Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 111)
Побачила розсипані навколо ясеневі стріли.
Із цієї засідки були випущені сотні стріл занадто швидко, щоб він міг помітити і сховатися від них. Особливо якщо був неуважний, якщо я відволікала його. Відволікала весь день.
Я обнишпорила галявину, постійно розсіюючись короткими спалахами, не затримуючись на землі занадто довго, щоб мене не змогли відчути нічні потвори, що заполонили ліс.
Різ ударився об землю дуже сильно — я зрозуміла це по слідах. І його тягли по землі, швидко.
Вони спробували приховати сліди крові, але, попри те що його розум не відповідав на мій заклик, я могла відчути цей запах. Я
Може, вони і вміли добре ховати кінці, але я вистежувала ще краще…
Я продовжила полювання, читаючи сліди. Ясенева стріла тепер лежала на тятиві.
Його забрала група не менша за дві дюжини осіб, але під час самої атаки їх було більше. Решта розсіялася, залишивши невелику групу, щоб відтягнути його до гір, туди, де хтось напевно чекав його.
Вони рухалися швидко. Заглиблюючись чимдалі в ліс, туди, де вимальовувалися обриси гігантських піків Іллірійських гір, що височіли за лісом. Його кров утворила слід по всьому шляху.
Я вбила охоронця Темліна лише однією такою стрілою, випущеною в потрібне місце. Намагалася не думати про те, що може зробити шквал таких стріл. Знову згадала сповнене болю ревіння Різа.
І крізь пекучу й нещадну лють, що не вщухала ні на мить, я вирішила: якщо Різ мертвий, якщо він смертельно поранений, мені все одно, хто вони й чому скоїли з ним це. Вони всі мерці.
Частина слідів відокремилася від основної групи — напевно, то була розвідка для пошуку місця для ночівлі. Я стала розсіюватися повільніше, коротшими переходами, ретельніше вивчаючи сліди. Вони розділилися на дві групи, намагаючись збити зі сліду. Запах Різа був в обох групах.
Отже, вони взяли із собою щось із його одягу. Бо знали, що я їх переслідуватиму, бачили мене з ним. Знали, що я прийду за ним. Пастка — швидше за все, це пастка.
Я зупинилася на високій гілці, з якої добре було видно місце, де розійшлися обидві групи. Роззирнулася. Одна група попростувала до гір. Друга пішла паралельно їм, але на певній відстані.
Гори були територією іллірійців — у горах вони могли натрапити на патруль. І вирішили: мені нізащо не спаде на думку, що вони ризикнуть сунутися туди. Вважатиму, що вони триматимуться лісу, який не охороняють патрулі.
Я зважила всі варіанти, принюхалася до слідів обох груп.
Вони не врахували ще один запах, який вказав мені правильний шлях. Запах, переплетений із запахом Різа.
Я не дозволила собі міркувати про це, швидше вітру розсіюючись по сліду, що вів до гір. Не дозволила собі думати про те, що мій запах залишився на Різі, сплівся з його власним після минулої ночі. Він переодягнувся вранці… але запах на його тілі… Мій запах залишився на ньому всюди, він не змив його, адже ми не мали можливості прийняти ванну.
Отже, я пішла за цією групою. Переслідуючи
Почувся звук удару батогом.
У мене з голови випарувалися всі слова, думки й почуття. Знову удар… Іще один.
Я закинула лук на плече й витягла із сагайдака ще одну ясеневу стрілу.
Мені не треба було багато часу, щоб зв’язати їх докупи, так, щоб один наконечник виблискував з кожного боку. Так само я вчинила й зі ще двома стрілами. І коли я закінчила, коли подивилася на свої саморобні кинджали, що тримала в кожній руці, коли звук удару батогом повторився ще раз, я розсіялася всередину печери.
Вони вибрали печеру з вузьким входом, що переходив у широкий звивистий тунель, розбивши табір за поворотом, щоб їх не видавало світло.
Розвідники біля входу — двоє вищих Фе, яких я не знала, в обладунках і озброєні, але без відзнак — не помітили мене, коли я пройшла повз них.
Ще двоє охороняли внутрішній прохід, дивлячись на тих, що вартували на вході. Я з’явилася і зникла раніше, ніж вони помітили мою присутність. Повернула за ріг, з’являючись і зникаючи в часі і спотворюючи його. Світло засліпило мої пристосовані до темряви очі. Я знову їх умить змінила, розсіявшись повз іще двох охоронців.
І коли я побачила чотирьох людей, що перебували в печері, побачила крихітне багаття й те, що вони встигли зробити з Різом, я натиснула на наш ментальний зв’язок і мало не заплакала, відчувши адамантову стіну… Але за нею нічого не було. Сама лиш тиша.
Вони закували його в дивні кайдани з блакитного каменю. Ці ланцюги утримували його руки, розведені на два боки й прикуті до стіни печери. Його тіло висіло над підлогою, спина перетворилася на закривавлений шматок м’яса. А його крила…
Вони залишили в його крилах стріли з ясена… Сім стріл.
Різ висів спиною до мене. І тільки з того, як кровоточили його рани, я зрозуміла, що він іще живий.
Цього було досить, щоб я вибухнула.
Я розсіялася до двох воїнів, що стискали однакові батоги.
Я розпорола цим двом горло ясеневими стрілами, встромивши їх глибоко й люто. Так само, як робила це сотні разів під час полювання. Інші заволали. Один, потім другий — і вони вже лежать на землі, батоги мляво випали з їхніх рук. Раніше, ніж інші встигли відреагувати, я розсіялася до тих, що були ближче до мене.
З них юшила кров.
Розсіялася — і вдарила; розсіялася — і вдарила.
Його крила… Його прекрасні могутні крила…
Прибігли охоронці з переднього тунелю. Вони померли останніми.
І кров, що вкривала зараз мої руки, викликала в мене зовсім інші почуття, ніж тоді, в Підгір’ї. Ця кров… цією кров’ю я впивалася. Кров за кров. Кров за кожну пролиту ними краплю крові Різа.
Тиша розлилася в печері, коли відкотилася остання луна їхніх криків. І я розсіялася просто перед Різом, засовуючи закривавлені кинджали з ясена собі за пояс. Я обхопила його обличчя руками. Бліде, яке ж воно мертвотно-бліде.
Але він розплющив очі, зовсім трохи, самі щілинки, і застогнав.
Я мовчки кинулася до ланцюгів, якими він був скутий, намагаючись не помічати кривавих відбитків своїх рук на його тілі. Кайдани були крижані — навіть гірше. Вони уособлювали
Його коліна вдарилися об камінь печери, і я вся стиснулася, але підбігла до другої руки, досі закутої і простягнутої вгору. Кров текла по його спині, грудях, накопичуючись у складках його м’язів.
— Різе, — видихнула я й мало не впала на коліна, відчувши слабкий проблиск
Біль і виснаження звузили нескінченний щит до товщини віконного скла. Його крила, пронизані стрілами, лежали розпластані й так жахливо пошкоджені, що я здригнулася.
— Різе… Різе, ми повинні розсіятися додому…
Його очі знову ледь розплющилися, і він важко видихнув:
— Не можу.
Що ж це за отрута була на стрілах, що його магія… його сила…
Але ми не могли залишатися тут, другий загін зовсім поряд.
— Тримайся, — сказала я, взявши його за руку, і жбурнула нас у ніч і серпанок.
Розсіюватися було так важко, немов уся його вага, уся його міць і сила тягнули мене назад. Це було немов продиратися крізь трясовину, але я сконцентрувалася на лісі, порослій мохом печері, яку помітила раніше, того дня, коли пила зі струмка, сфокусувалася на печері на березі річки. Я заглянула в неї тоді й не побачила нічого, крім опалого листя. Місце було вологе, але надійне. Це краще, ніж залишатися на видноті… і це був наш єдиний варіант.
Кожна миля коштувала мені неймовірних зусиль. Але я міцно стискала його руку, жахаючись думки: якщо відпущу його, то втрачу десь, де більше не зможу його відшукати, і…
Нарешті ми опинилися там, у тій печері, і Різ задихнувся від болю, коли ми врізалися в мокру холодну кам’яну підлогу.
— Різе, — благала я, спотикаючись у темряві.
Вона була непроникна, але з усіма цими тваринами, що нишпорять у лісі, я не насмілилася розпалити вогонь…
А він так змерз… і стікав кров’ю.
Я змусила свої очі знову змінитися, і в мене перехопило дух, коли я розгледіла його рани. Рубці від батога на його спині досі кровоточили, але крила…
«Я повинна витягнути стріли…»
Він знову застогнав, спершись руками на підлогу. Бачити його не здатним навіть відпустити єхидну репліку або посміхнутися в своїй іронічній манері…
Я наблизилася до крила.
— Буде боляче. — Я стиснула щелепи, оглядаючи понівечену прекрасну мембрану. Доведеться переламати стріли навпіл і витягнути обидва кінці…
Ні… не переламати. А розпиляти їх обережно, м’яко, без поспіху, щоб дрібні гострі уламки не завдали ще більшої шкоди. Хто знає, що може трапитися, якщо в тілі залишиться скалка з ясена?
— Зроби це, — прошепотів він хрипким голосом.
Усього було сім стріл: три в одному крилі й чотири в другому. З якоїсь причини вони дістали ті стріли, якими прокололи йому ноги — і тепер рани вже майже припинили кровоточити.