Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 117)

Я додала трохи сніжно-білого, щоб освітлити коричневий, звірила відтінок з кольором її очей, взяла стілець, встала на нього й почала розфарбовувати прохід.

— Різ змушує тебе робити це так часто? Терпіти візити до них?

Мор сперлася на стільницю.

— Різ дозволив мені вбити їх, коли я побажаю, того ж дня, коли став Вищим Лордом. Я дбаю про ці візити, ходжу у Двір Жахіть, щоб… нагадувати їм про це час від часу й підтримувати зв’язок між двома Дворами, хай би який прикрий він був. Якби я пішла туди завтра й випатрала своїх батьків, він би навіть оком не змигнув. Можливо, у нього виникли б деякі незручності через це, але… він був би радий.

Я зосередилася на карамельно-коричневому начерку, який намалювала поряд із очима Амрен.

— Мені шкода, що тобі довелося стільки всього витримати.

— Дякую, — сказала вона, підходячи подивитися на мою роботу. — Візити до них завжди вибивають мене з колії.

— Кассіан здавався стурбованим.

Ще одне цікаве запитання.

Вона повела плечем.

— Кассіан, гадаю, теж насолодився б можливістю перерізати весь Двір Жахіть, почавши з моїх батьків. Можливо, одного разу я дозволю йому це зробити. Йому й Азріелю. Обом. Це стало б чудовим подарунком до дня Сонцестояння.

Я запитала, можливо, занадто буденним тоном:

— Ти розповіла мені про ваші стосунки з Кассіаном, але ви з Азріелем ніколи не…?

Різкий сміх.

— Азріель?! Ні! Після того випадку з Кассіаном я зареклася бути у стосунках із кимось із друзів Різа. Однак Азріелю не бракувало коханок, тож не турбуйся про нього. Він, звісно, приховує свої зв’язки краще за нас, але вони в нього є.

— Отже, якби він був зацікавлений, ти…

— Річ узагалі-то не в мені. Річ у ньому. Я могла б здерти із себе одяг просто в нього перед очима, він би не ворухнувся. Може, він і кинув виклик і довів свою силу всім цим іллірійським дурням, але яка різниця. Навіть якщо Різ зробить його принцом Веларіса, то Ез усе одно не вважатиме себе неправонародженим, недостатньо хорошим для кого-небудь. Особливо для мене.

— Але… ти — ти зацікавлена?

— Чому ти питаєш? — Її голос став жорстким і різким, більш настороженим, ніж завжди.

— Я досі намагаюся зрозуміти, як ви ладнаєте.

Вона форкнула, а це означало, що підозри зникли. Я намагалася не демонструвати свого полегшення так явно.

— Наша заплутана історія налічує п’ятсот років, тож у тебе є час розібратися. Хай щастить.

Я закінчила малювати її очі — медово-карі, поряд зі срібними очима Амрен. Мор запропонувала, так, немов це було відповіддю:

— Намалюй очі Азріеля. Поряд із моїми. І очі Кассіана поряд із очима Амрен.

Я скинула бровою.

Мор подарувала мені невинну усмішку:

— Так ми всі зможемо наглядати за тобою.

Я лише потрусила головою й зістрибнула зі стільця, щоб подумати над тим, як намалювати карі очі.

— Це так жахливо, — тихо спитала Мор, — бути його судженою? Бути частиною нашого Двору, нашої родини, нашої заплутаній історії і всього іншого?

Я змішала фарби в маленькій мисці, і вони були схожі на вир зі сплетених життів.

— Ні, — видихнула я. — Ні, це не погано.

І в мене з’явилася відповідь.

Розділ 53

Мор залишилася на ніч і навіть намалювала кілька простеньких фігур на стіні біля дверей, що вели в комору. Три жінки з довгим волоссям, кожна з яких нагадувала її саму; троє крилатих чоловіків, яких вона чомусь намалювала сповненими відчуття власної переваги. Я сміялася щоразу, як дивилась на них.

Вона пішла після сніданку, вимушена вийти за межі дії щита проти розсіювання, а я помахала їй — далекій тремтливій постаті, перш ніж вона розсіялася і зникла в нікуди.

Я подивилася на блискучу білу гладь, яка підтанула й трохи оголила траву, що простягнулася назустріч горам і небесній блакиті. Знайшовши вудки й риболовні снасті, які, певно, використовували погожої днини, я зрозуміла, що врешті літо наздожене й цю країну мрій, а сніг і лід невдовзі знову перетворяться на м’яку траву й польові квіти.

На мить, коротшу за сплеск водяних бризок, я побачила себе там: як я біжу через галявину під тонкою кіркою снігу, як купаюся в струмках, що вже затопили лісовий настил, як ласую великими літніми ягодами, а сонце ховається за горами…

А потім я повернуся додому у Веларіс, де нарешті вирушу на прогулянку кварталом художників, де побуваю у всіх тих лавках і галереях і багато про що дізнаюся. А можливо, одного дня я відкрию і власну крамницю. Але не для того, щоб продавати свої роботи, а щоб навчати інших.

Можливо, щоб навчити інших, як-от я: зламаних, тих, хто хоче боротися із цим, намагається зрозуміти, випірнувши із темряви й болю, хто вони є. А наприкінці кожного дня я б ішла додому втомлена, але задоволена… З відчуттям, що знайшла своє призначення. Щаслива.

Щодня я б ішла до міського будиночка своїх друзів, наповненого історіями про їхні минулі дні, і ми сиділи б за столом і вечеряли разом. А Різенд…

Різенд…

Він був би там. Він дав би мені грошей, щоб відкрити власну крамницю, а я б продавала свої картини, повертаючи йому борг, адже я не хочу бути комусь боржницею, навіть своєму судженому.

І він був би тут протягом літа, ширяючи над лугом, переслідуючи мене всюди, від невеликих струмків до верхівки гори з трав’янистим схилом. Він сидів би зі мною під зірками, годуючи мене великими соковитими ягодами, за тим самим столом у міському будиночку й сміявся б — і ніколи більше не був би байдужий, жорстокий і похмурий. Ніколи не був би чиїмось рабом або гірше — знову чиєюсь підстилкою.

А вночі… Уночі ми піднялися б нагору разом, і він нашіптував би мені свої історії, сповнені пригод, а я б ділилася розповідями про свій день, і…

Ось як це було б. Це майбутнє.

Я бачила для себе майбутнє, яскраве, немов схід сонця над Сидрою.

Бачила напрямок, мету і стимул до того, що ще могло запропонувати мені безсмертя. Це більше не здавалося мені таким безглуздим і нудним. І за нього я боролася б до останнього подиху, намагаючись здобути це й захистити.

Тому я знала, що мушу робити.

Минуло п’ять днів, і я розмалювала всі кімнати в котеджі. Мор наворожила додаткових фарб і їжі більше, ніж я могла б з’їсти. Потім знову зникла.

Але через п’ять днів я була сита донесхочу власними думками, що були моєю єдиною компанією — сита очікуванням, сита капіжем за вікном.

На щастя, Мор повернулася цієї ночі, барабанячи у двері гучно й нетерпляче.

За годину до цього я прийняла ванну, вимившись від фарби в тих місцях, у яких я навіть не припускала заляпатися, і, коли кинулася відчиняти двері, впускаючи холодне повітря, моє волосся ще було мокре.

Але на порозі стояла не Мор.

Розділ 54

Я дивилася на Різенда, він — на мене.

Його щоки палали, волосся було скуйовджене, він змерз, крила були згорнуті.

І я знала, що всього лиш одне моє слово, і він полетить назустріч морозній ночі. А якщо я зачиню перед ним двері, він піде й не тиснутиме на мене.

Його ніздрі надималися, вловлюючи запах фарби, але він не зводив з мене очей. Він чекав.

Суджений. Мій суджений.

Цей прекрасний, самовідданий, сильний чоловік — мій суджений. Він пожертвував собою, знищивши себе заради сім’ї, своїх людей, і вважав, що це все одно замало, щоб він був гідний когось… Азріель вважав, що він не заслуговує на таку, як Мор. І я подумала: а що, коли Різ… так само відчував щось подібне до мене? Я відійшла вбік, тримаючи перед ним відчинені навстіж двері.

Я ладна була заприсягтися, що відчула через наш зв’язок хвилю полегшення, від якої тремтіли коліна.

Але Різ окинув поглядом картину, що відкрилася перед ним, — яскраві фарби, які зараз наповнювали цей будинок життям, і сказав:

— Ти намалювала нас.

— Сподіваюся, ти не проти.

Чотири пари очей над дверима в коридорчик він упізнав одразу.