Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 109)

Він зашипів від цього руху й ковзнув пальцем усередину мене. І застогнав.

— Фейро…

Але я вже почала рухатися на ньому, і він знову застогнав, видихнувши. Його губи притиснулися до моєї шиї, проводячи доріжки поцілунків вище, вище, до мого вуха.

Я теж застогнала так голосно, що заглушила шум дощу, коли він ковзнув у мене другим пальцем, заповнюючи мене так, що я більше ні про що не могла думати, не могла навіть дихати.

— Ось так, — прошепотів він.

Його губи вже рухалися до мого вуха.

Мені настобісіло, що моя шия й вухо дістають стільки уваги. Я вигнулася, як могла, і побачила, що він поглинає мене поглядом, дивлячись на мене, на його руку в моїх штанях, на те, як я рухаюся на ньому.

Він не відривав від мене погляду, коли я зловила його губи своїми, злегка кусаючи за нижню губу.

Різ застогнав, занурюючи пальці глибше. Сильніше.

Мені було байдуже — геть-чисто було байдуже, що я, хто я і де я. Я цілковито віддалася йому, розкривши губи. Його язик увірвався до мого рота, немов показуючи мені своїми рухами, що саме він робитиме, коли опиниться між моїх ніг.

Його пальці занурювалися в мене й виходили повільно й наполегливо, і все моє єство зіщулилося до відчуття їх у мені, і напруженість моя чимраз зростала — з кожним глибоким проникненням, з кожним рухом його язика в моєму роті, що вторив рухам пальців.

— Ти не уявляєш, як я… — Він замовк на півслові і знову застогнав: — Фейро.

Звук мого імені в нього на губах став останньою краплею. Розрядка розтеклася вниз уздовж мого хребта, і я скрикнула, але його губи накрили мої, немов він хотів жадібно поглинути цей звук. Його язик пестив моє піднебіння, поки я здригалася на ньому, щільно втискалася в нього. Він знову застогнав, важко дихаючи; його пальці пестили мене під час останніх хвиль спазмів, аж поки я, обм’якла і тремтлива, не завмерла в його руках.

Я дихала глибоко й часто, коли Різ витягнув пальці, відкинувшись назад, так, щоб я могла зустрітися з ним поглядом. Він прошепотів:

— Я хотів зробити це ще тоді, коли відчув твою вологість у Дворі Жахіть. Я хотів узяти тебе просто там, на очах у всіх. Але найбільше я хотів зробити це.

Він, утримуючи мій погляд, підніс пальці до рота і спробував їх на смак.

Спробував мене на смак.

Я збиралася з’їсти його живцем. Я ковзнула рукою до його грудей, щоб перекинути його навзнак, але він перехопив моє зап’ястя і грубо сказав:

— Коли ти пеститимеш мене, я хочу бути наодинці з тобою, далеко-далеко від усіх. Тому що, коли ти це робитимеш, Фейро, — сказав він, кусаючи й водночас цілуючи моє підборіддя, шию, — я гарчатиму так голосно, що гори впадуть.

Я миттєво знову стала мокрою, і він засміявся.

— А коли я пеститиму тебе, — сказав він, огортаючи мене руками і притягуючи до себе, — то хочу вдосталь поласувати цими смаколиками, призначеними тільки для мене.

Я пхикнула.

— У мене було багато, дуже багато часу, щоб обміркувати, як і де я хочу взяти тебе, — сказав Різ, обдаючи жаром мою шию.

Його пальці ковзнули під пасок моїх штанів, але не рушили далі. То був їхній притулок на цей вечір.

— У мене немає бажання зробити це все за одну ніч. У кімнаті, де я навіть не можу взяти тебе, притиснувши до стіни.

Я здригнулася. Його довгий твердий стрижень упирався в мене. Я повинна була відчути його, повинна була відчути цю потужну довжину всередині себе…

— Спи, — сказав він.

З тим самим успіхом він міг би наказати мені дихати під водою.

Але він знову почав гладити моє тіло — не збуджуючи, але заспокоюючи — довгі приємні рухи по моєму тілу — вздовж живота, з боків.

Сон накрив мене швидше, ніж я думала.

Можливо, через вино або задоволення, що він дав мені, мені не наснилося жодного жахіття.

Розділ 49

Я прокинулася, зігріта, відпочила й безтурботна.

У безпеці.

Сонячне світло проникало крізь брудне вікно, висвітлюючи червоним і золотим крило, що обіймало мене всю ніч, захищаючи від холоду.

Руки Різа оповили мене, його дихання було глибоке й рівне. І я знала, що для нього, як і для мене, такий глибокий мирний сон також незвичний.

Те, що ми зробили минулої ночі…

Я обережно повернула до нього обличчя, і його руки злегка напружилися, немов підсвідомо утримуючи мене, щоб я не зникла разом із ранковим туманом.

Його очі були широко розплющені, коли я опустила голову на згин його руки. Ми дивилися одне на одного, вкриті його крилами.

І я раптом зрозуміла, що саме це й хочеться мені робити цілу вічність.

Я тихо запитала:

— Чому ти тоді уклав цю угоду зі мною? Навіщо попросив проводити з тобою тиждень щомісяця?

Яскраві фіалкові очі заплющилися. Я не сміла подумати, яку відповідь очікувала почути, але достеменно не цю:

— Тому що мені було необхідно розумне пояснення для Амаранти, тому що хотів розсердити Темліна й тому що я мав зберегти тобі життя, але це не повинно було видаватися милосердям.

— О…

Він міцно стулив губи.

— Ти ж знаєш… ти знаєш, що немає нічого, чого б я не зробив заради свого народу, заради своєї сім’ї.

І в цій грі я була пішаком.

Його крила склалися за спиною, і я закліпала від тьмяного світла.

— Ванна, ні? — запитав він.

Я вся зіщулилася, почувши про брудну смердючу вбиральню поверхом нижче. Навіть нужду справити там було огидно.

— Краще помитися в струмку, — відповіла я і зробила зусилля, щоб відігнати тривожне передчуття.

Різ засміявся низьким голосом і вибрався з ліжка.

— Тоді ходімо звідси.

На секунду я подумала, що мені наснилося те, що сталося минулої ночі. Однак легкий приємний біль між моїми ногами був достеменним підтвердженням того, що сталося між нами. Але…

Може, краще було вдавати, що нічого не сталося.

Альтернатива могла б стати неабияк обтяжливою для мене.

Ми летіли майже весь день уздовж порослих лісами степів, що плавно переходили в Іллірійські гори. Ми не говорили про минулу ніч. Майже не говорили.

Знову галявина. Ще один день тренувань. Знову я вчуся розсіюватися, закликати крила, вогонь, лід і воду, а тепер ще й вітер. Вітер і легкий бриз, що овівають долини й пшеничні поля Двору Дня, а потім здувають снігові шапки з найвищих гір.

Я майже відчувала слова, що їх він був готовий сказати. Щоразу, коли зупинялася перепочити, я ловила на собі його погляд, бачила, як він уже розтуляє рота… І знову його стуляє.

Насувалися хмари, почався дощ, ставало дедалі холодніше. Нам довелося залишитися в лісі до вечора, і я занепокоїлася, що в цих нетрях можуть чаїтися якісь звірі.

Сонце вже сідало, коли Різ підхопив мене й підняв у небеса.

Були лише вітер, тепло й шелест крил Різенда.

— Що там? — врешті наважилася запитати я.

Його увага залишалася прикутою до темних сосон, що проносилися внизу. Він відповів: