Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 110)

— Є ще одна історія, яку мені треба розповісти тобі.

Я чекала. Але більше він нічого не сказав.

Я торкнулася долонею його щоки — перший інтимний дотик за весь день. Шкіра його була така холодна, а дивився він на мене очима, сповненими суму.

— Я не піду — ні, не від тебе, — тихо присягнулася я.

Його погляд потеплішав.

— Фейро…

І раптом він заревів від болю, його тіло зігнулося.

Крізь наш із ним зв’язок я відчула його біль, відчула, як його засліпило, відчула, як крізь наші ментальні стіни прорвався цей біль. Його тіло здригнулося від десятка стріл, випущених стрілками, що таїлися за деревами.

Ми впали.

Різ схопив мене, спробував розсіяти нас за допомогою магії, що купчилася навколо темною хмарою й… не зміг.

Він не зміг зробити це, тому що був вражений ясеневими стрілами. Його крила проколоті. Нас вистежили… Ту дрібку магії, що він використовував учора, щоб протистояти Люсьєну, якимось чином відстежили і знайшли нас, хоча ми й відлетіли вже так далеко…

Знову стріли…

Різ вивільнив силу.

Занадто пізно.

Стріли порвали його крила. Поранили ноги.

Здається, я кричала. Не через страх падіння, а через нього, вид його крові й зелений відблиск, що покривав стріли. Не просто ясен… а ще й отрута…

Темний вітер — магія Різа — вдарив у мене з неймовірною силою й відкинув далеко-далеко. Я падала, кружляючи й перекидаючись у повітрі, там, де разючі стріли були не страшні мені…

Гнівний крик Різа пробудив ліс, гори за ним. Птахи, наче темні хвилі, піднімалися в небо, шукаючи порятунку від грізного крику.

Я врізалася в густу крону дерева, тіло зіщулилося в агонії під натиском стовбура, соснових голок і листя. Я падала вниз, вниз…

Сконцентруйся, сконцентруйся, сконцентруйся.

Я створила хвилю стисненого повітря, яка одного разу захистила мене від гніву Темліна. І кинула її вниз, ніби мережу.

Я вдарилася об таку тверду стіну, що дивом не зламала праву руку.

Зате… я припинила падати вниз через гілки.

У темряві за десять метрів унизу землю ледь було видно.

Я не дуже довіряла своєму щиту, довго він моєї ваги не втримає.

Я поповзла по ньому, намагаючись не дивитися вниз, і подолала ще кілька метрів, стрибнувши на широку гілку сосни поряд. Протиснувшись крізь гілля, я вхопилася за стовбур, хрипіла від болю й намагалася не звертати уваги ані на цей біль, ані на бажання спуститися й відчути тверду землю під ногами.

Я дослухалася, намагаючись почути Різа, ляскання його крил, його гарчання. Нічого.

Ні сліду лучників, у руки яких він упав. Лучників, від яких він мене відкинув далеко як міг. Тремтячи, я встромила нігті в кору і знову прислухалася.

Ясеневі стріли. Отруєні ясеневі стріли.

У лісі стало ще темніше, дерева ніби стиснулися, перетворюючись на темні скелети. Навіть птахи замовкли.

Я вдивлялася в долоню, в око, виведене на ній у вигляді татуювання, і наосліп послала думку, спрямовуючи її через наш зв’язок: «Де ти? Скажи мені, і я прийду до тебе. Я знайду тебе».

З протилежного боку зв’язку не було ніякої стіни з чорного адаманту. Лише безмежна, велетенська тінь.

Я помітила рух у лісі — величезні істоти рухалися в хащі.

— Різенде. — Жодної відповіді.

Останній промінь сонця зник.

— Різенде, будь ласка.

Зв’язку між нами не було. Я завжди відчувала його, відчувала, як через нього мене захищали, спокушали, підсміювалися наді мною з іншого боку моєї стіни. А зараз усе зникло.

Болісне низьке виття долинуло здалеку, ніби каміння билося одне об одне.

Умить у мені все похололо. Ми ніколи не залишалися в лісі після заходу сонця.

Я кілька разів глибоко зітхнула, заспокоюючись, і заправила в арбалет одну з небагатьох стріл, що залишилися в мене.

По землі сковзнуло щось темне, таке, що звивалося, і листя захрускотіло під величезними лапами, що закінчувалися голками-кігтями.

Хтось закричав. Високе жахливе завивання. Ніби цю істоту живцем рвали на частини. Не Різ, хтось інший.

Я знову затремтіла, і кінчик моєї стріли поблискував, здригаючись разом зі мною.

«Де ти, де ти, де ти?»

«Дозволь мені знайти тебе, дозволь мені знайти тебе, дозволь мені знайти тебе».

Я опустила лук. Будь-який відблиск міг видати мене.

Темрява була моєю союзницею. Можливо, темрява вкриє і захистить мене й зараз.

Лють допомогла мені розсіятися першого разу — лють допоможе мені і вдруге.

Різ поранений. Вони скривдили його. Зробили засідку. І тепер… тепер…

І не гаряча злість затопила моє тіло.

А щось давнє, крижане й таке люте, що воно загострило всі мої почуття, немов бритву.

І якщо я хочу знайти Різа, якщо збираюся повернутися до того місця, де бачила його востаннє, я сама повинна стати частиною темряви, що скупчилася навколо мене.

Я бігла по гілках, коли в сусідні чагарники щось вдерлося з шипінням і риком. Але я обернулася серпанком і зоряним світлом і розсіялася на сусіднє дерево навпроти. Істота, що чатувала на мене внизу, завила, але я не звернула уваги.

Я була ніччю. Була вітром.

Я розсіювалася з дерева на дерево так швидко, що чудовиська, які нишпорили внизу, не встигали зауважити мою присутність. І якщо вже я могла створити собі крила й кігті, то могла змінити і свої очі.

Я досить часто полювала в сутінках, щоб помітити, як влаштовані очі нічних тварин, як вони світяться.

Я спокійно віддала наказ, і мої очі стали ширшими, змінилися. Коли я переміщувалася на інше дерево, пробігла по широкій товстій гілці і знову розсіялася. На мить мене накрила сліпота.

Я приземлилася, і цієї ж миті нічний ліс просвітлів. І істоти там, унизу… Ні, я не стала придивлятися.

Я сконцентрувалася на розсіюванні з дерева на дерево, наближаючись до місця, де на нас напали, весь час намагаючись відновити ментальний зв’язок, роблячи спробу намацати таку рідну стіну по інший бік… І потім…

Я помітила стрілу, що стирчала з товстої гілки високо над моєю головою. І розсіялася на широку гілку поряд.

Коли витягла стрілу, вирвавши її з дерева, я побачила, якої вона страхітливої довжини, й відчула тремтіння свого безсмертного тіла від контакту з нею. Глухий стогін вихопився в мене.

Я не змогла полічити, скільки стріл влучило в тіло Різа. Від скількох він закрив мене собою, як щитом.

Я закинула стрілу в сагайдак і продовжила шлях, прочісуючи місцевість, поки не побачила ще одну… внизу, поряд з килимом із соснових голок.

Легка паморозь прокреслила мій слід, коли я розсіялася туди, звідки могла прилетіти ця стріла, і знайшла ще і ще — нові стріли. Я зібрала їх усі.

Я просувалася, поки не дісталася місця, де гілки сосон були зламані і прим’яті на землі. І тут нарешті відчула запах Різа. Усе навколо було скуто кригою. Я побачила його кров на гілках, на землі.