Сара Маас – Двір мороку і гніву (страница 105)
Моє обличчя спалахнуло, а під черевиком різко, мов блискавка, тріснув сучок. Я зціпила зуби. Попереду був сірий потік, такий невпинний, що, певно, він живився від вкритих снігом гір, що підносилися високо в небо.
Місце було справді хороше. Запас води, щоб загасити полум’я, якщо раптом надто високо воно вихопиться, багато відкритого простору. Вітер обдував мене, і, коли я розтуляла рота, щоб попросити Різа триматися позаду, ніс мій запах на південь, чимдалі глибше в ліс.
Через шум вітру й ревіння потоку не дивно, що я не почула їх, аж поки вони не оточили мене.
— Фейро.
Я блискавично обернулася, накладаючи стрілу і спрямовуючи вістря туди, звідки пролунав голос.
Четверо охоронців Двору Весни зробили крок з-за дерев позаду мене, немов привиди, озброєні до зубів. Двох із них я знала: Брон і Гарт.
І між ними стояв Люсьєн.
Розділ 47
Якщо тікати, то доведеться або долати бурхливий потік, або наразитися на них. Але ж Люсьєн…
Його руде волосся було зібране на потилиці, і навіть натяку не було на розкішні обладунки — шкіра, мечі, ножі… Він був блідий, його металеве око дивилося на мене.
— Ми полювали на тебе два місяці, — видихнув він, оглядаючи ліс, струмок, небо.
Різ… Котел мене рятуй. Різ був надто далеко позаду.
— Як ти мене знайшов?
Мій упевнений холодний голос був мені не знайомий. Але… вони
Якщо Темлін був тут… У мене похолола кров у жилах, стала холодніша за крижаний дощ, що струменів по моєму обличчю і стікав під одяг.
— Дехто підказав нам, що ти тут, але це була просто удача, що ми зловили твій запах на вітрі. — Люсьєн ступив крок до мене.
Я подалася назад. Між мною й потоком води залишався якийсь метр відстані.
Око Люсьєна злегка розширилося.
— Нам треба мерщій тікати звідси. Темлін… він геть утратив розум. Я відведу тебе просто до…
— Ні! — видихнула я.
Слово прорізало дощ, шум потоку, вітер у соснах.
Четверо охоронців перезирнулися, а тоді подивилися на стрілу, яку я досі тримала націленою на них.
Люсьєн знову окинув мене поглядом.
Тепер він здивовано дивився на мої іллірійські бойові обладунки. На мене, змужнілу, зі здоровим кольором обличчя. І на крицю в моїх очах.
— Фейро, — сказав він, простягаючи руку, — ходімо додому.
Я не зрушила з місця.
— Те місце перестало бути моїм домом того дня, коли ти дозволив йому замкнути мене там.
Люсьєн стиснув губи.
— Це була помилка. Ми припустилися помилки. Він кається в тому, шкодує, що скоїв таке. І я так само.
Він ступив крок до мене, я позадкувала. Зовсім невелика відстань залишилася між мною й водою, що вирувала внизу.
Переді мною постали тренування з Кассіаном, ніби уроки, що він втовкмачував мені в голову щоранку, стали рятівною мережею, що підхопила мене й не дала провалитися в прірву паніки, що зростала. Досить буде Люсьєну торкнутися мене, і він розсіє нас геть. Не далеко — він не надто сильний, але швидкий. Ми будемо далеко, за кілометри звідси, а тоді далі й далі, поки Різ зможе досягти мене. Він знав, що Різ тут.
— Фейро, — благав Люсьєн, зважившись ступити до мене ще крок. Руку він тримав простягнутою.
Моя стріла змінила нахил і націлилася в нього, натягнута тятива лука застогнала.
Я ніколи не усвідомлювала, що, тоді як Люсьєн був навчений як воїн, Кассіан, Азріель, Мор і Різ були Воїнами. Кассіан міг знищити Люсьєна одним ударом.
— Опусти стрілу, — прошепотів Люсьєн, ніби заспокоював дику тварину.
За його спиною четверо охоронців зрушили з місця, заганяючи мене в кут.
Домашня тварина Вищого Лорда, його власність.
— Ні, — видихнула я, — не торкайся мене.
— Ти не розумієш, як ми заплуталися, Фейро. Нам… мені
Я не хотіла чути цього. Дивлячись на потік внизу, я зважувала свої шанси.
Цей погляд убік дався мені взнаки. Люсьєн кинувся вперед, простягнувши руку. Один дотик — це все, що було потрібно…
Я більше не була домашньою твариною Вищого Лорда.
І, може, час було світу дізнатися, що в мене є ікла.
Палець Люсьєна торкнувся рукава моєї шкіряної куртки. І я стала димом, попелом, ніччю. Світ завмер і зігнувся, і там був Люсьєн, який так повільно прямував туди, де тепер мене не було, бо я обігнула його й помчала до дерев позаду стражників.
Я зупинилася, і час повернувся до своєї природної швидкості. Люсьєн похитнувся над потоком, зумівши утриматися. Він широко розплющив очі і, розвернувшись, побачив, що я тепер стою позаду його варти. Брон і Гарт здригнулися й відступили від мене.
Тепер біля мене стояв Різенд.
Люсьєн завмер. Я перетворила своє обличчя на крижане дзеркало, таке саме, що й у Різенда — бездушне, — наче була його близнюком.
На Різенді був темний елегантний одяг — без шкіряних обладунків. Випрасуваний красивий одяг… Ще одна зброя. Щоб приховати, який він тренований і сильний, звідки він походить і що любить. Коштовна зброя, варта того, щоб використовувати магію, — навіть якщо це наразить нас на небезпеку бути викритими. Крила він сховав.
— Малюку Люсьєне, — промуркотів Різ. — Хіба Леді Двору Осені ніколи не розповідала тобі, що, коли жінка говорить ні, то вона саме це має на увазі?
— Дурень! — загарчав Люсьєн, пронісшись повз охоронців, але не наважуючись доторкнутися до зброї. — Ти брудний дурень, хвойда!
Я загарчала.
Очі Люсьєна ковзнули по мені, і він запитав з тихим жахом:
— Що ти зробила, Фейро?
— Більше не намагайся шукати мене, — сказала я м’яко.
— Він ніколи не припинить шукати тебе. Не припинить чекати твого повернення додому.
Слова боляче вдарили мене, на що й розраховував Люсьєн. Це, певне, було написано на моєму обличчі, тому що він натиснув:
— Що він з тобою зробив? Він захопив твій розум.
— Досить, — урвав Різ, трохи нахиливши голову зі звичайною м’якістю. — У нас із Фейрою багато роботи. Повертайтеся у свої землі, бо я надішлю ваші голови як нагадування моєму старому другові про те, що відбувається, коли лакеї Двору Весни ступають на мою територію.
Крижаний дощ затікав за комір, стікав по спині.
Люсьєн був блідий.
— Твій верх, як ти й хотіла, Фейро, — а тепер ходімо додому, — наполегливо мовив він.
— Я не дитина, що грає в ігри, — процідила я крізь зуби.
Вони бачили мене такою, яка потребує няньок, пояснень, захисту.
— Обережніше, Люсьєне, — мовив Різенд. — Або люба тобі Фейра відішле тебе назад пошматованим.
— Ми не вороги тобі, Фейро, — благав Люсьєн. — Аянта геть відбігла рук, але це не означає, що ти повинна здатися.