Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 112)

Кров капала на підлогу.

Я витягла ніж, який завжди носила на стегні, оглянула отвір рани і обережно взялася за стрілу. Він зашипів. Я завмерла.

— Давай, — повторив Різ.

Кісточки його пальців побіліли, коли він стиснув їх у кулаки на підлозі.

Я опустила гострий край ножа на древко й почала обережно пиляти. Залиті кров’ю м’язи на спині Різа сіпнулися й напружилися, його дихання стало швидким і нерівним. Занадто повільно… я просувалася дуже повільно.

Але якщо поспішити, я можу поранити його ще сильніше, пошкодити чутливі крила…

— Знаєш, — сказала я, перекриваючи звук ножа, — одного разу влітку, коли мені було сімнадцять, Елейн купила мені трохи фарби. У нас було достатньо грошей, щоб купити щось зайве, і вона купила мені й Несті подарунки. Їй забракло на всю палітру, але вона купила мені червону, синю і жовту фарбу. І я використовувала їх до останньої краплі, розтягуючи як могла, і розмалювала все в будинку…

Він різко втягнув повітря, і я нарешті закінчила розпилювати стрілу. Не попереджаючи його, я витягла обрубки древка м’яким рухом.

Він вилаявся, його тіло напружилося, кров бризнула з рани й зупинилася.

Я ледь не зітхнула з полегшенням. І перейшла до наступної стріли.

— Я розмалювала стіл, шухляди, одвірок… І у нас був старий чорний комод у спальні… По одній висувній шухляді для кожної з нас. Усе одно одягу було небагато.

З другою стрілою я впоралася швидше, і Різ внутрішньо приготувався, коли я витягла її. Кров потекла сильніше й зупинилася. Тепер третя стріла.

— Я намалювала квіти для Елейн на її шухляді, — вела далі я, розпилюючи древко. — Маленькі троянди, бегонії, іриси. Для Нести… — Уламок стріли впав на підлогу, і я вийняла другу половинку.

Я дивилася, як кров полилася й зупинилася… Дивилася, як він повільно опустив крило до землі, його тіло тремтіло.

— Для Нести, — сказала я, перемістившись до другого крила, — я намалювала спалахи вогню. Вона завжди злилася, завжди палала. Гадаю, Неста й Амрен легко б подружилися. Мені здається, що попри її характер їй би сподобався Веларіс. І, думаю, Елейн… Елейн він теж сподобався б. Хоча, можливо, вона трималася б ближче до Азріеля, просто щоб відчувати себе впевненіше і спокійніше.

Я усміхнулася від цієї думки — уявляючи, який милий вигляд вони мали б разом. Якщо, звісно, войовничий Азріель перестане таємно впадати за Мор. У чому я сумніваюся. Азріель любитиме Мор, поки не перетвориться на шепіт темряви серед зірок.

Я покінчила з четвертою стрілою і взялася за п’яту.

Голос Різа пролунав хрипко, коли він запитав, дивлячись у підлогу:

— Що ти намалювала для себе?

Я вийняла п’яту й перейшла до шостої, перш ніж відповісти:

— Я намалювала нічне небо.

Він завмер. Я повела далі:

— Я намалювала зірки й місяць, і хмари, і нескінченне темне небо. — Я закінчила з шостою стрілою і, розпилюючи сьому, додала: — Ніколи не розуміла чому. Я зрідка виходила ночами… Найчастіше була занадто втомлена після полювання й засинала. Але тепер я думаю… — Я витягла сьому, останню стрілу. — Питаю себе: може, якась частина мене знала тоді, що на мене чекає попереду? Що я ніколи не стану милою садівницею і не палатиму, як вогонь, — але стану спокійною і незламною, і багатогранною, як сама ніч. Буду прекрасною для тих, хто знає, куди дивитися, але якщо ніхто не схоче поглянути на мене, а лише боятиметься… Що ж, мені буде байдуже. Гадаю, що попри весь свій розпач і безвихідь ніколи не була по-справжньому сама. Що завжди шукала це місце… шукала всіх вас.

Кров зупинилася, і друге крило втомлено опустилося на підлогу. Дуже повільно, але рани на його спині стали рубцюватися. Я обійшла навколо його схиленого тіла, рук, що вчепилися в камені, і опустилася на коліна.

Він підвів голову. Очі сповнені болю, безкровні губи.

— Ти врятувала мене, — прошепотів він надтріснутим голосом.

— Розкажеш, хто це був, пізніше.

— Засідка, — усе одно сказав Різ, вдивляючись у моє обличчя, перевіряючи, чи я не поранена. — Солдати Гайберну, озброєні ланцюгами від самого короля, щоб знищити мою силу. Швидше за все, вони відстежили магію, яку я використовував учора… Мені шкода.

Він уривчасто говорив. Я пригладила рукою його чорне волосся. Ось чому він не міг використовувати наш зв’язок, не відгукувався на мій уявний заклик.

— Відпочинь, — прошепотіла я й потягнулася, щоб дістати ковдру з похідної сумки. Він зловив моє зап’ястя, перш ніж я піднялася. Його вії опустилися — свідомість стрімко покидала його. Занадто швидко і важко.

— Я теж шукав тебе, — прошепотів Різ.

І втратив свідомість.

Розділ 50

Я спала поруч із ним, зігріваючи як могла. Віддаючи своє тепло, я всю ніч стежила за входом до печери. У лісі нишпорили чудовиська, і їхнє гарчання й шипіння почало вщухати, тільки коли стали помітні сірі відблиски світанку.

Ранкове світло забарвило стіни печери, але Різ досі не прийшов до тями, його шкіра була липка. Я оглянула його рани — вони лише трохи затягнулися, і з них сочилася масляниста рідина.

Поклавши руку йому на чоло, я відчула сильний жар і вилаялася.

Ті стріли були отруєні й досі залишалися в тілі Різа. Іллірійський табір був надто далеко, і моїх сил, вичерпаних після минулої ночі, забракне, щоб перенести нас на таку відстань.

Але якщо їхні жахливі ланцюги мали відібрати його силу, ясеневі стріли — повалити його, то отрута…

Минула година, але йому не стало краще. Золотава шкіра стала блідою, дихання було поверхове.

— Різе, — покликала я стиха.

Він не рухався. Я поторсала його. Якби він сказав мені, яка саме це була отрута, я б спробувала знайти, чим допомогти… Але він не прийшов до тями.

Ближче до обіду я запанікувала.

Я нічого не знала про отрути й протиотрути. Та ще й тут, так далеко від усіх… Чи Кассіан зможе вчасно знайти нас? Чи Мор розсіється сюди? Я не припиняла спроб розбудити Різа.

Отрута дедалі глибше затягувала його в безодню несвідомості. Я не стану ризикувати ним і чекати допомоги. Не ризикуватиму Різом.

Я загорнула його в кілька шарів зайвого одягу, взяла із собою плащ, поцілувала Різа в чоло й пішла.

Ми були лише за кілька сотень метрів від того місця, де я полювала позаминулої ночі. Вийшовши з печери, я спробувала не дивитися на сліди, залишені звірами, просто над нами. Жахливі величезні сліди.

Але те, на що я полюватиму, ще гірше.

Ми були біля води, тому пастку я спорудила недалеко від неї. Встановлюючи сильця, я стримувала дрож в руках. Я поклала плащ — майже новий, дорогий і красивий — у центрі пастки. І стала чекати.

Минула година, друга. Я вже була готова торгуватися з Котлом і Матір’ю, аж ось добре знайома жахлива тиша накрила ліс.

Птахи, що пролітали над моєю головою, замовкли, а вітер між верхівок сосон затих.

У лісі почувся тріск і зловісний крик, що просто оглушив мене. Я поклала стрілу на тятиву й повернулася назустріч суріелю.

Він був такий жахливий, яким я його й запам’ятала.

Дрантя ледь прикривало тіло без шкіри — просто старі кістки. Безгубий рот оголив завеликі зуби, а його пальці — довгі й тонкі — стукали один об один, поки він зважував у руці плащ, який я поклала в центр пастки так, ніби одяг принесло сюди поривом вітру.

— Фейра, Руйнівниця Прокляття, — сказав він, повертаючись до мене, і в його голосі звучало безліч інших голосів.

— Ти мені дуже потрібен, — похмуро сказала я.

Час — його в мене було обмаль. Я відчувала крізь наш із Різом зв’язок, що маю поспішати.

— Як приголомшливо ти змінилася за минулий рік — і світ також, — сказав він.

Цілий рік. Усе правильно: відтоді, як я вперше перетнула Стіну, минув уже рік.

— У мене є кілька запитань, — сказала я.

Суріель посміхнувся, показавши величезні брудні зуби.

— Маєш два запитання.

Відповідь — і наказ.

Марнувати час, особливо коли Різ у небезпеці, а навкруги мисливці, не варто.

— Яка отрута в цих стрілах?

— Кривава смерть.