Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 107)

— Хоч мої видатні здібності зараз приховані, мене все одно можуть упізнати. Я б не хотів затримуватися внизу занадто довго, щоб цього не сталося, — сказав він.

Він вийняв плащ із сумки й накинув поверх крил — не ризикнув застосувати магію, щоб прибрати їх. Сказав, що вже використовував силу сьогодні, але зовсім трохи, не так, щоб це помітили, і ми в жодному разі не повернемося в ту частину лісу найближчим часом.

Він накинув на голову каптур, і я жадібно дивилася на тінь навколо його обличчя, відчуваючи загрозу, що виходила від нього та його крил.

— Смерть на спритних крилах, — так би я назвала картину.

— Люблю, коли ти так дивишся, — сказав він м’яко.

Він так промуркотів це, що кров у мені закипіла.

— Як саме?

— Так, немов моя сила — це не те, від чого потрібно бігти притьмом. Немов ти бачиш мене справжнього.

І це каже чоловік, який виріс, знаючи, що він найсильніший Вищий Лорд в історії, який може геть пошматувати розум інших, якщо схоче, і який опинився наодинці зі своєю обтяжливою для нього силою. Але ця сила була його найсильнішою зброєю проти загроз його народу. Я взяла його за живе, коли ми посварилися після Двору Жахіть.

— Спочатку я боялася тебе.

Його білі зуби блиснули в тіні каптура.

— Ні, неправда. Нервувала, можливо, але ніколи не боялася. Я відчував непідробний жах достатньої кількості людей, щоб знати різницю. Може, тому я не зміг триматися від тебе на відстані.

Коли? Перш ніж я встигла запитати, він пішов униз, зачинивши за собою двері.

З великим зусиллям зняла я із себе скрижанілий одяг, який пристав до мокрої від дощу шкіри. Знімаючи, я вдарилася об косу стелю, сусідні стіни, забила коліно об латунний стовпчик ліжка.

У кімнаті було так холодно, що мені довелося роздягатися поступово: я замінила мокру сорочку на суху, штани — на флісові легінси, надягла товсті плетені шкарпетки, які доходили мені до литок. Сковзнувши у просторий светр, який зберіг ледь уловимий запах Різа, я сіла на ліжку, схрестивши ноги, і стала чекати.

Ліжко було немаленьке, але, звісно, недостатньо велике для мене, щоб прикидатися, що я не сплю поруч із ним, з його крилами.

Дощ вистукував по даху просто над головою, його рівний ритм спонукав мене до думок…

Сам лише Котел знав, про що зараз Люсьєн звітував Темліну, якщо не зробив це ще кілька годин тому.

Я послала ту записку Темліну, і він вирішив проігнорувати її. Достоту так, як досі ігнорував або відкидав майже всі мої прохання й чинив як йому заманеться, як вважав правильним для мого благополуччя й безпеки. І Люсьєн був готовий забрати мене проти моєї волі.

Чоловіки Фе взагалі були зарозумілими власниками, прагнули домінувати. А щодо чоловіків Двору Весни… щось у їх вихованні було геть не те. Я от знала: Кассіан міг тиснути на мене, випробовувати моє терпіння, але якщо я казала ні, то він тієї ж миті відступав. І я знала: якби Різ повівся зі мною нечемно, Кассіан або Азріель прийшли б мені на допомогу. Вони знайшли б для мене безпечне місце, а по тому розібралися б із Різом.

Але Різ ніколи б не заплющив очі на те, що зі мною відбувається, ніколи б не був таким зарозумілим деспотом, зосередженим на лише на собі.

Він зрозумів Аянту, щойно зустрівшись із нею. І він розумів, як це — бути в полоні, бути безпорадним і щодня долати жах, у якому опинився.

Я полюбила Вищого Лорда, який дав мені комфорт, безпеку, дбав, щоб я була нагодована, показав дива Прифії; я полюбила його за те, що він подарував мені волю, можливість малювати. Може, якась частина мене завжди піклуватиметься про нього, але… Амаранта зламала нас обох. Або ж зламала мене так, що нова я більше не відповідала тому, ким є він.

І я зможу це відпустити. Зможу прийняти це. Може, мені якийсь час буде складно, але, можливо, потім стане краще.

Кроки Різа були майже безшумні, їх видавав лише скрип дерев’яних сходів. Я підвелася, щоб відчинити двері, перш ніж він постукав. Він стояв із тацею в руках, на якій я завважила дві сервіровані тарілки, два келихи і пляшку вина.

— Це так пахтить тушковане м’ясо?

Я вдихнула запах, відсторонилася і зачинила за собою двері, поки він ставив тацю на ліжко. Тут не було навіть місця для столу.

— Тушкований кролик, якщо вірити кухарю.

— Міг би й не уточнювати, — сказала я, і Різ усміхнувся.

Від цієї усмішки в мене тьохнуло серце, унизу живота щось напружилося, і я відвела погляд, сідаючи дуже обережно, щоб не перевернути тацю. Я відкрила кришку верхньої посудини. Дві тарілки з рагу.

— Що там знизу?

— М’ясний пиріг. Я не наважився спитати, яке в ньому м’ясо. — Я поглянула на нього, але він із сумкою в руці вже пробирався до шафи навколо ліжка.

— Їж, — сказав він, — а я переодягнусь.

Він змок до нитки й, певне, змерз і стомився.

— Треба було спочатку переодягнутися, а тоді вже йти вниз.

Я взяла ложку й перемішала рагу, вдихаючи теплу пару й гріючи в ній своє змерзле обличчя.

Кімнату наповнили звуки мокрого одягу, що його стягував із себе Різ. Я намагалася не думати про його голі засмаглі груди в татуюваннях. І тугі м’язи.

— Ти ж у нас тренувалася весь день. Добути тобі гарячу вечерю — це найменше, що я міг зробити.

Я скуштувала принесену страву. Прісне, але їстівне і, найголовніше, гаряче. Я їла в тиші, слухаючи шурхіт одягу й намагаючись думати про що завгодно — крижані ванни, заражені рани, грибок на пальцях ніг — про все, крім його оголеного тіла, що було так близько… і ліжка, на якому я сиділа.

Я налила в келихи вина.

Врешті-решт Різ протиснувся між кутом ліжка й стіною. Крила він щільно притиснув до тіла. На ньому були вільного крою тонкі шаровари й обтисла сорочка — на вигляд з найніжнішої бавовни.

— Як ти примудрився надіти її, не сховавши крила? — спитала я, спостерігаючи за тим, як він їсть своє рагу.

— Задня частина сорочки виконана з половинок, які застібаються на приховані ґудзики. Але за нормальних обставин я використовую магію.

— Тож ти постійно використовуєш забагато магії.

Він усміхнувся.

— Це допомагає мені зняти напруження. Магію потрібно випускати, вивільняти її, бо сила буде накопичуватися, що може звести з розуму. Ось чому ми називаємо іллірійські камені Сифонами — вони допомагають звузити потік сили й позбавитися її в разі необхідності.

— Невже справді можна збожеволіти? — Я відставила порожню тарілку й узялася за м’ясний пиріг.

— Так, справді можна збожеволіти. Принаймні, мене так попередили. Проте я її відчуваю, цю важкість, якщо надто довго не вивільняю свою силу.

— Це нестерпно.

— Усе має свою ціну, Фейро, — сказав він. — Якщо вміння захистити свій народ полягає в умінні боротися із цією силою, я не заперечую. Амрен мені достатньо розказала про те, як контролювати її, і навчила приборкувати цю силу. Я величезний боржник Амрен. До речі, вона охороняє місто, поки нас немає.

Усі навколо нього володіли могутньою силою. А я… Я була просто дивним гібридом. Більше неприємностей, ніж користі від мене.

— Це не так, — заперечив він.

— Не читай моїх думок.

— Я й не читаю, ти просто іноді кричиш їх через зв’язок. І, крім того, зазвичай усе написано в тебе на обличчі, якщо, звісно, знати, куди дивитися. Через що твій виступ перед Люсьєном сьогодні ще більше мене вразив.

Він відклав убік рагу, а я закінчила з м’ясним пирогом і сковзнула назад, на подушки, тримаючи бокал вина в змерзлих долонях. Попиваючи, я дивилася, як він їсть.

— Гадав, що я піду з ним?

Він припинив їсти, завмер, а потім відклав виделку.

— Я чув кожне ваше слово і знав, що ти зможеш подбати про себе, утім… — Він повернувся до пирога, проковтнувши шматок, перш ніж повести далі: — Але все ж таки я вирішив для себе тієї миті, що, коли ти приймеш його руку, то я знайду спосіб жити із цим. Це буде твій вибір.

Я відпила вина:

— А якби він схопив мене?

У його очах не залишилося нічого, крім непохитної волі.

— Тоді я зруйнував би весь світ, щоб повернути тебе.

Мене наче морозом обсипало, і я не змогла відвести від нього погляду.

— Я б вистрілила в нього, — видихнула я, — якби він спробував завдати тобі шкоди.

Я досі не зізнавалася в цьому навіть самій собі.