Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 114)
Його обличчя було виснажене і спотворене болем, а на губах виблискувала моя кров. Частина мене ненавиділа ті слова, що я зараз вимовила, те, як я з ним чиню, з ним, пораненим, але мене це не хвилювало.
— Ти можеш лише відповідати на них. Нічого більше.
Він кинув на мене стурбований погляд, але кивнув на знак згоди, беручи до рота ще трохи рослини.
Я дивилася вниз, на нього, воїна-напівіллірійця, з душею якого була з’єднана моя душа.
— Ти давно знаєш, що я твоя суджена?
Різ заціпенів. Як і весь світ навколо. Він глитнув.
— Фейро…
— Ти давно знаєш, що я твоя суджена?
— Ти… спіймала суріеля?
Гадки не маю, як він здогадався.
— Я ж сказала, що тобі не можна запитувати.
Мені здалося, щось схоже на паніку відбилося на його обличчі. Він знову пожував траву — ніби вона миттєво допомагала, ніби він зрозумів, що йому потрібно зібратися на силі, щоб витримати розмову зі мною. Поступово його щоки рожевіли — можливо, причиною була цілюща сила моєї крові.
— Деякий час я здогадувався, — відповів Різенд, ковтнувши ще раз. — Але знав уже точно, коли Амаранта вбивала тебе. А коли ми стояли на балконі в Підгір’ї, одразу після того, як усе скінчилося, я
Тоді його очі розплющилися, і він позадкував, шокований, наляканий. І зник. Це сталося більше ніж пів року тому.
Кров пульсувала в мене у вухах.
— Коли ти збирався мені розказати?
— Фейро…
—
— Не знаю. Хотів учора. Або в будь-який інший момент, коли ти зрозуміла б, що це не просто угода між нами. Я сподівався, що ти зрозумієш, коли ти була в ліжку зі мною, і…
— Решта знає?
— Амрен і Мор знають. Азріель і Кассіан здогадуються.
Моє обличчя палало. Вони знали. Вони…
— Чому ти не сказав мені?
— Ти була закохана в нього, збиралася вийти за нього заміж. До того ж ти… такого натерпілася, що я відчував: буде неправильно розповісти тобі.
— Я заслуговую на те, щоб знати.
— Тоді ти сказала мені, що хочеш відволіктися й
Отже, слова, які я виплюнула йому в обличчя після ночі у Дворі Жахіть, досі не відпускали його.
— Ти обіцяв. Обіцяв, що більше ніяких секретів, ніяких ігор. Ти
Щось у моїх грудях почало оживати. Частина, яку я вважала давно мертвою…
— Я знаю, що обіцяв, — відповів Різ, і його обличчя знову засяяло. — Гадаєш, я не хотів розповісти? Гадаєш, мені приємно було чути, що ти хочеш мене, тільки щоб розважитися й розслабитися? Гадаєш, я не збожеволів, що ці виродки підстрелили мене в небі, бо я занадто переймався думками, чи повинен сказати тобі, чи мушу чекати, чи просто прийняти ті крихти, що ти мені запропонувала, і задовольнятися ними? Чи, може, я повинен просто відпустити тебе, щоб ти не згаяла своє життя, переховуючись від убивць і Вищих Лордів, які полюватимуть на тебе за те, що ти зі мною?
— Я не хочу цього чути. Не хочу чути, як ти пояснюєш мені, що вирішив, ніби знаєш краще за мене, з чим я не зможу впоратися…
— Не так я вирішив.
— Я не хочу чути про те, що ти вирішив не казати мені, тоді як твої друзі знали й
— Фейро…
— Поверни мене в табір іллірійців. Негайно.
Різ жадібно, глибоко вдихаючи, ковтав повітря. Він задихався.
— Прошу.
Я накинулася на нього, схопила за руку.
«Негайно поверни мене туди».
У його очах я побачила біль і жаль. Побачила, але мені було все одно. Тепер, коли щось у моїх грудях скручувалося й ламалося. Коли моє серце… Моє
Тепер воно боліло.
Різ побачив це й навіть більше на моєму обличчі. Але я не помітила там нічого, крім страждання, коли він зібрався на силі й, стогнучи від болю, розсіяв нас в іллірійський табір…
Розділ 51
Ми впали на замерзлу багнюку поряд із маленьким кам’яним будинком.
Не думаю, що він хотів розсіяти нас у бруд, але його сили вичерпалися. Окинувши оком двір, я помітила, що Кассіан і Мор снідають у будинку, біля вікна. Їхні очі розширилися, коли вони помітили нас, і вони обоє кинулися до дверей.
— Фейро, — застогнав Різ, намагаючись підвестися на заслаблих руках.
Я залишила його, а сама метнулася до будинку.
Двері розчинилися, Кассіан і Мор прожогом вискочили надвір. Підбігши, вони уважно роздивлялися нас — чи ми не пошкоджені. Кассіан, побачивши, що я ціла, підбіг до Різа, який намагався підвестися з багнюки, що нею була вкрита його оголена шкіра, а Мор звернула увагу на вираз мого обличчя.
Я підійшла до неї й холодно сказала:
— Я хочу, щоб ти забрала мене куди-небудь далеко звідси. Просто зараз.
Мені необхідно було піти — потрібне було тихе і спокійне місце, щоб подумати.
Мор дивилася на нас, кусаючи губу.
— Будь ласка, — сказала я, і мій голос урвався на півслові.
Позаду мене захрипів Різ, знов промовляючи моє ім’я.
Мор знову поглянула мені в обличчя і схопила за руку. Ми розчинилися в нічному вітрі.
Яскраве світло засліпило мене, а потім я окинула жадібним поглядом місцевість, у якій опинилася: навколо мене були лише гори і сніг, свіжий і мерехтливий у світлі дня, такий сліпучо чистий порівняно з моїм укритим брудом одягом.
Ми були високо в горах, а за сто метрів від нас стояв дерев’яний будиночок, схований між скель від вітру. У будинку було темно, і, крім нього, навколо нічого не було, скільки я могла розгледіти.
— Дім захищений, сюди ніхто не зможе розсіятися. Ніхто не зможе сюди потрапити без дозволу нашої сім’ї.
Мор пішла вперед, і сніг захрустів під її черевиками. Без вітру день був досить теплий — весна в усьому світі вступала у свої володіння, але було зрозуміло: тільки-но сонце сяде, як підморозить. Я пішла за Мор, але раптом відчула якийсь доторк.
— Тобі дозволено входити, — сказала Мор.
— Тому що я його суджена?
Мор по коліна в снігу пробиралася до будинку.
— Ти сама здогадалася чи він сказав?
— Мені сказав суріель. Після того, як я зловила його й дізналася, як вилікувати Різа.
Вона вилаялася.