Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 118)

— Азріель, Мор, Амрен і Кассіан.

— Ти ж знаєш, одного дня хтось розлютиться й намалює вуса під очима того, хто його образить.

Я стулила губи, щоб не розсміятися.

— О, Мор уже пообіцяла, що так і зробить.

— А як же мої очі?

Я застигла. Так, більше ніяких натяків, усе щиро.

Моє серце калатало так, що він це чув.

— Мені стало страшно їх малювати.

— Чому?

Різ повернувся до мене й подивився у вічі. Без гри й глузування цього разу.

— Спершу тому, що ти не сказав мені, і я страшенно через це розлютилася. Потім… боялася, що зрозумію, як аж надто ти мені подобаєшся, а я тобі — ні. І ще — я б намалювала їх і побажала, щоб ти був тут… І дивилася б на них увесь день — жалюгідний спосіб гайнувати час, еге ж?

— Так і є.

Легка, ледь помітна усмішка викривила його губи. Я кинула погляд на зачинені двері.

— Ти летів сюди.

Він кивнув.

— Мор не сказала мені, куди ти пішла, але таких безпечних місць, як це, небагато. Позаяк я не хотів, щоб молодчики з Гайберну переслідували мене, змушений був вибрати цей старомодний спосіб. На це потрібен був час.

— Тобі краще?

— Я зцілився. Швидко, з огляду на «криваву смерть». Завдяки тобі.

Я ухилилася від його погляду, прямуючи в бік кухні.

— Ти голодний. Я щось підігрію, — запропонувала я йому.

Різ випростався.

— Ти… приготуєш мені їжу?

— Розігрію, — сказала я. — Я не вмію готувати.

Він не бачив різниці. Навіть не знаю, чому він так серйозно до цього поставився… Я перелила суп із банки в каструлю. За ці дні я встигла звикнути, що вогонь на плиті спалахував сам собою.

— Я не знаю ваших правил, — сказала я, стоячи до нього спиною. — Поясни мені, що до чого.

Він зупинився посеред котеджу, спостерігаючи за кожним моїм рухом. Потім сказав сиплим голосом:

— Ритуал з’явився в дуже давні часи, коли ми майже не відрізнялися від звірів, однак значення його збереглося. Важливо, коли це відбувається вперше. Деякі пари навіть влаштовують щось подібне до свята, щоб у жінки був привід запропонувати своєму судженому їжу. Так зазвичай вчиняють багаті. Але головне полягає в іншому. Пропонування їжі означає, що жінка приймає зв’язок зі своїм чоловіком-судженим.

Я втупилася в суп.

— Розкажи мені свою історію — розкажи все.

Він зрозумів моє прохання: розповісти мені, поки я грію суп, і тоді я вирішу, пропонувати йому їжу чи ні.

Різ сів за стіл. У будинку стало тихо, якщо не брати до уваги постукування дерев’яної ложки, якою я помішувала суп.

— Під час Війни я потрапив у полон, — сказав Різ. — Мене захопила армія Амаранти.

Я припинила перемішувати, на мить затамувавши дух.

— Кассіан і Азріель були в різних загонах, тож гадки не мали, що мене ув’язнено з моїм військом. І що командири Амаранти утримували нас у камерах тижнями, катуючи й безжально вбиваючи моїх воїнів. Вони встромили ясеневі стріли в мої крила, а потім прикували ланцюгами, які ти бачила в печері. Ці ланцюги були одним із найбільших надбань Гайберну — камінь, видобутий із надр їхньої землі, здатний звести нанівець магічні сили Вищих Фе. Навіть мої. Мене підвісили до двох дерев і били, коли їм хотілося розважитися. Вони намагалися змусити мене розповісти, де були сконцентровані війська Двору Ночі. У мене на очах катували і вбивали моїх солдатів, гадаючи, що це зламає мене і зробить більш говірким. Проте я не зламався. Посіпаки Амаранти були надто тупі й не знали, що все, що треба їм зробити, — це відрізати мені крила, і тоді я втрачу сили. Можливо, мені просто пощастило, але вони навіть не намагалися цього зробити. А Амаранта… Їй було байдуже до мене. Я був лише воїном на полі битви, сином Вищого Лорда, а Джуріан щойно вбив її сестру. Вона й гадки не мала, що я щосекунди, щомиті обмірковував її вбивство. Я мав намір дати останній бій: вбити її за всяку ціну, навіть якщо заради цього мені доведеться розлучитися з крилами. Я стежив за охоронцями. Дізнався, як вона проводить день і де буває. Я визначив для себе час. І був готовий покінчити з усім цим і чекати Кассіана, Азріеля й Мор. У моїй душі жила лише лють, а ще я тішився тим, що мої друзі не втрапили в пастку. Але за день до того, як я мав убити Амаранту і, може, загинути й самому, вони із Джуріаном зійшлися на полі бою.

Він зробив паузу.

— Билися вони недалеко від того місця, де я висів на ланцюгах. Мене змусили дивитися. Я думав, що Джуріан мене випередить і вб’є Амаранту. Але сталося навпаки — Амаранта завдала йому нищівного удару. Тим часом Амаранта вирвала в нього, ще живого, одне око, відірвала палець і потягла в табір… Потім я слухав, як вона знущається над ним. Його крики не припинялися, він волав без кінця. Вона так зосередилася на його катуванні, що не помітила, як підійшов зі своїм легіоном мій батько. Тоді вона вбила Джуріана, щоб, бува, його не звільнили й він не втік. Таким чином батько врятував мене. Але на цьому мої муки не скінчилися. Батько сказав, що я його зганьбив, потрапивши в полон, і наказав Азріелю та іншим своїм воїнам залишити у мене в крилах ясеневі кілки. Мої рани були серйозні. Лікарі попередили: якщо піду воювати, не вилікувавши крила, літати більше не зможу. Я був змушений повернутися додому й лікуватися. А тим часом Війна наближалася до завершення.

— І що було потім?

— Вони уклали угоду, і так була зведена Стіна. Ми вже давно звільнили рабів Двору Ночі, позаяк не довіряли наші секрети людям, які розмножувалися так швидко, що мої предки не могли керувати їхньою свідомістю водночас. Утім, наш світ змінився. Війна змінила нас усіх. Кассіан і Азріель повернулися іншими; я став іншим. Ми прийшли сюди — в цей будиночок. Я ще не одужав, тому вони принесли мене. Тут ми дізналися про остаточні умови мирного договору. Мене охопила лють. Я звертався до зірок, розповідаючи їм про жахливу несправедливість. Амаранта, вчинивши стільки злочинів, не прийняла ніякої кари. І правитель Гайберну — Сонного королівства теж вийшов сухим із води. Мені пояснили, що злодіяння чинили з обох боків і тому справедливіше буде не проливати нової крові. Навіть батько наказав мені забути про минуле і пристосовуватися до життя в нових умовах. Але я не простив Амаранті знущань над моїми воїнами. Я нічого не забув. Батько Темліна був її другом. Коли мій батько його вбив, я подумав: може, тепер вона зрозуміє, що відчував я, дивлячись, як убивають моїх солдатів.

У мене руки трусилися, коли я помішувала суп. Я не знала… ніколи б не подумала…

— Коли через кілька століть Амаранта повернулася на ці землі, я ще не полишав наміру вбити її. Найжахливішим було те, що вона не знала, ким я був. Вона навіть не пам’ятала, що я був сином Вищого Лорда, якого вона тримала в полоні. Для неї я був всього лише сином чоловіка, який убив її друга. Я був лише Вищим Лордом Двору Ночі. Інші Вищі Лорди були переконані, що вона хотіла миру і торговельних відносин між нами. І лише Темлін не довіряв їй. Я ненавидів його, але він знав особисто Амаранту — і якщо він не довіряв їй… Я знав, що вона анітрохи не змінилася. Тому я планував убити її. Я нікому не розповів про свої наміри, навіть Амрен. Дозволив Амаранті думати, що був зацікавлений у співпраці. Тож вирішив взяти участь у святкуванні в Підгір’ї, де мали бути всі Двори — адже відзначали нашу торговельну угоду з Гайберном. І якби вона сп’яніла, я проник би в її розум, змусив зізнатися в кожній брехні і злочині, які вона скоїла, а потім розплавив би її мозок ще до того, як хтось зреагував. За це я був готовий іти на війну.

Я повернулася, притулившись до кухонних шафок. Різ дивився на свої руки, немов ця історія була книжкою, яку він читав.

— Проте вона думала швидше й діяла швидше. Її тренували протистояти таким навичкам, як у мене. Вона мала потужні ментальні стіни. Я так відволікся, пробираючись крізь них, що й не подумав про напій у своїй руці. Мені не хотілося, щоб Кассіан, Азріель або хтось іще став свідком задуманої мною розправи над Амарантою, тому не було нікого, хто б перевірив, що налито в мій келих. Амаранта тоді переграла всіх, зокрема й мене. Вино, яке ми випили, містило сильне магічне закляття, яке позбавляло нас магічної сили. Сила витікала з мене, як вода з прорваного бурдюка. Я мерщій мав діяти. Передусім я стер зі свідомості всіх підданих Двору Ночі пам’ять про Веларіс. На цей бенкет я взяв лише його верхівку. Я створив щит навколо Веларіса, пов’язуючи його з моїми друзями так, щоб вони залишалися на місці, бо вони ризикували зруйнувати захист, і використав залишки сили для того, щоб розповісти їм про те, що сталося. Будь-які їхні спроби визволити мене могли накликати незліченні біди на мешканців Веларіса й коштувати свободи їм самим. Відтепер моя сила цілком належала Амаранті.

Він подивився на мене. Погляд у нього був сповнений жахіть минулого, похмурий.

— Вона вбила половину Двору Ночі там, на місці. Щоб довести мені, що може це зробити. Як помсту за смерть батька Темліна. І я знав… у той момент я знав, що немає нічого, чого б я не зробив, щоб не дати їй поглянути на мій Двір іще раз. Побачити, ким я був і що любив. Тому я сказав собі, що тепер це стане новою війною, іншою битвою. І тієї ночі, коли вона увесь час стежила за мною, я знав, чого вона хотіла. Знав, що здебільшого річ була не в тому, щоб спати зі мною, а, вірогідніше, в тому, щоб помститися пам’яті мого батька. Я вирішив: що ж, вона отримає бажане. Тієї ночі я довів її до шаленства, до нестями. Вона стогнала і кричала, корчилася в судомах пристрасті й вимагала ще, ще. Вона була невситима.