Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 119)
Я вхопилася за край стільниці, намагаючись втриматися на ногах.
— Потім вона прокляла Темліна. І ще один мій запеклий ворог міг допомогти нас звільнити. Кожної ночі, які я проводив з Амарантою, у неї в голові ворушилася думка: а чи не спробую я її вбити? Я не міг використовувати свої сили, щоб зашкодити їй. У неї був надійний захист проти тілесного ушкодження. Але протягом п’ятдесяти років — щоразу, коли входив у неї, я думав про те, як уб’ю її. Вона й гадки про те не мала. Не здогадувалася. Я так добре робив свою справу, що вона думала, ніби я насолоджувався цим, як і вона. З цієї причини вона почала довіряти мені — більше, ніж іншим. Особливо коли побачила, як я можу чинити розправу над її ворогами. Я був радий їх знищувати. Нехай більшість з них не була моїми ворогами, але за ними тягнувся шлейф усього найогиднішого. Розправляючись з ними, я вважав, що бодай частково звільняю Прифію від лайна… Так минуло десять років. Я вже не сподівався, що колись знову побачу своїх друзів, Веларіс. Я став забувати їхні обличчя. Утратив будь-яку надію.
Срібло заблищало в його очах, він тяжко зітхнув.
— Три роки тому, — тихо повів він далі, — я почав бачити ці… сни. Спочатку вони були миттєвими кадрами, ніби побаченими крізь чужі очі. Потріскує вогнище в похмурому будинку. Копиця сіна в сараї. Кролики в лісі. Зображення були нечіткі, немов я дивився крізь матове скло. Вони були короткі — рідкісні спалахи протягом кількох місяців. Я про них навіть не думав, поки одного разу не побачив серед зображень руку… Прекрасну людську руку. З пензлем у ній. Рука малювала квіти на столі.
Моє серце завмерло.
— І того разу я надіслав зворотну думку. Про нічне небо — про зображення, що тішило мене, коли я особливо його потребував. Відкрите нічне небо, зірки й місяць. Я не знав, чи адресат його отримав, але ж спробував.
Я затамувала подих.
— Ці сни — спалахи про цю людину, цю жінку… були для мене як свіже повітря. Це було нагадування, що десь там, на землі, панував мир, було світло. Що існувало місце й людина, яка була в достатній безпеці, щоб малювати квіти на столі. Вони тривали ще кілька років. До минулого року. Я спав поруч із Амарантою і раптом різко прокинувся від того сну… Цей сон був чіткіший і яскравіший. Так, ніби морок нарешті відступив. Вона — ти — спала. Я був у твоєму сні, спостерігаючи за твоїм кошмаром, у якому якась жінка перерізала твоє горло в той час, як тебе переслідував боге… Я не міг гукнути до тебе, поговорити з тобою. Але ти, здавалося, належала до нашого виду. І я зрозумів, що туман, напевно, був Стіною, а ти… зараз ти була у Прифії. Я бачив тебе крізь твої сни — і в таємниці зберігав ці зображення, знову і знову переглядаючи їх, намагаючись зрозуміти, де ти була й ким саме. Але тебе мучили кошмари, і ці істоти були у всіх Дворах. Я прокидався, відчувши твій запах, і він переслідував мене весь день. Але однієї ночі тобі наснилося, як ти стоїш серед зелених пагорбів, спостерігаючи феєрверки на честь Каланмаю.
З моєї голови вивітрилися всі думки.
— Я знав: є лише одне таке велике свято. Я дізнався, де розташовані ці пагорби, відчував, що ти там маєш бути. Я сказав Амаранті, що хочу вирушити до Двору Весни — начебто на свято, але насправді шпигувати за Темліном і спробувати дізнатися, чи не плете він змову проти неї й чи не з’явилися в нього спільники. Ми були близькі до зняття прокляття, і в неї почалася ледь не параноя. Вона сказала мені привести зрадників. Я пообіцяв їй зробити це.
Він звів на мене очі.
— Потрапивши туди, я зміг відчути тебе. Тому я пішов за цим запахом, і… там ти й була. Людина — всього лише людина, яку вели ті нікчеми, які хотіли… — Він похитав головою. — Мені хотілося вбити їх на місці, але це привернуло б зайву увагу. Тому я злегка попорпався в їхніх мізках, і вони дали тобі спокій. Я заговорив з тобою, не дуже розуміючи, що кажу. Я лише розумів: ти поруч, і я тримаю тебе за руку.
Він шумно видихнув.
Його перші слова мені — ні краплі брехні, ніякої загрози тим фейрі триматися подалі.
У мене було неясне відчуття того, що світ вислизає з-під моїх ніг, як прибережний пісок.
— Ти подивилася на мене, — сказав Різ, — і я зрозумів, що ти не знаєш, хто я такий. Що я міг бачити твої сни, але мої ти не бачила. І ти була лише… людиною. Ти була така юна і вразлива й зовсім не звертала на мене уваги, і я знав: якщо затримаюся надовго, хтось може побачити нас і повідомити про це їй, і тоді вона знайде тебе. Тому я пішов геть, розмірковуючи про те, що ти будеш рада спекатися мене. Але тоді ти покликала мене, ніби не могла відпустити, розуміла ти це чи ні. Я збагнув: ми ступили на небезпечну стежку. І ще зрозумів, що мені більше не можна бачитися й говорити з тобою. Навіть думати про тебе було небезпечно. Ти вигадала якусь неоковирну історію про неіснуючих подруг, які запросили тебе на свято. Це була відверта брехня, але я нічого не сказав. Як ти пам’ятаєш, я навіть не спитав, як тебе звати. Бачити тебе у снах — це одне, а перед очима… Напевно, десь дуже глибоко, у найпотаємніших глибинах своєї душі, я здогадувався, однак боявся зізнатися навіть собі. Якщо мої припущення були правильні і ти справді моя пара… Фейро, ти навіть не уявляєш, що зробили б тоді з тобою Амаранта і її посіпаки. З тієї ж причини я дозволив тобі піти. Коли ти пішла, я сказав собі, що, можливо… Котел був милостивий, а не жорстокий, що дозволив мені побачитися з тобою. Лише раз. Нагорода за те, чого я зазнав. І коли ти пішла, я знайшов тих трьох виродків. Я увірвався в їх свідомість, змінив їхнє життя, їхні історії й доправив до Амаранти. Змусив їх зізнатися в участі у змові про пошук інших заколотників тієї ночі. Там я змусив їх сказати, що вони ненавидять Амаранту і готували проти неї змову. На святі вони шукали собі можливих спільників. Вона різала їх живцем, під їхні відчайдушні волання і клятви в тому, що вони ні в чому не винні. У мене не було до них аніскільки жалості. Я знав, який вони мали намір щодо тебе. І ще знав: її знущання над ними здалися б дитячою забавкою порівняно з тим, як вона повелася б із тобою.
Я схопилася за горло. «У мене були свої причини бути там, — одного разу сказав він мені в Підгір’ї. — Не думай, Фейро, що мені це нічого не коштувало».
Різ, втупившись у стіл, повів далі:
— Я тоді й не знав, де ти живеш. Я й уявити не міг, що знайду тебе при Дворі Весни, поруч із Темліном. Наступного дня після Літнього Сонцестояння Амаранта відправила мене в маєток, тому що я їй догодив у день Каланмаю. Я приготувався поглузувати з нього, можливо, навіть затіяти бійку. Але коли зайшов до кімнати, запах у ній був мені знайомий, хоч і слабкий… А потім я побачив тарілку й відчув магію. Ти була там. Жила в будинку іншого мого заклятого ворога. Вечеряла з ним. На тобі його запах. Дивилася на нього так… немов любила його.
Кісточки на його пальцях побіліли.
— І тоді я вирішив: треба залякати Темліна. Налякати тебе й Люсьєна, але здебільшого Темліна. Адже я бачив, як він дивився на тебе. Те, що я зробив того дня… — Його губи зблідли, він їх підібгав. — Я увірвався у твою свідомість і пробув там доволі довго, щоб ти це відчула, щоб це налякало тебе, стало для тебе болючим. Я змусив Темліна благати — як Амаранта змусила благати мене, показавши йому, яким безпорадним він був, що не зміг врятувати тебе. І я молився, щоб моєї вистави було досить, щоб змусити його відправити тебе назад. Назад у людські землі, подалі від Амаранти, якій схочеться знайти тебе. Якби ти зруйнувала прокляття, вона знайшла б і вбила тебе. Але я був занадто егоїстичний — не міг піти, не дізнавшись твого імені. І ти дивилася на мене, немов я був монстром, тому я переконав себе, що це в жодному разі не мало значення. Але коли я запитав, ти збрехала. Я знав це. Твій розум був у моїх руках, і ти презирливо й передбачливо збрехала мені. Я розумів твої наміри: ти рятувала себе і своїх близьких. І я знову пішов, не заронивши в тобі жодного натяку, що я, можливо, не таке чудовисько, яким здаюся. Повинен зізнатися, щойно я покинув маєток Темліна, мене знудило, як то було і з тобою після кошмарних снів.
Губи в мене тремтіли, і я стиснула їх.
— Я знову перевірив будинок, щоб переконатися, що тебе вивезли з нього. Я пішов із ними того ж дня, коли вони пограбували маєток, щоб завершити свою виставу. Назвав Амаранті ім’я тієї дівчини, вирішивши, що ти його вигадала. Я не знав… Не знав, що вона відправила своїх посіпак за Клер. Але якби я зізнався у брехні… — Він важко зітхнув. — Коли вони привели її в Підгір’я, я пробрався в її голову. Я забрав її біль і сказав кричати тоді, коли вони чекатимуть, що закричить вона. Дівчину катували, а я як міг… намагався полегшити її страждання. Але через тиждень я зрозумів, що тортури і знущання можуть затягнутися. І тоді я знову проник у розум Клер і зробив її… байдужою лялькою. Вона тепер нічого не відчувала. Поки й не померла. Я досі бачу її обличчя. Обличчя моїх придворних. Обличчя тих, кого я вбивав за наказом Амаранти.
Дві сльози скотилися його щоками, стрімкі й холодні. Різ не став їх витирати.
— Я думав, що після всього із цим було покінчено — після смерті Клер Амаранта повірить, що тебе вже нема. А ти будеш далеко і в безпеці. І Веларіс буде недосяжним для Амаранти. Темлін програв. Але потім… Я був у кінці тронної зали того дня, коли Аттор привів тебе. Навіть на війні мене не охоплював такий жах, який охопив того дня. Занімівши, я спостерігав, як ти укладаєш з нею угоду. Я зовсім не знав тебе. Навіть імені твого не знав. Але я думав про твої руки, які малювали квіти, і уявляв, з якою насолодою Амаранта ламатиме твої пальці. Мені довелося дивитися на те, як тебе били Аттор і його підопічні. Пам’ятаю, з якою ненавистю й відразою ти поглянула на мене, коли я погрожував покопатися в мозку Люсьєна. А потім я дізнався, як тебе звати. Почув, як ти вимовляєш своє ім’я… Це було схоже на відповідь на запитання, яке я ставив невідомо кому протягом п’ятисот років. І тоді я вирішив, що битимуся. Битимуся жорстко, нечесно і затято, катуватиму, маніпулюватиму, але — битимуся. Якщо хтось здатен був звільнити нас від Амаранти, це була ти. Я думав, що Котел посилав мені ті сни, щоб сказати, що ти будеш тією, хто врятує нас. Врятує Прифію. Врятує моїх підданих, мій народ. Я спостерігав за виконанням твого першого завдання. Прикидаючись — завжди прикидаючись тією людиною, яку ти ненавиділа. Коли ти жахливо постраждала в сутичці із хробаком… я знайшов спосіб допомогти тобі. Шанс кинути виклик Амаранті, посіяти зерно надії для тих, хто знав, як прочитати послання, шанс підтримувати тебе живою, не викликаючи при цьому підозри. І шанс помститися Темліну… Використовувати його проти Амаранти, так, але й… помститися йому за мою матір і сестру… за тебе. Коли ми уклали ту угоду, ти так мене ненавиділа, що я знав: свою роботу я виконав добре. Отже, ми впоралися з цим. Я змусив тебе одягнутися так, щоб Амаранта нічого не запідозрила, і пити вино, щоб ти нічого не пам’ятала з нічних жахів, що коїлися в Підгір’ї. І за ніч до цього, коли я побачив вас двох у коридорі для слуг… Я приревнував. Я позаздрив йому й розлютився, що він використав ту єдину можливість залишитися непоміченими не для того, щоб витягнути тебе, а щоб бути з тобою. Амаранта відчула мої ревнощі. Вона бачила, як я тебе цілую, але цього разу я не зміг відвести її підозри. Вона вперше відчула, що тут не все так просто і ти для мене аж ніяка не іграшка, якою я бавлюся вечорами. Тієї ночі, після того як я покинув тебе, мені довелося обслуговувати її. Вона тримала мене довше, ніж зазвичай, намагаючись витягнути з мене відповіді. Але я сказав їй те, що вона хотіла почути: що ти була нічим, що ти була людським сміттям, що я використав тебе й викинув. Після всього цього… Я захотів побачити тебе. Востаннє. Наодинці. Я подумав, що розповім тобі все — але те, ким я став, те, що ти про мене думала… Я не наважився зруйнувати цю брехню. Потім настав час твого останнього завдання, яке ти повинна була виконати. І коли я побачив, як ти стікаєш кров’ю і кричиш, коли вона стала катувати тебе, щось у мені надірвалося. Коли я схопив кинджал і кинувся на неї, то вже розумів, хто ти для мене. Я розумів, що ти була моєю судженою, проте любиш іншого й заради його порятунку пожертвувала собою. Але тієї миті я не думав про те, з ким ти залишишся. Я відчував: якщо ти загинеш, я теж загину. «Моя, моя, моя суджена…» Ця думка поглинула всі інші… Потім вона зламала тобі шию.