Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 123)

Був проблиск у темряві — спалах давнього болю, душевний шрам. І я зрозуміла, чому він хотів мене саме в цій позі, чому хотів закінчити все саме так — щоб я була на ньому.

Мені защеміло серце. Я нахилилася, щоб поцілувати його, м’яко, трепетно.

Тієї миті, коли наші губи зустрілися, я опустилася на нього, й тепер він був набагато глибше, і Різ прошепотів моє ім’я мені в губи. Я цілувала його знову і знову, повільно рухаючи стегнами. Пізніше, іншим разом — ще буде час, щоб зробити це жорстко і швидко. Але зараз я не думатиму про те, чому саме в цій позі він хотів закінчити, хотів, щоб я затьмарила плями темряви своїм світлом.

Я сяятиму — для нього. Сяятиму. Для свого власного майбутнього.

Тому я сперлася руками на його широкі груди й випустила назовні це сяяння, даючи йому змогу розігнати пітьму того, що зробили з ним, моїм судженим, моїм другом.

Різ прохрипів моє ім’я. Зірки закружляли, коли він глибоко увірвався в мене.

Гадаю, що світло, яке я випромінювала, могло бути зірковим. Або, можливо, мій зір викривився, коли розрядка накрила мене ще раз і Різ, промовляючи моє ім’я знову і знову, пролився в мені.

Я залишилася на ньому, вп’явшись кінчиками пальців у його груди й милуючись ним. Нами.

Він торкнувся мого вологого волосся:

— Нам треба знайти спосіб притлумити сяйво.

— Я доволі легко можу приховати тіні.

— Так, але ти втрачаєш, коли сердишся. А в мене є намір зробити тебе найщасливішою у світі, тож я відчуваю, що нам потрібно буде навчитися контролювати це дивне сяйво.

— Отакий ти. Завжди все обмірковуєш, підраховуєш.

Різ поцілував куточок моїх губ.

— Годі навіть уявити, як ретельно я продумую все пов’язане з тобою.

— Хтось, пам’ятаю, говорив про стіну.

Його сміх був чуттєвою обіцянкою.

— Наступного разу, Фейро, я візьму тебе біля стіни.

— Так, що всі картини попадають.

Різ розреготався.

— Покажи мені ще раз, що ти вмієш робити цим нечестивим ротом.

Я підкорилася.

Це було б неправильно порівнювати, тому що, напевно, кожен Вищий Лорд міг змусити жінку не спати всю ніч, але Різенд був ненаситний. Однак я не наважилася б дорікнути Різу, бо сама була так само ненаситна.

Я не могла зупинитися, не могла насититися його смаком, відчуттям його всередині мене. Більше, більше, більше, поки не відчула, що можу збожеволіти від задоволення.

— Це нормально, — сказав Різ під час сніданку, жуючи кусень хліба.

Ми ледве дісталися кухні.

Він ступив лише крок від ліжка, відкривши мені свої величні крила, м’язисту спину й сідниці, і я стрибнула на нього. Ми впали на підлогу, і він порвав кігтями маленький килимок, коли я осідлала його.

— Що нормально? — перепитала я.

Я ледве стримувалася, щоб не повторити все знову.

— Це безумство, — сказав він обережно, наче побоюючись, що одне неправильне слово може підстьобнути нас знову накинутися одне на одного, перш ніж ми встигнемо поповнити запас сил їжею.

— Коли пара приймає зв’язок суджених, це… приголомшує. Знову ж таки, це бере початок відтоді, коли ми були тваринами. Напевно, щоб подбати про те, щоб жінка напевно завагітніла.

Моє серце збилося з ритму на цій його фразі.

— Деякі пари не виходять із дому цілий тиждень. Чоловіки стають такими неврівноваженими, що їм може бути небезпечно з’являтися на людях. Я бачив, як зазвичай розумні й освічені чоловіки розтрощують кімнату лише тому, що інший чоловік не так подивився на його суджену, якщо це сталося невдовзі по тому, як було закріплено зв’язок.

Я видихнула зі свистом. Інша зруйнована кімната пронеслася в моїй пам’яті.

Різ знав, що переслідувало мене у спогадах, і тому промовив м’яко:

— Я хочу вірити, що контролюю себе краще, ніж звичайний чоловік, але… будь терпимою до мене, Фейро, якщо я трохи нервую.

Те, що він визнав це все…

— Ти не хочеш іти звідси.

— Я хочу залишитися в цій спальні і брати тебе, поки ми обоє не захрипнемо від криків і стогонів і поки у нас не оніміють руки, ноги тощо.

Я вже ладна була прийняти пропозицію, бо жадала його, але… нам треба було йти. Королеви. Котел. Джуріан. Війна.

— Щодо… вагітності, — промовила я.

І могла з тим же успіхом вилити відро крижаної води на наші голови.

— Ми не… Я не п’ю настоянки. Не пила тобто.

Він відклав хліб.

— Ти хочеш її пити?

Якби я це зробила, якби почала сьогодні пити ту гіркувату настоянку, вона погасила б ризик вагітності після нашої бурхливої ночі. Але…

— Якщо я суджена Вищого Лорда, то повинна виносити тобі спадкоємця, чи не так? Тоді, напевно, мені не варто приймати настоянку.

— Ти не винна мені абсолютно нічого, — прогарчав він. — У нас жінок не зобов’язують народжувати проти їхнього бажання. І потім, не в усіх пар народжуються діти. Діти — рідкісний дар, тому їх так цінують. Але я не хочу, щоб ти народжувала проти своєї волі. Таке бажання має бути обопільним. І просто зараз, з огляду на майбутню війну й Гайберн… Визнаю, мене жахає думка, що моя суджена завагітніє, коли навколо нас сила-силенна ворогів. Мене жахає те, що я можу зробити, якщо тобі вагітній щось або хтось загрожуватиме. Або заподіє шкоду.

Щось туге в моїх грудях розслабилося, але холодок пройшов вниз моєю спиною, коли я уявила, як ця сила, ця лють, яку я бачила у Дворі Ночі, буде випущена на весь світ.

— Тоді я почну приймати її сьогодні, щойно ми повернемося.

Мої коліна підкошувалися, коли я підвелася з-за столу й попрямувала в спальню. Мені треба було прийняти ванну — я вся була покрита ним, і в мене в роті залишався його смак, навіть незважаючи на сніданок. Різ м’яко вимовив у мене за спиною:

— Але я був би щасливий, безмірно щасливий, якби одного разу ти зробила мені честь, подарувавши дітей. Я буду щасливий розділити з тобою всі турботи про них.

Я повернулася до нього.

— Спочатку я хочу пожити, — сказала я. — З тобою. Хочу побачити світ і вирушити назустріч пригодам. Я хочу знати, як це — бути безсмертною, бути твоєю парою, частиною твоєї сім’ї. Хочу бути готовою до дітей. І я егоїстично хочу, щоб ти був лише моїм деякий час.

Його усмішка була ніжна й мила.

— Можеш не поспішати. Розпоряджайся часом на свій розсуд. А позаяк я знаю, що ти — моя на всю вічність, мені нема чого квапитися.

Я встигла дійти до краю ванної, а біля неї Різ піймав мене, обережно опустив у воду й увійшов у мене — повільно, глибоко… Ми з насолодою кохалися, і наші щасливі обличчя оповила пара.

Розділ 56

Різ розсіяв нас в іллірійський табір. Ми не затримаємося тут надовго, щоб не наражатися зайвий раз на небезпеку із десятьма тисячами іллірійських воїнів, розміщених навколо нас на гірських вершинах. Різ сумнівався, що хтось буде таким дурним, щоб напасти на нас.

Щойно ми опустилися в багнюку біля невеличкого будинку, Кассіан ліниво промовив ззаду нас:

— Ну нарешті. Вчасно.

Звірячий, тваринний рик, що вихопився з Різа, не був схожий ні на що, що я чула, і я схопила його за руку, коли він метнувся до Кассіана. Той глянув на Різа й засміявся.

Іллірійські воїни почали стрімко злітати в небо, забираючи із собою жінок і дітей.

— Тяжка прогулянка верхи? — Кассіан зібрав своє темне волосся тонким зношеним шкіряним ремінцем.

Різ тепер випромінював надприродну тишу, попри те що за мить гарчав. Тиша перед бурею. Але мені не хотілося, щоб він розтрощив табір, тож я мовила: