Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 108)
Його очі спалахнули.
— Я знаю.
Він доїв, відставив порожню тацю й подивився на мене в ліжку, наповнюючи мій келих, а потім потягнувся до свого. Він був такий високий, що йому доводилося пригинатися, щоб не вдаритися головою об косу стелю.
— Одна думка в обмін на іншу, — попросила я. — І, будь ласка, ніяких тренувань цього разу.
Смішок вихопився з його вуст. Різ осушив келих і поставив на тацю. Він спостерігав за мною, поки я пила зі свого.
— Гадаю, — сказав він, стежачи за рухом мого язика, яким я облизувала нижню губу, — що я дивлюся на тебе й відчуваю, ніби помираю. Наче не можу дихати. Гадаю, що хочу тебе так сильно, що не можу зосередитися ні на чому, коли перебуваю поруч із тобою, і що ця кімната занадто мала для того, щоб як слід розпластати тебе на ліжку. Та ще й мої крила.
Серце в мене завмерло. Я не знала, куди подіти руки, ноги, як сховати обличчя. Я допила вино й поставила келих поряд із ліжком, притуливши його до спинки.
— Я не можу не думати про тебе, — відповіла йому. — Це триває ще відтоді, як я вперше тебе побачила, отже, до того, як покинула Двір Весни. І, може, через це я почуваюся зрадницею, брехухою й підступною мерзотницею.
— Це не так, — сказав він серйозно.
Утім, це було так. Я хотіла побачити Різенда всі ті тижні між візитами до його Двору. І мене не хвилювало те, що Темлін не приходив до мене у спальню. Темлін припинив боротися за мене, але і я не боролася за нього. І тому я була брехливою мерзотницею.
— Нам треба поспати, — тихо сказала я.
— Гаразд, поспимо, — спокійно сказав він крізь шум дощу, витримавши нетривалу паузу.
Я поповзла на інший бік ліжка, під скісний дах, лягла, майже упершись у стіну, і залізла під ковдру. Дотик холодних хрустких простирадл був схожий на чиїсь крижані обійми. Проте затремтіла я не від них, а від того, що матрац поряд зі мною прогнувся, ковдра зрушилася, а потім згасли дві свічки, що горіли біля ліжка.
Темрява накрила мене водночас із тим, як я відчула тепло його тіла. Я зробила зусилля, щоб не присунутися до нього ближче. Однак ми обоє навіть не поворухнулися.
Я дивилася просто себе, слухаючи шум крижаного дощу й намагаючись зігрітися його теплом.
— Ти так тремтиш, що ліжко трясеться, — сказав він.
— У мене мокре волосся, — сказала я. Я не брехала.
Різ помовчав, потім скрипнув матрац, просідаючи позаду мене, і цієї миті тепло його тіла накрило мене.
— Ніяких очікувань, — сказав він. — Просто тепло мого тіла.
Я насупилася, адже він сказав це, сміючись.
Одна його широка долоня лягла мені на живіт, ковзнула під мої ребра й руки, притягаючи мене до свого міцного теплого тіла, оточуючи колом, притискаючи до його грудей. Він сплів свої ноги з моїми, а потім над нами розкрилася густа тепла темрява, що пахла цитрусовими й морем.
Я підвела руку до цієї темряви й торкнулася чогось ніжного, шовковистого. То було його крило, що огортало й зігрівало мене. Я провела пальцем по ньому, і Різ здригнувся, його руки обняли мене.
— Твій палець… дуже холодний, — процідив він крізь зуби; його дихання обпікало мені шкіру.
Я намагалася не усміхатися й вигнула шию трохи сильніше, сподіваючись, що його дихання знову попестить її. Провела пальцем уздовж його крила, ніжно дряпаючи нігтем гладку поверхню. Різ напружився, його рука ворухнулася в мене на животі.
— Ти жорстока лиходійка, — промуркотів він, і його ніс торкнувся моєї шиї, яку я вигнула. — Ніхто не навчив тебе хороших манер?
— Не знала, що іллірійці такі чутливі, — сказала я, ковзаючи ще одним пальцем з внутрішнього боку його крила.
Щось тверде уперлося в мене ззаду. Жар затопив мене, і я водночас напружилася й розслабилася. Я знову погладила його крило, уже двома пальцями, і він смикнувся позаду мене у відповідь на мою ласку.
Його пальці, що лежали на моєму животі, почали виписувати повільні ледачі кола. Він провів пальцем навколо мого пупка, і я непомітно притулилася до нього трохи сильніше, потершись об нього, вигинаючись трохи дужче, щоб дати його другій руці доступ до моїх грудей.
— Яка ненаситна, — пробурмотів він. Його губи майже торкнулися моєї шиї. — Спочатку мучиш мене своїми холодними руками, а тепер хочеш… То чого ти хочеш, Фейро?
Різенд провів зубами по моїй шиї, пестячи мене.
— Чого ти хочеш, Фейро? — спитав він і прикусив мою мочку вуха.
Я ледь чутно скрикнула, вигинаючись біля нього, прибираючи пози, щоб ця рука могла ковзнути просто туди, куди мені так хотілося. Я знала, що він хоче від мене почути. Але я не подарую йому такого задоволення. Ще не час.
Тому я сказала:
— Я хочу відволіктися. — Мій голос майже зірвався, я задихалася — Я хочу… розважитися.
Його тіло знову напружилися за моєю спиною.
І я нараз подумала: йому здалося, що й справді я тільки цього й хочу від нього, що він не зрозумів моєї брехні. Але його руки відновили рух.
— Тоді дозволь мені допомогти тобі з розвагами.
Він ковзнув рукою під мій светр, під сорочку. Шкіра до шкіри, мозолі на його руці змусили мене застогнати, коли його пальці дряпнули верхівку моїх грудей і закружляли навколо обважнілого соска.
— Як же я люблю їх, — видихнув він мені в шию, а його друга рука ковзнула до другого соска. — Ти не уявляєш, як вони мені подобаються.
Я застогнала, коли він провів по моєму соску, пестячи його, і вигнулась до цього дотику, мовчки про щось благаючи. Він був твердий як граніт ззаду мене, і я потерлася об нього, змусивши видати приглушене зле шипіння.
— Припини, — прогарчав він, притулившись до мене, — бо зіпсуєш
О ні, я цього не дозволю собі, продовжу гру. Я почала звиватися, намагаючись доторкнутися до нього, потребуючи лише
— Спочатку я торкатимуся тебе, — сказав він. Його голос став таким низьким, що я ледве впізнала його. — Просто… дозволь мені торкатися тебе.
Він накрив долонею мої груди, підкреслюючи свої слова. Це так сильно скидалося на благання, що я завмерла, поступаючись, і його друга рука знову стала вимальовувати ледачі лінії на моєму животі.
Коли бачу тебе, тамую зітхання.
Так чекаю я миті торкання.
Хіба марно я ревнував так панічно…
Вона моя… Навічно.
Я відігнала думки, уривки правди, які він повідав мені.
Різ знову ковзнув пальцем уздовж паска моїх штанів — кіт, який грається зі своєю вечерею.
Знову.
Знову.
— Будь ласка. — Це все, що я змогла сказати.
Він усміхнувся мені в шию:
— Манери, яких тобі так бракує…
Його рука нарешті ковзнула мені під штани. Перший дотик — і глибокий стогін вихопився у мене з грудей.
Він загарчав від задоволення, коли відчув вологість, що чекала на нього між моїх ніг. Великий палець кружляв навколо цього місця на моїх стегнах, дратуючи, трохи пестячи, але так і не…
Друга його рука ніжно стиснула мої груди тієї миті, коли його великий палець опустився достоту туди, куди я хотіла. Я вигнулася, закинувши голову назад, на його плече, задихаючись.
Коли його палець ледь ударив, я скрикнула, і він засміявся низьким м’яким голосом.
— Подобається?
Стогін був моєю єдиною відповіддю.
Його пальці ковзнули вниз, повільно й нахабно, і кожна клітина, кожен нерв мого тіла, мого розуму, моєї душі відповідали доторку його пальців, що зупинилися — так, ніби у нього в запасі був весь час усього світу.
Покидьок.
—