Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 115)

— Він… З ним усе гаразд?

— Житиме, — відповіла я.

Мор більше не ставила запитань, і я не була в настрої щось розповідати. Ми підійшли до дверей будиночка, і вона їх відчинила, змахнувши рукою.

Головна кімната була обшита дерев’яними панелями і складалася з кухні праворуч і вітальні зі шкіряним диваном, покритим хутряним пледом, ліворуч. У задній частині будинку був невеликий коридор, що вів до двох спалень і ванної. Нічого зайвого тут не було.

— Коли ми були молодші, нас відправляли сюди для «роздумів». Різ потайки приносив мені випивку й книжки.

Я зіщулилася, почувши його ім’я, але коротко відповіла:

— Тут чудово.

За помахом руки Мор у каміні спалахнув вогонь, і тепло заповнило кімнату. Їжа з’явилася на стільниці в кухні, і щось застогнало в трубах.

— Дрова не потрібні. Він горітиме, поки ти не підеш.

Мор вигнула брову, ніби ставлячи німе запитання, коли це станеться.

Я відвела очі.

— Будь ласка, не говори йому, де я.

— Він спробує знайти тебе.

— Скажи йому, що я хочу побути на самоті. Деякий час.

Мор прикусила губу.

— Це не стосується мене.

— То нічого не кажи.

Проте вона продовжила:

— Він хотів сказати тобі. Мовчання вбивало його. Проте я ніколи не бачила його таким щасливим, як коли він з тобою. І не думаю, що це якось стосується того, що він твій суджений.

— Мені все одно.

Вона замовкла, але я ніби почула слова, які вона хотіла сказати. Тому промовила, ввічливо поклонившись:

— Дякую, що привела мене сюди.

Ввічливе прохання піти.

Мор схилила голову:

— Повернуся за три дні перевірити, як ти. Одяг, гаряча вода тут є. Будинок може «піклуватися» про гостей — просто побажай або скажи вголос, і все буде виконано.

Я хотіла лише тиші і спокою, але… від гарячою ванни не відмовилася б.

Перш ніж я встигла відповісти, Мор пішла.

Я залишилася сама, нікого не було за багато миль навколо, і я стояла в тиші й дивилася в нікуди.

Частина третя. Дім мороку

Розділ 52

У підлогу будинку була вбудована глибока ванна, досить велика, щоб вмістити іллірійські крила. Я наповнила її майже окропом, не дбаючи про те, яким магічним чином вона туди текла. Забралася всередину, мружачись, і зашипіла від високої температури води.

Провівши три дні без ванни, я мало не плакала від приємного тепла й чистоти.

Колись я тижнями була позбавлена цієї розкоші. Я й моя сім’я не могли собі цього дозволити. Постачання гарячої води в будинок завдавало більше клопоту, ніж користі: в нашому будиночку навіть ванни не було, а для того, щоб помитись, треба було принести силу-силенну відер з водою.

Я помилася темним милом, від якого пахло димом і соснами, а коли закінчила, сіла у воді, дивлячись на пару, що піднімалася між кількома свічками.

Суджений.

Це слово я згадала одразу після того, як вийшла з ванної. Одягнувшись у те, що знайшла в шафі у спальні — темні легінси, величезний кремовий светр до стегон і теплі шкарпетки, — я відчувала, що слово не йде з голови. У животі в мене забурчало, і я згадала, що не їла з учорашнього дня, тому що…

Тому що він був поранений і я геть з’їхала з глузду, коли його забрали в мене, збили в небі, немов птаха. Я діяла інстинктивно, у мене було єдине бажання — захистити його, і це бажання було глибоке…

Приховане в глибині мого єства…

Я знайшла миску із супом на дерев’яній стільниці, яку, напевно, залишила Мор, і вилила його в залізну каструлю, щоб підігріти. Свіжий хрусткий хліб лежав біля пічки, і я з’їла половину, чекаючи, поки суп нагріється.

Різ думав про це ще до того, як я звільнила нас від Амаранти.

Моє весілля… Він втрутився, щоб утримати мене від найбільшої помилки в моєму житті чи заради власної вигоди? Тому що я його суджена й дозволити мені зв’язати себе з кимось іншим було б помилкою?

Я вечеряла в тиші, слухаючи лише тріск вогню. І під тягарем думок раптом відчула надію на полегшення.

Мої стосунки з Темліном були приречені на поразку від самого початку. Я пішла, щоб знайти свого судженого. Прийти до мого судженого.

Якби я шукала способу уникнути незручності й чуток, єдиним виходом було б знайти справжнього судженого.

Я не була брехливою зрадницею. Ні. Навіть якщо… Навіть якщо Різ знав про те, що я його суджена, від самого початку.

Коли я ділила ліжко з Темліном ці довгі місяці, Різ знав, що я з ним, і не сказав нічого. Або ж йому було байдуже.

Може, не хотів цього зв’язку, може, сподівався на те, що він зникне.

Тоді я нічого не була винна Різу, мені не було за що вибачатися. Але він знав, що я погано відреагую, що це зашкодить мені більше, ніж допоможе.

А що, якби я знала? Якби знала, що я суджена Різенда, поки любила Темліна? Це не виправдовувало його за те, що він не сказав мені. Не виправдовувало його за ті тижні, коли я звинувачувала й ненавиділа себе за те, що так сильно його хотіла, коли він повинен був сказати мені. Але тепер я зрозуміла його.

Я вимила посуд, прибрала крихти з невеликого обіднього столу між кухнею і простором, що правив за вітальню, і вмостилася в ліжку.

Ще минулої ночі я лежала, скрутившись поруч із ним, і лічила його вдихи й видихи, щоб переконатися, що вони раптом не урвуться. Позаминулої ночі я була з ним, і його пальці були між моїх ніг, відчувала його язик у роті. А зараз… Попри те що в будинку було тепло, простирадла залишалися холодними. Ліжко було величезне — і порожнє.

Через невелике вікно я дивилася, як вкрита снігом земля світиться під голубуватим місячним сяйвом. Вітер загрозливо стогнав, піднімаючи прекрасні блискучі сніжинки.

Я думала, чи сказала йому Мор, де я.

Суджений. Мій суджений.

Я прокинулася від сліпучого сонячного світла, що відбивалося від снігу, і, мружачись, проклинала себе за те, що не закрила фіранки звечора. Мені треба було якусь мить подумати, щоб згадати, де я й чому перебуваю в цьому ізольованому будиночку глибоко в горах… Насправді я не знала, що це за гори.

Різ згадував своє улюблене усамітнене місце, яке Мор і Амрен якось спалили вщент у запалі бою. Я замислилася, чи це те саме місце, відбудоване заново. Усе тут було комфортне і стареньке, але у відносно доброму стані.

Мор і Амрен знали. Не знаю, чи я ненавиділа їх за це.

Звісно, Різ наказав їм мовчати, і вони поважають його бажання, але…

Я застелила ліжко, приготувала сніданок, помила посуд, а потім задумливо стала в центрі вітальні.

Я втекла. Саме цього й очікував Різ, як одного разу я сама йому сказала, що будь-хто при здоровому глузді втік би від нього. Як боягузка, як дурепа, я залишила його пораненого в холодній багнюці.

Втекла від нього, хоча за день до цього сказала, що не полишу його.

Я просила чесності, але щойно зустріла найперше випробування, навіть не дозволила йому проявити її. Я навіть не вислухала його.

Ти бачиш мене.

Я відмовлялася бачити його. Можливо, я відмовлялася бачити те, що було просто мене.

Я пішла. І, напевно… не мусила чинити так.