав мене. Ретельно вимиті волосся й руки знову вкрилися плямами фарби. Але все, про що я думала, — це його язик, який рухався навколо моїх сосків, пестячи їх.

Я занурила пальці в його волосся, а він уперся рукою в стіл поряд із моєю головою — просто в палітру з фарбою. Він гортанно засміявся, і я дивилася, затамувавши подих, як він провів рукою навколо моїх грудей, а тоді опустився нижче й намалював стрілку трохи нижче від мого пупка.

— Це щоб не забула, де скінчаться мої мандри, — сказав він.

Я загарчала на нього — мовчазний наказ, і він знову засміявся, знаходячи ротом другий мій сосок.

Різ потерся стегнами об мої, розпалюючи мене так, що я відчула: просто мушу доторкнутися до нього, просто повинна відчути ще більше його.

Руки мої були у фарбі, але мені було все одно, коли я схопилася за його одяг. Він трохи посунувся, щоб дозволити мені зняти з нього все — і одяг, і зброю. Бойовий обладунок упав на підлогу, оголюючи його прекрасне татуйоване тіло, потужні м’язи і крила, розпростерті над його широкими плечима.

Мій суджений — суджений мені.

Його губи зустрілися з моїми, я торкнулася його теплої шкіри й обхопила обличчя, розмазуючи фарбу й на ньому, й на волоссі, і тепер у ньому були пасма синього, червоного й зеленого кольору.

Його руки знайшли мою талію, і я підняла стегна, щоб допомогти йому стягнути з мене шкарпетки й легінси.