Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 106)

— Це ти здався, — видихнула я.

Я відчула, що навіть Різ завмер від моїх слів.

— Це ти відмовився від мене, — сказала я трохи голосніше. — Ти був моїм другом. І ти вибрав його — вибрав коритися йому. А ти ж бачив, що коїться зі мною від його наказів і правил. Ти ж бачив, як мені від усього того зле.

— Ти навіть не уявляєш, які хиткі були ті перші кілька місяців! — гаркнув Люсьєн. — Нам потрібно було представити єдиний, слухняний наказам фронт, і я мав бути прикладом, якому наслідують усі інші в нашому Дворі.

— Ти бачив, що зі мною коїться. Але надто боявся його, тому не хотів нічим мені зарадити.

Це був страх. Люсьєн суперечив Темліну, але лише до певного моменту. І зрештою завжди поступався.

— Я благала тебе, — мовила я, і слова мої були гострі. Я задихалася, мені бракувало повітря. — Скільки разів я просила тебе допомогти мені, витягнути мене з дому бодай на годину. А ти або кидав мене на самоті, або заштовхував до кімнати з Аянтою, або наказував терпіти!

Люсьєн тихо спитав:

— Напевно, Двір Ночі став для тебе кращим за наш?

Я згадала, що мала відчувати у Дворі Ночі. Те, про що Люсьєн та інші не повинні були ніколи дізнатися, навіть якби на кону було моє життя.

І я б віддала це, щоб убезпечити Веларіс, щоб Мор, і Амрен, і Кассіан, і Азріель, і… Різ були в безпеці.

Я відповіла Люсьєну низьким і спокійним голосом, страшним, як довгі кігті, що видобулися з кінчиків моїх пальців, страхітливим, як важкі клинки, що висіли в мене за спиною:

— Люсьєне, коли ти стільки часу замкнений у темряві, темрява поглинає тебе.

Своєю ментальною стіною я відчула подив і диявольське захоплення, побачивши темні перетинчасті крила, які, я знала, розкрилися за моїми плечима. Кожен крижаний поцілунок дощу обсипав мене морозом. Чутливі, вони такі чутливі, ці іллірійські крила.

Люсьєн позадкував.

— Що ти з собою зробила?

Я злегка посміхнулася.

— Смертна дівчина, яку ти знав, померла в Підгір’ї. У своєму безсмерті я не стану домашньою тваринкою Вищого Лорда.

Люсьєн похитав головою.

— Фейро…

— Скажи Темліну, — ледь промовила я, згадавши його ім’я й те, що він зробив із Різом та його родиною, — що в разі, якщо він пошле ще кого-небудь у ці землі, я вистежу кожного з вас. І продемонструю, чого саме мене навчила темрява.

На його обличчі, здалося мені, відбився щирий біль.

Мене це не турбувало. Я просто спостерігала за ним, непохитна, холодна, темна. Істота, якою я могла б стати, якби залишилася у Дворі Весни зламаною протягом десятиліть, століть, поки не навчилася б скеровувати цей біль назовні, навчилася смакувати чужий біль.

Люсьєн кивнув охоронцям. Брон і Гарт, з широко розплющеними очима, тремтливі, зникли разом із двома іншими чоловіками.

Люсьєн на мить затримався, між нами не було нічого, крім повітря й дощу. Він тихо кинув Різенду:

— Ти покійник. Ти й весь твій клятий Двір.

Потім він зник. Я дивилася на порожнє місце, де він був, і чекала, чекала, чекала, не стираючи цього виразу зі свого обличчя, поки теплий сильний палець не накреслив лінію по краю мого правого крила.

Це було… немов подих, що пестив моє вухо.

Я здригнулася, вигинаючись. З грудей вихопилося зітхання.

А потім Різ був уже переді мною, вивчаючи моє обличчя, крила за моєю спиною.

— Як?

— Зміна форми тіла, — процідила я, дивлячись на краплі дощу, що текли його засмаглим обличчям.

Це відвернуло мої думки досить для того, щоб кігті, крила й темрява розчинилися і я залишилася світлою і змерзлою у власному тілі.

Зміна форми тіла… Я згадала чоловіка, якого не дозволяла собі згадувати. Зміна форми тіла — дар від Темліна, якого я не хотіла, не потребувала… Досі.

Погляд Різа пом’якшився.

— Це було дуже переконливо.

— Я показала йому те, що він хотів побачити, — прошепотіла я. — Нам треба знайти інше місце.

Він кивнув, його туніка і штани зникли, змінившись на знайому бойову шкіру, крила, меч. Мій воїн…

Мій ніхто. Він не мій.

— З тобою все гаразд? — запитав він і взяв мене на руки, щоб перенестися в інше місце.

Тіло його було тепле й затишне, я насолоджувалася ним.

— Те, що це було так легко і що я відчула так мало, засмучує мене більше, ніж сама зустріч.

Можливо, в цьому й була вся моя проблема. Тому я не наважилася зробити той останній крок у Зорепад. Я завинила через те, що не почувалася жахливо, не почувалася ніяково. Через те, що хотіла його.

Кілька могутніх помахів, і ми злетіли крізь дерева й низько попливли над лісом. Дощ заливав мені обличчя.

— Я знав, що все було погано тоді, — сказав Різенд із тихою люттю, але я почула попри вітер і дощ. — Я гадав, що принаймні Люсьєн втрутиться.

— Я від нього цього чекала, — сказала я, і мій голос прозвучав тихіше, ніж я того хотіла.

Він ніжно стиснув мене в обіймах, і я подивилася на нього крізь дощ. Цього разу його очі були прикуті до мене, а не до ландшафту внизу.

— Тобі пасують крила, — сказав він і поцілував мене в чоло.

Навіть дощ уже не був такий холодний.

Розділ 48

Певне, найближчий «заїжджий двір» був не чим іншим, як галасливою корчмою з кількома кімнатами в оренду з погодинною оплатою. Але вільних не було. Щоправда, нам таки дісталася маленька, насправді крихітна кімнатка, що була колись частиною горища.

Різ не хотів, щоб хтось упізнав його, дізнався, хто саме перебував серед Вищих Фе, фейрі, іллірійців і ще бозна-якого народу, що набився в цю корчму. Навіть я ледве впізнала його — без магії і з іншою, незвичною поставою він, притлумивши свою неймовірну силу так, що вона тепер не відчувалася, перетворився на звичайного гарного іллірійського воїна, який нервував з приводу того, що йому доведеться оселитися в останньому вільному номері, у якому не було ні вітальні, ні інших кімнат і був він розташований так високо на горищі, що піднятися туди вузькими сходами можна було тільки поодинці. Якщо мені потрібно буде потрапити до ванної кімнати, доведеться спуститися поверхом нижче. Цією ванною я розраховувала нашвидку скористатися дорогою нагору й потім не відвідувати її до самого ранку. Запахи і звуки, що долинали із сусідніх кімнат на тому поверсі, відбивали охоту йти туди вдруге без нагальної потреби.

День вимушених ігор з водою, вогнем, льодом і темрявою під крижаним дощем так мене виснажив, що в корчмі ніхто навіть не глянув у мій бік, жоден п’яний самотній завсідник. Кілька заїжджих дворів, лавка зі спорядженням, продуктова крамниця і бордель — це те, що було в цьому маленькому містечку. Усе для мисливців, воїнів і мандрівників, що проходять через цю частину лісу дорогою до іллірійських земель або коли залишають їх. Чи просто для фейрі, які жили тут на самоті й раділи цьому. Надто нечисленні й віддалені для Амаранти або її поплічників, щоб ті ними колись зацікавилися.

Правду кажучи, мені було все одно, де ми, аби було сухо й тепло. Різ відчинив двері нашої кімнатки на горищі і зрушив з місця, пропускаючи мене вперед.

Стеля в кімнаті була така скісна, що для того, щоб дістатися місця на ліжку, де я мала спати, мені довелося б повзти по матрацу. А щоб опинитися коло крихітної шафи в іншій стіні кімнати, треба було якимось чином подолати відстань навколо ліжка. Легше було відчинити її дверцята, сидячи на ліжку.

Ліжко. Тут було одне ліжко.

— Ну, я просив два, — сказав Різ, з удаваною прикрістю скидаючи долоні вгору.

Пара від його дихання клубочилася перед ним хмаркою. Навіть каміна немає. І зовсім немає місця, щоб просити його спати на підлозі. Я не довіряю своїй владі над полум’ям, щоб спробувати зігріти приміщення. Хіба що спалю це огидне місце дощенту.

— Якщо ти не можеш ризикувати, використовуючи магію, то нам доведеться зігрівати одне одного, — сказала я й відразу пошкодувала про це, уточнивши: — Теплом тіла. Моїм сестрам і мені доводилося ділити ліжко, тож мені не доведеться звикати.

— Намагатимуся не розпускати руки.

У мене пересохло в роті від його слів.

— Я хочу їсти.

Він посерйознішав.

— Я спущуся вниз і принесу нам поїсти, доки ти переодягатимешся.

Я скинула бровою.