Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 116)

Того ж таки дня мене спіткала нудьга.

Жахлива, невблаганна нудьга. Спасибі, що я у приміщенні, доки сніг повільно тане під теплими променями м’якого весняного дня. Залишалося тільки слухати нескінченний капіж.

Знічев’я в мене пробудилася цікавість. І, коли я обстежила всі шафи й полиці обох спалень (де знайшла одяг, старі шматки стрічок, ножі та зброю, заховані й перемішані з іншими речами, ніби хтось поклав їх усередину й забув там), усі кухонні шухлядки (там знайшла їжу, каструлі та пательні, забруднену книгу рецептів) і вітальню (знайшлися ковдри, кілька книжок і ще більше зброї — всюди), зайшла до комори.

Як для місця відпочинку Вищого Лорда цей будинок був… незвичним, занадто простим. Він був облаштований турботливо, але речі були повсякденні, ніякої розкоші. Ніби це було місце для душі, куди Різ та його близькі могли прийти, упасти на ліжко або диван і не вдавати із себе когось іще, а лише сперечатися через те, чия черга готувати, полювати або наводити в будинку лад…

Родина.

Весь цей будинок наповнював мене внутрішнім теплом сім’ї, якої, власне, у мене ніколи й не було, на яку я і сподіватися не могла. Перестала сподіватися, змирившись із етикетом і формальностями життя в маєтку Темліна. З роллю символу для зломленого народу, з роллю золотого ідола й маріонетки Вищої Жриці.

Я відчинила двері, і на мене війнуло холодом, але свічки майже миттєво спалахнули й зігріли простір навколо завдяки магії, що робила будинок таким гостинним. На полицях не було пилу (напевно, завдяки тій самій магії), вдосталь було їжі, книжок, спортивного обладнання, згортків, мотузок і, на диво, зброї. Я навела лад у цих артефактах пригод минулого й майбутнього. І так занурилася в це, що майже пройшла повз…

Пів дюжини банок із фарбою.

Папір і кілька полотен. Старі, забруднені фарбою пензлі. Достоту хтось полінувався їх почистити.

Там було багато іншого художнього приладдя: пастель, акварелі, щось схоже на вугілля для начерків, але… Я глянула на фарбу, пензлі.

Хто з них міг користуватися всім цим, стирчати тут, як і я, або, навпаки, насолоджуватись вихідними разом з іншими?

Я переконала себе в тому, що мої руки тремтять від холоду, а не через те, що вперше за тривалий час я відкриваю кришку банки з фарбою.

Іще свіжа. Можливо, завдяки магії.

Я глянула на темну рідину, що виблискувала в банці: синя.

І почала збирати інше приладдя.

Я малювала весь день. А потім, коли сіло сонце, і всю ніч.

Коли вимила обличчя, руки, шию, місяць уже зник, і я кинулася в ліжко, навіть не перевдягнувшись. За мить я вже спала.

Прокинулася з пензлем у руці, коли весняне сонце ще не встало й не змусило сніг на горах танути.

Я зупинялася, тільки щоб поїсти. Сонце знову сіло, щоб відпочити від своєї роботи, коли я почула стукіт у передні двері.

Мій кремовий светр, вимазаний у фарбі, був геть зіпсований. Я застигла.

Знову стукіт, легкий, але наполегливий.

— Будь ласка, ти там жива? — почулося за дверима.

Я не знаю, було це полегшення чи розчарування, що я відчула, відчинивши двері й побачивши Мор, яка видихала хмаринки пари у свої змерзлі руки.

Вона подивилася на фарбу на моїх руках, у волоссі, а тоді на пензель у мене в руці.

А потім на те, що я зробила.

Мор увійшла в дім з морозної весняної ночі й тихо присвиснула, зачинивши двері.

— Тобі було що робити.

Я розфарбувала ледь не всі поверхні у вітальні.

Не просто широкі мазки, а прикраси — маленькі зображення. Деякі з них були дуже прості: низка бурульок, що звисали в проході.

Спочатку вони танули під першими променями весни, потім вибухали, ставали літніми квітами, а тоді трансформувалися в осіннє листя. Я намалювала коло з квітів навколо кавового столика біля вікна, листя і язики полум’я навколо обіднього столу.

Але між усіма цими хитромудрими малюнками я намалювала їх. Частинки портретів Мор, і Кассіана, і Азріеля, і Амрен… і Різа.

Мор підійшла до величезного вогнища, де я розмалювала камінну полицю чорним із золотими й червоними прожилками. Зблизька здавалося, що це просто красива фарба, але якщо дивитися з дивана…

— Іллірійські крила, — сказала вона. — О, вони ніколи не припинять тішитися й захоплюватися цим.

Вона підійшла до вікна, яке я прикрасила пасмами золота, латуні і бронзи. Мор помацала своє волосся й нахилила голову.

— Симпатично, — сказала вона і знову оглянула кімнату.

Її погляд упав на відкритий прохід у коридор спальні. І вона скривилася.

— Чому, — запитала вона, — чому там очі Амрен?

Просто над аркою я намалювала сяйливі срібні очі.

— Тому що вона завжди спостерігає.

Мор форкнула.

— Це неправильно. Намалюй поряд мої очі. Чоловіки в цій сім’ї повинні знати, що ми обидві дивимося. Тож коли вони наступного разу приїдуть сюди пиячити…

— Вони таке можуть?

— Бувало. — До Амаранти. — Щоосені всі троє з них закривалися тут днів на п’ять, а потім пили й пили, полювали й полювали, а по тому поверталися до Веларіса ледь живі, проте усміхнені. Те, що вони знатимуть, що тепер їм доведеться робити це під нашими пильними поглядами, зігріває моє серце.

Я щиро усміхнулася.

— Кому належала ця фарба?

— Амрен, — сказала Мор, закочуючи очі. — Одного разу влітку, коли ми були тут, вона вчилася малювати. За два дні їй набридло й натомість вона вирушила полювати.

Я стиха розсміялася. Підійшла до столу, на якому змішувала фарби. Можливо, це було боягузтво повернутися спиною до Мор, щоб спитати:

— Чи є новини про моїх сестер?

Мор оцінювала, чи в шухлядах достатньо запасів для мене — їжі та приладдя.

— Ні, ще ні, — сказала вона, обернувшись через плече.

— Він… одужує? Я лишила його лежати й мерзнути в багнюці, отруєного, ще слабкого. Я намагалася позбутися цих думок, коли працювала.

— Одужує поступово, усе гаразд. Злиться на мене. Звісно. Та то нічого.

Я змішала золотий колір для волосся Мор і червоний для іллірійських крил, щоб дістати яскраво-помаранчевий.

— Спасибі, що не сказала йому, що я тут.

Мор нічого не відповіла. На стільниці почала з’являтися їжа: свіжий хліб, фрукти, миски з чимось, що приємним ароматом заповнювало всю кімнату. Я ледь не загарчала від голоду.

— Але ти все одно повинна з ним поговорити. Спочатку, звісно, складно буде, але… ти маєш вислухати його. — Вона не дивилася на мене, поки говорила. — У Різа завжди на все свої причини, і він може бути з біса зарозумілим, але він зазвичай має рацію у своїх інстинктах. Він припускається помилок, але… Просто вислухай його.

Я вже вирішила, що так і зроблю, але натомість спитала:

— Як минув твій візит до Двору Жахіть?

Вона не відповідала якийсь час, її обличчя зблідло.

— Нормально. Батьків бачити завжди приємно, ти ж розумієш.

— Батько одужує? — Я додала кобальтовий колір Сифонів Азріеля до помаранчевого і змішувала, поки не дістала багатий відтінок коричневого.

Лукава усмішка.

— Повільно. Я, певне, випадково зламала йому ще кілька кісток під час свого візиту. Моя мати після цього прогнала мене. Яка ганьба.

Якась тваринна частина мене була в жорстокому захваті від цього.

— Прикро, справді, — сказала я.